Сьогодні у нас дуже цікавий гість. гість, якого я знаю багато років але якого багато років не бачив. Андрій Васільєв. Так ми вас звали, коли ми познайомилися. Але зараз ви себе називаєте Дорж Бату. Дякую, що ви прийшли. Дякую за презентацію вашої книжки. Але говорити хочу не так про художньо-документальну книжку, як про ваше життя, яке теж є художньо-документальним до певної міри. Ми познайомились 2002 року у Львові. Ви приїхали до Львова з Росії, з Бурятії. 

Так.

Я читав про вас, перед тим, як ви сюди прийшли. Я читав про вашого батька, який був виконуючим обов’язки міністра культури Бурятії. 

Саме так.

Чому ви звідти поїхали?

Я хотів самостійності, хотів зростання. А коли я вже був студентом працював на телебаченні. Телебачення – моя давня хвороба. Коли мені було 9 років батько вперше взяв мене на державну телестудію. Він записував сонату з оркестром. Батько солірував, а автором сонати був мій дідусь.

Він був одним з засновників бурятської класичної музики.

Так. Я тоді побачив ці величезні павільйони, грубезні дубові двері, великі телекамери. І я захворів телебаченням, я марив ним. У останніх класах школи я вже був юнкором, потім пішов у молодіжну редакцію, потім в редакцію інформації. І коли вже був ведучим новин, то зрозумів, що досяг максимуму. Хотілося подальшого зростання. Мене забрали до Москви, де я вів сумнозвісну інформаційну програму "Вєсті", з не менш сумнозвісним Кисельовим. Я такий вже старий, що починав ще з Єльциним працювати. І коли прийшов Путін, зміни в журналістиці були настільки разючі, що я був шокований, розчарувався і пішов з професії в Росії. А потім так сталося, що я приїхав в Україну. Я не сподівався знайти тут роботу за спеціальністю, оскільки тільки починав говорити українською. Але зорі так зійшлися, що мене взяли на "Інтер". Я пам’ятаю свій перший репортаж українською мовою. Перший стендап я переписував 46 разів. Оператор був дуже терплячий. Коли я начитував текст теж була купа дублів, тим не менш я переміг. Було дуже дивно дивитися на себе зі сторони: я на телебаченні і українською мовою. Мене брали на "Подробности", які йшли російською, але вийшло так, що я більше працював на "Новинах" і "Підсумках дня", які виходили українською. Російська редакція навіть ображалася. Так я почав працювати. А потім ми 2006 року зустрілися з вами на "Тонісі".

Так. А як ви себе внутрішньо ідентифікуєте? Ви – бурят. Який вивчив українську мову і працював в Україні. У вас українська сім’я. живете ви у США. Внутрішньо де ви себе більше відчуваєте?

Це дуже цікаве відчуття. Я монгол і від цього нікуди не дінешся. Я народився в Бурятії, говорю монгольською мовою, вихований як монгол. Коли мене називають українцем – мені дуже приємно. Це дуже почесно, оскільки  вважаю себе належним до української нації. Адже приналежність до нації – це ж не паспорт, правда? І не національність. Це приналежність до національної ідеї. Тож коли мене називають українцем, я вважаю це дуже почесним. Україна мені не чужа, свого часу вона дала мені прихисток, дала мені роботу. Тут жила моя сім’я, тут народилася моя друга донька. Тобто українцем я себе також ідентифікую. Зараз я живу у Сполучених Штатах. Я – громадянин США. І я також частина американської нації. Тобто, я не зараховую себе до якоїсь одної нації, вважаю, що однаково належу трьом націям, і це ніяк одне одному не заважає.

Ви сказали, що ваш дід займався класичною музикою. У мене в цій студії був підданий Великої Британії. Його прізвище – Гунька. Фантастична людина. Він відроджує український класичний романс, який за радянських часів був під забороною. Вважалося, що неосновний народ – не росіяни – мають право на розвиток свого фольклору, але на "високу" музику, високе мистецтво вони права не мають. 

Так. Тому що це був "український буржуазний націоналізм".

Звичайно. Я хотів вас запитати: наскільки схожа доля бурятського, монгольського народу і українського. Ви якісь паралелі бачите? 

Насамперед слід зауважити, що у нас була така сама трагедія, як Голодомор. Тому що монголи ж кочували. І коли прийшла радянська влада, почалася колективізація, худобу почали заганяти в колгоспи. Це була абсолютно хибна тактика, тому що таку кількість худоби неможливо прогодувати на одному місці. Худоба почала гинути і монголи залишилися без засобів до існування. Почався голод. Частина людей намагалася втекти в Монголію, але на кордоні стояли червоні кулеметники. У цей період чисельність мого народу зменшилася майже вдвічі. Загинуло близько 200 тисяч людей. Це була велика трагедія.

Який це час був?

Це були тридцяті роки. Репресії тривали з 1933 по 1937 рік. Було розстріляно багато духовенства: лам, шаманів, православних священників, старообрядців, католиків, яких у нас було дуже багато, тому що було багато засланих поляків. Так само забороняли музику. Мій дід писав свої твори тільки на основі народних пісень і тільки нейтральні ліричні твори. І коли мій дід написав "Марш воїнів Чингісхана", його нікуди не пустили до виконання. Зрештою довелося його перейменувати на "Революційний марш". Дід мені багато про це розповідав такого, про що ніхто не знав, ніхто не говорив. У нас були репресовані письменники, репресовані скульптори, репресовані вчені. Тобто, у нас було своє Розстріляне відродження.

А зараз про це говорять у Бурятії? Це цікаві теми. Ми і в Україні дуже часто говоримо про проблеми корінних народів Росії, проводимо конференції. У Росії, звісно, про це мало хто говорить, але оскільки ми обстоюємо права кримських татар, корінних народів України, зрештою свої власні права – права українців, то ми не можемо закривати очі на те, що взагалі робилось у світі.  

З цим насправді дуже сумно. Я ще застав підйом, коли бурятська мова активно впроваджувалась у школах, коли її вивчали, коли був інтерес, стимул. Зараз вчити бурятську закликають лише малочисельні активісти, небайдужі до мови. Але на державному рівні все дуже сумно. Маленький приклад. Нещодавно "уряд" Бурятії випустив наградний значок Народного хуралу Бурятії, на якому забрали назву Народного хуралу бурятською мовою, лишили тільки російською. До речі, раніше в школах бурятська мова була обов’язковою, а зараз її зробили факультативною. Цих фактів достатньо, аби зрозуміти, що все дуже і дуже погано з бурятською мовою.

Це для нас важливо. Тому що ми прийняли закон про застосування української мови як державної…

Хочу вам публічно за це подякувати.

Дякую вам за підтримку. А Росія навіть винесла це питання на засідання Радбезу ООН, що, звісно, було повним абсурдом. Росіян дуже турбує розвиток української мови та культури, незважаючи нате, що ми вже досить давно окрема держава.
Ви сюди приїхали на Книжковий арсенал, презентувати свою книжку. Розкажіть трохи про цю книжку.

Це друга частина наших пригод. У першій частині – ми ще студенти. Ми помиляємося, намагаємося щось робити, маємо мудрих наставників. А в другій книжці ми вже дорослішаємо, вже щось уміємо, але все одно помиляємося, втрапляємо в різні халепи. Там вже формується наш колектив. І, зрештою, від нас йдуть усі вчителі, ми вже самі намагаємося вчити наших інтернів. Ми вже дорослі, фактично самостійна бойова двійка. На цьому книжка закінчується.

Ви якою мовою пишете? 

Українською.

Відразу пишете українською текст?

Так, відразу. У мене на роботі є два брейка по 15 хвилин. Я ж за фахом новинар. І мені треба тримати в голові всі ці англійські діалоги, щоб тримати в голові історію. І коли я сідаю на першому брейку писати, історія практично вже у мене в голові. За 15 хвилин я встигаю накидати її повністю, а на другому брейку я вже доводжу її до фіналу. Тобто, фактично, одна історія пишеться за півгодини – так, як у редакції. Я одразу пишу українською. Потім мої тексти передивляється геніальний, на мою думку, редактор Олекса Негребецький – гуру українського дубляжу і перекладу. Я часом жартую, що Негребецький перекладає мою українську на нормальну українську.

А скільки мов ви знаєте?

Насправді – до кінця не знаю жодної. Моя рідна мова – бурято-монгольська. Російська, тому що я жив у Російській Федерації. Потім українська, бо я нею спілкуюся в родині і з друзями в Україні. Англійська, тому що я нею говорю на роботі. Зі студентський часів я ще пам’ятаю китайську, тібетську, старомонгольську. Мови треба підтримувати. Мені, наприклад, дуже важко говорити російською, бо я її не використовую: я забуваю якісь слова і, коли говорю, доводиться їх згадувати. Китайську пам’ятаю, тому що в університеті було шикарне викладання – я досі можу читати і спілкуватися китайською.

А в США ви з китайцями спілкуєтеся, з американцями китайського походження?

Звичайно! Я, коли приїхав в Америку, не дуже добре знав англійську. І для того, щоб нормально поїсти і поспілкуватися, я йшов у Чайна-таун у Вашингтоні, і там вже спокійно замовляв, що хотів і розмовляв. Тобто, моя перша мова в США була китайська.

Ви знаєте стільки мов, маєте освіту… Могли б більше займатися літературною, можливо перекладацькою роботою. Але у вас значок NASA. Розкажіть, як ви туди потрапили.

Це дуже цікава історія. У 2013 році я звільнився з "Голосу Америки" і переїхав до Баффало. Треба було шукати роботу. На той момент я був злегка розчарований у своїй професії і не мав сильного бажання займатися журналістикою. Хто читав першу частину моєї книжки, знає про причини.
Я почав шукати роботу і потрапив лаборантом на підприємство, яке виробляє деталі та вузли для авіакосмічної галузі. Мені там стало страшенно цікаво: такі блискучі детальки, треба їх під’єднувати, пхати в різні печі, слідкувати за температурним режимом… Це було дуже цікаво, і коли я звідтам йшов, я вже був final inspector – тестував готову продукцію.

Скільки років ви працювали на цій своїй першій технічній роботі?

Десь два з половиною роки. Потім моя дружина – вона художник-дизайнер одягу – отримала запрошення на роботу в Коннектикут. Ми переїхали туди і я знову почав шукати роботу. Але я вже пішов у спеціальну аґенцію, яка займається інженерами. Вони викинули з мого резюме абсолютно весь бекграунд, що стосувався моєї журналістської роботи, залишивши тільки мої надбання з 2013 року. Цим резюме зацікавилися в NASA. Звісно, на початку було дуже тяжко. Я навіть думав, що не буду цим займатися, тому що це чиста математика. Але мій наставник, професор Рассел, сказав: "ОК. Мене твоє резюме зацікавило. Якщо ти не впевнений – спробуй. Не піде – то не піде. Силою тебе тут ніхто тримати не буде. Я тобі допоможу". Він почав пояснювати мені таким чином, що вже першого тижня я подумав: "О, цікаво!" Так я залишився.

Задоволені роботою?

Я обожнюю свою роботу.

Якщо порівнювати те, що відбувається в Україні і те, що відбувається в США. У нас багато людей, які займаються політикою або намагаються розбудувати державу, наводять якісь західні чи східні приклади. Наскільки взагалі ми відстали від технологічного розвитку і технологічного світу? Як ви це відчуваєте?

Я б не використовував терміну "відстали". Наприклад, у нас є комерційний проект "Синус" – доставки вантажів на МКС. Вантажі доставляються на МКС ракетою Antares, першу ступінь якої робить КБ "Південне", на яке зав’язана вся ця програма. Тому що без українських спеціалістів з Дніпра ця ракета не злетить. У Ілона Маска, коли він говорив про свою ракету Falcon 9, спитали: ОК, ви називаєте свою ракету найкращою у світі, а які ще могли б назвати? Він сказав, що після Falcon 9 найкраща ракета – "Зеніт". Коли вчені розробляли Falcon 9, вони багато в чому орієнтувалися на "Зеніт". 

Ви працювали на великих українських телеканалах, займалися журналістикою в США. Хочу вас запитати і як письменника, і як журналіста, який вміє спостерігати за тим, що відбувається в суспільстві. Останні вибори показали, що багато людей категорично незадоволені багатьма речами. І це незадоволення часто маніпулюється через медіа. Ви якось порівнюєте для себе роль медіа в українському та американському суспільстві? Яким є усвідомлення себе, нації, того, в якому стані ми перебуваємо, як себе змінювати, яка роль медіа в цьому? Багато схожого між Україною і Сполученими Штатами? Зараз кажуть, що багато схожого, бо там Трамп переміг та інші є проблеми. Схожі тенденції.

Дійсно, схожі тенденції. Я пам’ятаю 2016 рік і шок виборців, коли вони дізналися, що Трамп переміг. Теж було полярне розділення виборців, були навіть бійки на вулицях. Але відрізняє США від України те, що американці досить скептично і дуже критично ставляться до інформації, яку їм подають медіа. Усі знають власників ЗМІ. Тому американці дуже люблять порівнювати інформацію з різних джерел. Крім того, вони люблять спілкуватися зі своїми конгресменами і сенаторами, яких вони обрали. І тільки на підставі цієї інформації вони починають робити якісь висновки. Американці намагаються глибинно аналізувати. Вони рахують гроші, рахують свої податки. Вони дуже уважно слідкують, як голосують їхні сенатори та конгресмени. І в цьому є різниця між українським і американським суспільством. Американці дуже пильно і дуже ревно захищають свої права. Вони нікому не дозволять використати їх. Навіть Трампу, за якого вони голосували. І зараз Трампу дуже важко, тому що навіть його виборці вже тиснуть на своїх конгресменів, на республіканців, і Конгрес не дає Трампу протягнути свої рішення. Це є баланс стримування, щоб не допустити превалювання однієї гілки влади над іншою.

Тобто, українці менш критично ставляться до своїх політиків?

Так, менш критично. А це треба починати робити. Тому що не завжди те, що говорять у ЗМІ, є правдою. Адже не таємниця, що ЗМІ маніпулюють.

Всюди.

Всюди. І в США, і в Україні, і у Великій Британії, і в Росії.

Трошки змінимо тему. Розкажіть про героїню вашої книжки.

Це дуже весела дівчина. Їй 27 років, звати її Франческа. Вона народжена в Сполучених Штатах, але походить з сицилійської родини. Дівчина – аутистка, що робить її дуже особливою. Вона геніальний математик. Вона тримає в голові масу інформації: їй достатньо почути назву сателіта, і вона вже знає, коли його останній раз корегували, які були координати, кут повороту тощо. Фактично, це ходяча енциклопедія з якою мені дуже комфортно працюється. Це, звісно, компенсується її запальним характером. Вона дуже норовлива, вважає, що тільки вона права, а решта – ні.

Те, що вона аутистка, вплинуло нате, що ви обрали її головною героїнею?

Коли я почав про неї писати, я про це не знав. Просто злегка дивакувата дівчина. Ну, ок, усі ми зі своїми тарганами. Перші історії були написані, коли я ще не знав, що вона аутистка, мені про це потім сказали. Я не мав досвіду спілкування з людьми з аутизмом, не знав, як з такими людьми працювати. Виявилося, що це абсолютно інший світ, який ми тільки починаємо пізнавати. Страшенно цікаво те, як працює їхній мозок.

Це просто особливі люди.

Я дуже люблю одне порівняння. Ми всі – це PC, операційна система Microsoft, а вона – це MC. І коли користувач PC сідає за MC – він не уявляє, як з ним працювати. Треба вчитися. Моя задача – навчитися працювати з Франческою, а її задача – навчитися працювати зі мною. Ми намагаємося порозумітися, що власне є головним у повсякденному спілкуванні кожного.

Наскільки важливим є вміння говорити з іншим, поважати іншого, спілкуватися з іншою людиною?

Це надважливо. Якщо ти не будеш поважати іншу людину, її право на інакшу думку, яка часто значно відрізняється від твоєї, ти ніколи з нею не домовишся. Вважати, що твоя думка є єдино вірною – тупиковий варіант.

Це дуже цікаво. Тому що в Україні зараз приділяється багато уваги проблемі аутизму. Створюються товариства, об’єднуються групи батьків дітей-аутистів. Адже це явище стає дедалі поширенішим. 

Просто ми стали його більше помічати. Насправді і люди з синдромом Дауна –такі самі люди, тільки інакші, їм теж треба вчитися працювати. Взагалі питання інклюзії дуже гостро стоїть не тільки в українському суспільстві, а й в американському. Наприклад, коли Франческа зростала, вона теж стикалася з купою проблем. Вона майже не говорила, не ходила в нормальну школу, займалася з педагогами на дому. І коли вона в останні два роки пішла у звичайну школу, її цькували за інакшість, тому що вона була не така, як усі. Зараз піднімається хвиля розголосу того, що аутисти та люди з синдромом Дауна – такі ж як усі. А, скажімо, в радянські часи доля таких, як Франческа була дуже сумною: вони просто до 30 років згнивали у спецінтернатах. У принципі, це, на жаль, і зараз відбувається. Тож одна з задач цієї книги – просто показати, що ці люди такі ж самі, як і ми. Адже у першій книзі ми не говорили про те, що Франческа – аутистка. І ми про це сказали тільки на презентації. Я спеціально дочекався, коли її полюбили як літературного героя. Тільки тоді я про це сказав. І треба було бачити обличчя людей у цю мить. Було два варіанти: або в ній розчаруються, або стануть любити ще більше. І успіх другої книги показує, що українське суспільство готове прийняти цих людей. Це дуже позитивне зрушення.