У минулому Андрій Васильєв (якого також знають як Дорж Бату) працював ведучим новин, готував репортажі з гарячих точок. Сьогодні він – оператор корекції траєкторій Центру керування польотами Національної Адміністрації з аеронавтики та досліджень космічного простору США. Про зміну професії й те, як мрії стають реальністю, про космос, до якого рукою подати, почуття гумору і багато іншого – з Доржем Бату говорили редактор книжки Олекса Негребецький та головна редакторка «Видавництва Старого Лева», письменниця Мар’яна Савка. 

Космос, нові технології, супутники, траєкторії яких залежать від конкретних людей і рішень, значно ближче, ніж часом може здаватися. Це не лише сюжети фільмів, які ми дивимося, затамувавши подих, а й частина цілком буденного життя, де крім «космічних»  рішень є ще й звичайні – кава чи чай, побачення чи ігнорування. Розмова навколо книжки Доржа Бату – це ще й розмова про нову життєву реальність, в якій траєкторія супутника і траєкторія стосунків між колегами однаково важливі. Спеціально для участі у цій презентації Дорж прилетів до Києва зі США. 

Герої його книжки, його колеги, відповідають за траєкторії і орієнтацію сателітів, а також за підведення космічних кораблів на підхідні орбіти до міжнародних космічних станцій. У часі космічних робочих буднів із Доржем, його напарницею Франческою, полковником Вескоттом, Сарою, професором Расселом та іншими постійно трапляються кумедні та незвичайні історії. Найчастіше у різні халепи потрапляє сицилійка Франческа. Все, до чого вона торкається, вибухає, горить і розбивається. А космос близько... Пропонуємо вашій увазі кілька найяскравіших цитат із розмови.

Окрім мене, є три яскравих приклади людей в цій книжці, які змінили своє життя. Франческа, яка раніше працювала касиркою у «Starbucks». Капрал Ґутьєрес – колишній член вуличної банди. Сержант Сара МакКарті – раніше була балериною. У всіх нас дуже різні долі, але зараз ми працюємо в одному місці. Саме про сміливість змінити свою долю і не боятися змін – те, про що я пишу. 

Франческа – дівчина, яка з народженням має аутизм, має непросту долю: з дитинства вона не говорила, абсолютно не вміла спілкуватися, не вміла контактувати з людьми. Франческа не вчилася у школі, а навчалася вдома. Школу відвідувала лише останні два навчальні роки. Вона займалася з професором математики, який саме через математику намагався її соціалізувати. Саме завдяки йому вона пішла до школи – у неї було багато труднощів, але вона їх подолала. Вона пішла у коледж, далі в університет. Франческа має геніальний розум. Вона може розв’язувати рівняння в п’ять дій, може поділити п’ятизначні числа просто в голові. Окрім того, вона шульга й пише ці обрахунки не з початку, а з кінця. Вона дуже емоційна та імпульсивна, дуже гостро реагує, коли її хтось ображає. Водночас вона відкрита до тих, хто сприймає її як інших. Саме цією книжкою я хотів показати, що люди з аутизмом такі ж самі люди, як і всі. Просто їхній розум працює трішки інакше. Дуже важливо, щоби люди почали ставитися до всіх як до рівних. Я навмисно не писав, що Франческа з аутизмом, це можна прочитати між рядків. 

Я вважаю, що людина, яка написала одну книжку – не письменник. Я  далі залишатимуся оператором корекції траєкторій. Саме коментар Олекси Негребецього про те, що він би взявся редагувати мої тексти, стали поштовхом скласти книжку. Так, мої історії написані живою мовою, проте Олекса перетворив мою кострубату мову на дуже смачну українську мову, яку дуже легко читати. Мій текст був сировиною, а Олекса перетворив їх на діамант.  

Олекса Негребецький: «Як людина, яка лише 15 років тому вивчила мову, Дорж Бату чудову пише, чудово вміє спіймати сюжет, описати персонажів. І особлива цінність письменницького ремесла полягає у тому, що Дорж пише про те, що бачив. На жаль, більшість письменників не бачили нічого, але мають добру уяву, тому фантазують. Буває й люди, які об’їздили весь світ, не вміють побачити важливого, а Дорж вміє ».

Коли мене питали про що ця книжка, я казав, що це абсолютно несерйозна література, що це короткі дотепні історії. Насправді за цим сміхом стоять доволі серйозні речі. Я це зрозумів після того, як почав укладати книжку. Я цього раніше не помічав, це побачили інші люди.

Мар’яна Савка: «Сьогодні багато журналістів випробовують себе у ролі письменників. І цей журналістський досвід, коли бачать те, чого більшість людей не можуть побачити, дають можливість цікаво подати різні сюжети й історії. Дорж Бату побачив багато у своєму житті. І мабуть це дало йому ті напрацювання, з яких потім народжується такий легкий жанр літератури ».

Сьогодні я у футболці з написом «#FreeSentsov». Я попросив видавців її надрукувати, бо це є те мале, що я  можу зробити для Олега. І якщо кожен з вас буде про це говорити, писати, ставити хештеги, суспільним тиском ми зможемо їх звільнити. Були прецеденти, коли Україна через Туреччину звільняла своїх бранців. Вірю, що разом ми зможемо вплинути на Росію, на Кремль і звільнити інших бранців. Я не люблю говорити про політику, але я не вважаю себе відокремленим від неї. Хоча я не громадянин України, у мене є своя позиція як українця. Українці – це нація, а не національність і не приналежність до певної території.

Ця книжка – командна робота, яка не була б можлива без участі кожного із дотичних до неї. Зараз я працюю у Командному центрі. Це не від слова «командувати», а від слова «команда» і мені подобається робота, якою я зараз займаюся. Мені в принципі подобаються роботи, на яких я працював. Можливо я і пізніше зміню цю роботу. Але треба любити те, що ти робиш, і пишатися своєю справою.

Олекса Негребецький: «К нижка подобається людям, бо вона дала український погляд на сучасні ситуації, на той же космос, супутники. І автор помістив у цей сучасний світ сучасну людину ».

За документами я Андрій Васильєв. Моє бурятське ім’я Дорж, яке моя напарниця прочитала як Джорджіо – це прізвисько до мене прилипло, і навіть на роботі мені видали бейдж із цим іменем. Найсмішніше те, що у нас з Франческою є спільне прізвисько – kids. Хоча мені 40, а Франчесці 26 років. Хоча найбільшим шоком для мене було те, коли на одній із нарад на три роки молодший військовий офіцер звернувся до мене «юначе», а другим потрясінням стало те, що всі промовчали.

На нашій базі є музей, і там є скафандр. Одного разу я його приміряв і скажу, що не хочу бути космонавтом. 

Про Леоніда Каденюка я знаю дуже багато, чимало про нього читав. Про нього дізнався 2002 року, коли щойно переїхав до України. На жаль, я не встиг познайомитися з ним особисто, але спілкувався із його колегами. Каденюк заклав початок вирощуванню рослин у космосі. Це дуже важливо для далеких космічних місій, це важливо для функціонування космічної станції на орбіті. Це була перша цеглинка, і зараз його справу продовжують в NASA.

Ця книжка має дуже важливу присвяту – Леонідові Каденюку. Дуже цінно, що на презентацію завітала дружина українського астронавта Віра Юріївна та син Дмитро.

Я отримав дуже багато відгуків про те, що моя книжка когось змотивувала на щось, наприклад, змінити роботу. Якщо хоч одній людині моя книжка допомогла – моя місія виконана.