Цю фразу авторка зробить також назвою одного зі своїх есеїв, у якому викладе дуже важливу для розуміння власної творчості тезу: «Книги про важкі часи часто читаються як свідчення. У моїх книгах теж ідеться про важкі часи, про ампутоване життя в умовах диктатури, про побут німецької меншини у Румунії і її пізніше зникнення, еміграцію до Німеччини. Для багатьох мої книги теж свідчення. Але я не вважаю свої тексти свідченнями. Я навчилася писати з мовчання і замовчування».

Уже після виходу в Румунії другої книги, збірки оповідань «Гнітюче танґо», її почали запрошувати на літературні зустрічі до Німеччини, нагороджувати преміями. Після повернення додому викликали на допити і дивувалися, чому вона не залишилася за кордоном. Письменниця показувала на портрет Чаушеску на стіні і казала, що це він має покинути країну, а не її мешканці. Але виїхати довелося таки їй. У 1987 р., після погроз, заборони друкуватися, звільнення з роботи і кількох років перебивання випадковими заробітками.

Попри те, що німецька була рідною мовою письменниці, а румунську вона вивчила вже у підлітковому віці й досі розмовляє нею з акцентом, відчути себе вдома у новій країні їй вдалося далеко не одразу. «Коли я опинилася у Німеччині, то зрозуміла, наскільки румунською є моя соціалізація, – розповідала мені Герта Мюллер під час свого перебування у Львові у березні минулого року. – Попри те, що я добре володіла мовою, я часто не розуміла жартів, побутових ситуацій, натяків та алюзій. Мій попередній досвід надто відрізнявся від досвіду моїх німецьких однолітків. А це робить людину дуже вразливою і невпевненою в собі. Мабуть, надмірна вразливість і стала моєю найбільшою емігрантською проблемою. А ще усвідомлення того, що я виїхала під тиском, а не добровільно. Виїхала, щоб вижити. І розумію, що люди, які були у цьому винні, досі не покарані».

Німецькою Герта Мюллер теж розмовляє з акцентом. І не лише тому, що так розмовляли у селищі її дитинства, німецькомовній колонії у румунському Банаті. Ця протягом тривалого часу ізольована територія виробила власну інтонацію і тональність, змінила фонетику мови. Вірність мові свого дитинства дуже логічна для жінки, головною темою для якої уже понад двадцять років є намагання літературно опрацювати травму людської психіки, змушеної жити в умовах тоталітаризму. На відміну від багатьох, хто теж пережив цю травму, вона не намагається забути її, а навпаки, занурюється у надзвичайно глибокі й болючі спогади, виконуючи «скорботну роботу», як назвала це вона сама, коментуючи свій найновіший роман «Гойдалка дихання». Своєрідною і непідвладною загальнообов’язковим правилам є і її мова, ніби для того, щоб підкреслити, що користуватися мовою можна по-різному – іноді саме так, як це робить Герта Мюллер, небуденно і своєрідно.

Тема роману «Гойдалка дихання», уривки з якого авторка ще до публікації презентувала у Києві, безпосередньо стосується України. Мати письменниці — одна з 80000 румунських німців, яких у 1945 р. було депортовано до України на примусові роботи. Після повернення додому табірна свідомість із її незаперечними правилами слухняності і пристосуванства назавжди увійшли у побут сім’ї, і, ясна річ, відбилися на вихованні дитини.

«Я давно хотіла написати про це книгу, – розповідала мені під час нашої львівської розмови Герта Мюллер. – І навіть їздила у Донецьк, в околицях якого були розташовані ті табори. Я намагалася розпитувати людей, очевидців тих подій. Але всі вони, точнісінько, як моя мати, говорили приблизно одне і те ж, так ніби хтось примусив їх вивчити текст, повний мовних штампів і готових формулювань, абсолютно не цікавий для літератури. Це просто дивовижно, наскільки люди не вміють вербалізувати власні відчуття і емоції. Навіть коли йдеться про такий небуденний і важкий досвід, як життя у таборі. І, мабуть, нічого б у мене не вийшло з мого задуму, якби не знайомство з Оскаром Пастіором. Це чудовий поет, мій добрий друг. Він теж пережив це все на власному досвіді. І лише коли він почав розповідати мені про свої враження, я змогла відчути поетику, якої вимагав би текст на таку тему. З властивою поетові уважністю до деталей він змальовував найдрібніші нюанси табірного життя, а потім ми разом перетворювали це у літературний текст. На жаль, Оскар помер у 2006 і не дожив до завершення книги. Але я відчувала себе змушеною дописати текст і зробити його так добре, як тільки можу. Такі книги просто не можна писати погано. То був би злочин. Сподіваюся, текст матиме успіх у читачів. Оскара би це дуже втішило. Може, навіть більше, ніж мене».

Політичну біографію складно відділити від естетичної. Свою поетику авторка описує дуже лаконічно і сконденсовано: «Література завжди починається там, де є пошкоджена, поранена особистість. Тож теми приходять до мене самі. А моєю справою є писання. Це тримає мене у формі».

Одна з найавторитетніших світових газет швайцарська «Neue Zürcher Zeitung» так прокоментувала Нобелівську нагороду: «Особливим у творчості Герти Мюллер, як і її колеги Імре Кертеша, теж Нобелівського лауреата, є те, що вони розуміють опрацьовування теми комунізму не лише як моральне завдання, а і як естетичний виклик».

А ті, хто дивується з вибору Шведської Академії, як, скажімо, кілька американських газет, які з року в рік не розуміють, чому нагороду дали не Філіпові Роту, просто не замислюються над історією цієї премії. І над її ідеологією, влучно сформульованою німецькою газетою Süddeutsche Zeitung: «Іноді у Стокґольмі лише підтверджують статус того чи іншого автора, а часом символічно підкреслюють певні культурні та історичні максими, і тоді Академія перетворюється на комітет підтримки і просування маловідомого автора. У випадку пані Мюллер саме так і сталося, але оскільки мова йде про довершену у своїй майстерності стилістку, то обурюватися немає причин». А такі причини були, коли у 2000 році нагороду отримав китайський письменник, який мешкає у Парижі, Ґао Сіньцзянь, а потім стало відомо, що один із членів журі, синолог, ще перед оприлюдненням прізвища лауреата завбачливо купив права на всі його твори. Чи нагороду для Гаррі Мартінсона, який був не лише шведом, а й членом Академії. Після того, як він майже власноручно оголосив себе лауреатом, критика виявилася настільки болючою, що він заподіяв собі харакірі ножицями.

Коли мова заходить про те, хто більше за всіх постраждав від того чи іншого режиму, військового перевороту чи нападу, важко залишатися об’єктивним. Герту Мюллер також можна звинуватити у тому, що її свідоме деталізоване заглиблення у злидні і страхи соціалістичного побуту, виписане в умовах комфортного життя західного Берліна – це кон’юктура, адже існує маса письменників, які значно більше постраждали від режиму, але не отримали ні Нобелівської премії, ні численних інших престижних нагород, яких на рахунку пані Мюллер більше двох десятків. Схожих коментарів щодо її нагородження не бракує насамперед із румунського боку. Дехто з колишніх співвітчизників і колег письменниці навіть сумнівається, чи належить її нагорода Румунії, адже Герта Мюллер завжди позиціонувала себе як німецька авторка. І майже всі, хто висловлюється про її нагородження, одностайно стверджують, що якби вона залишилася у Румунії, то такої високої нагороди ніколи б не отримала. Хоча якраз остання теза і виглядає найбільш сумнівно.

Шведська Академія оголосила, що Герта Мюллер у своїй прозі «засобами згущеної поезії і уваги до деталей малює ландшафти бездомності». Цим формулюванням Академія підтвердила, що тексти похвали іноді бувають заплутанішими від текстів, про які у похвалі йдеться. Бо Герта Мюллер пише якраз про часи, коли жила там, де народилася, де був її дім. Її тексти міцно вкорінені у румунській історії, а відчуття бездомності з’являється лише у кількох перших текстах на початку еміграції, коли відбувається складний процес інтеграції у життя західного Берліна.

Обличчя Герти Мюллер на розтиражованих у цілому світі фотографіях напруженою блідістю нагадує акторок із німого кіно 30-х рр. Тепер це обличчя перетвориться на бренд, синонім літературної якості, стане впізнаваним і часто публікованим, а її прізвище постійно згадуватимуть у різних контекстах. Принаймні, поки не оголосять наступного Нобелівського лауреата.

А що ж думає про важливість нагород сама нагороджена? Та нічого особливого: «Премії не зроблять мене ані кращою, ані гіршою, ніж я є».

Наталка Сняданко