«Конрад давно зробив те, чого я чекаю від когось із українських письменників. Щоби хтось наважився розповісти цілому світові щось про цілий світ, не роблячи собі обмеження через те, що він український. Але не відкидаючи того, що його світовий погляд має український фокус. Конрад— це розширення, експансія у найкращому значенні. Коли коріння і дерево— щось зовсім інше, але невіддільне одне від другого»,— зазначає Тарас Прохасько, перший лауреат Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського.

Можна сподіватися, що українському письменникові не доведеться довго чекати. Адже регулярно Польський Інститут нагороджує українських прозаїків, які, окрім послідовності у реалізації творчого шляху, інноваційності форми, вирізняються також ламанням стереотипів та універсалізмом послання.

Цьогорічна церемонія нагородження стала ювілейною. Бо, хоч було обрано лише шостого лауреата, з дня заснування Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського минуло уже десятиліття (премія вручається раз на два роки). Ще одна особливість Премії-2017— цього ж року минає 160 років від дня народження Джозефа Конрада.

«ТІШУСЯ, ЩО МИ РОСТЕМО РАЗОМ»

Церемонію нагородження відкрив Ян Пєкло— Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні. Він привітав гостей і номінантів, побажавши: «Легкого пера!»

Номінантами Премії цього року стали Любко Дереш, Катерина Калитко та Ірина Цілик. Оскільки за правилами конкурсу претендентів на здобуття Премії висувають культурні інституції, видавництва або приватні особи, то спершу слово було надано їм.

Зокрема, кандидатуру Любка Дереша запропонувала Анетта Антоненко. Саме завдяки її видавництву світ побачили романи письменника, причому і перший, і десятий. Вона поділилася про періоди творчих злетів і падінь автора, зазначивши: «Проза Любка Дереша дуже змінювалася протягом цих 15 років. Колись це були твори для молодих людей, підлітків, а сьогодні це вже серйозна доросла проза». Це й не дивно, адже свій перший роман «Культ» Любко Дереш написав у 18 років. У свою чергу, письменник подякував усім присутнім, побажав успіхів іншим номінантам, наголосивши: «Тішуся, що ми ростемо разом».

«ТРИМАТИ БЕРДИЧІВ У ПОЛІ ЗОРУ»

Як було згадано на церемонії, Катерина Калитко приносить в літературу три речі— помилку (розуміння того, що ми часто помиляємося), реальність, солідарність. А сама ж авторка зізналася, що Джозеф Конрад для неї особлива людина: «Починаючи писати прозу, я хотіла бути, як Конрад, коли виросту. Адже розмикання кордонів, розмови про речі, нібито далекі від нас, а насправді ті, які нас ведуть уперед, це все здається мені одним із головних завдань літератури».

Кандидатуру третьої номінантки, Ірини Цілик, запропонувала Оксана Забужко, назвавши її королевою найважчого жанру— оповідання. Вона звернула увагу на вміння Ірини Цілик писати, за словами Валер’яна Підмогильного, «про людей», наголосила на здатності показу Іншого без упереджень. Саме тому, на її думку, серед героїв номінантки так багато дітей— вони і мають цей ясний, відкритий погляд. І саме ці риси нині дуже потрібні для українсько-польського діалогу.

Також Оксана Забужко згадала про свій родинний сентимент до Джозефа Конрада (по маминій лінії вона пов’язана з Бердичевом, звідки родом і польський автор). Письменниця наголосила, що Бердичів— це місто, яке дало класиків трьох літератур — Джозефа Конрада, недооціненого у російській літературі Василя Гроссмана і Всеволода Нестайка. Тож вона закликала Польський Інститут тримати Бердичів у полі зору, на що Ян Пєкло відповів: «Тримаємо.»

Ірина Цілик подякувала за кредит довіри й додала: «Можливо, мене знову звинуватять у невиправданому оптимізмі, але мені страшенно подобається спостерігати за тим, що відбувається нині з української літературою. У мене є відчуття, що в ній з’являється багато свіжого повітря, нової енергії. Ми бачимо, як стрімко проявляють себе нові видавництва, імена, автори, книги, якими можна пишатися».

З цією думкою погодився і Богдан Задура, член журі Премії, польський письменник і літературний критик. Саме його виступ і став кульмінацією вечора. Письменник вміло тримав інтригу, час від часу послаблюючи напружене очікування аудиторії жартами. Зокрема, він так прокоментував пропозицію виступати від журі Премії: «Я ж колись казав, що попри те, що я найстарший (72 роки.— Авт.), я єдиний, кого можна використати».

«ЛЮДИ КУЛЬТУРИ ЗАВЖДИ ПОДОЛАЮТЬ БУДЬ-ЯКІ ПОЛІТИЧНІ НЕПОРОЗУМІННЯ»

Нарешті конверт з іменем переможця було відкрито. Зал вибухнув аплодисментами для Катерини Калитко. Вона стала шостим лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Письменниця подякувала усім, зокрема іншим номінантам, і звернулася з такими словами: «Я дуже вдячна за те, що в нас одна література на всіх, що ми будуємо так, як уміємо. І в нас виходить, мені здається, непогано».

Згадала вона й про моменти напруження польсько-українських взаємин уже в незалежній Україні й те, що серед населення навіть була ідея, щоб номінанти відмовилися від Премії. Проте вона підкреслила важливу роль Польщі для українського дискурсу і нової Європи. «Мені здається, що люди культури завжди подолають будь-які політичні непорозуміння. Вони вміють пояснювати те, що болить, говорити те, що не було проговорено. Для цього й потрібна література»,— стверджує Катерина Калитко.

ДИПЛОМАТІЯ КНИЖОК

Справді, література— це потужна soft power. Особливо важливою її роль є для України. У час, коли Україна не мала власної держави, книги були і платформою для розвитку нашої культури, і репрезентантами української самобутності для інших країн (в яких ці книги могли бути перекладені). Тож книги ставали своєрідними дипломатами, які вели свій, набагато ширший від політичного діалог або полілог.

Літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського— підтримка цього неполітизованого діалогу культур, який може стати якісною альтернативою у доволі непростий для України час. Мабуть, лише наголошуючи на спільному та поважаючи відмінності, можна вибудувати ефективну комунікацію. Саме це й здійснює Польський Інститут і Літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського уже десять років.

Марія Чадюк