Мутація, схоже, полягає в тому, що вперше маємо повноформатний поліжанровий твір. Ю.Винничук і раніше сміливо додавав до основної страви дещицю спецій «з іншої опери». Але тут здійснив жанрове схрещування — уперше й у всій новій українській словесності.

 

Рефлексійний казус «Танго смерті» підвищив планку читацьких очікувань, й наступний Винничуків роман «Аптекар» (Х.: Фоліо, 2015) опинився в тіні яскравої попередньої демо-версії письменницьких потенцій.

 

Професійне обговорення обмежилося аудитом суто літературознавчих нюансів — настільки млявим, що навіть такий реактивний критик, як згадуваний уже Я. Поліщук, загуснув у теоретичних заметах: спочатку визнав, що «причетність «Аптекаря» до історичного знання безумовна», а далі раптом висновкував: «Роман «Аптекар» — принципово аісторичний».

 

Але що поза сумнівом — він добре надається «для зваблення та смакування читачеві».

 

Щось схоже відбувається і з новим романом «Цензор снів» (Х.: Фоліо, 2016).

 

Цей твір ще далі відбігає од складного жанрового коктейлю, явленого у «Танго смерті» (хоч тема Янівського концтабору спільна для обох творів) — маємо хімічно чистий, класичний авантюрний роман.

 

Причому виписаний у таких сміливо-широких координатах, яких годі шукати в іншій сучасній українській книжці — за винятком, хіба що, окремих творів Василя Кожелянка та Яна Валетова. А стільки трикстерів на одиницю тексту — і поготів немає.

 

Трикстер (від німецького «блазень») — найвідоміший персонаж світової літератури: барон Мюнхґаузен, парубок моторний Еней, «ревізор» Хлєстаков, «турецькопідданий» Остап Бендер, аж до Чорногузового «графа» Сідалковського.

 

Юнґ узагалі вважав такий зухвало-життєлюбний набір ментальних якостей одним із основних людських архетипів, втілених в образі античного бога Гермеса.

 

А Нечуй-Левицький, у творах якого тих трикстерів чимало, навіть вважав їх «виявцями народного національного духу, котрий затаївся у всіх звивинах розуму й фантазії щирого українця»; наслідком поколіннєвих мутацій прикордонного життя, що відбилися у проявах козаків-характерників.

 

Професор Ю. Ковалів у своїй двотомній «Літературознавчій енциклопедії» (К.: Академія, 2007) дає визначення трикстера, що цілком можуть правити за рецензійні оцінки персонажів «Цензора снів»:

 

«Недолюдина і водночас надлюдина... Деієрархізація звичних стосунків і цінностей, ігрове існування через багатьох взаємовиключних інших... Перебування як у межах етики й естетики, так і за ними... Замасковані несвідомі потяги».

 

У новому романі Винничука таким характеристикам найбільше улягає один із двох головних персонажів — Андреас, він же цензор. Критик Тетяна Петренко навіть слушно пов’язує з ним авторську реалізацію підвиду авантюрного роману — роману крутійського.

 

Так, «Цензор снів» — бінокулярний текст: дві спочатку цілком окремі історії під кінець зводяться в одне сюжетне зображення — як ото в біноклі наводиш різкість і суміщаєш два ока до повного співпадіння.

 

Т. Петренко вельми спостережливо зіставляє дві головні романні оповіді: «В їхньому дуалізмі нашвидкоруч пригадуєш і Каїна з Авелем, і Джекіла та Гайда, і Доріана Грея з його портретом» (Читомо, 31.10.2016). Та найбільша її критична знахідка — покликання на Ханну Арендт з її концепцією банальності зла.

 

Персонажі чи не всіх Винничукових творів потрапляють в екстремальні умови війни (навіть у «Дівах ночі» точилася латентна війна між, умовно кажучи, рок-н-ролом і пізньосовєцьким маразмом, уже враженим корупцією).

 

Війна скасовує всі гарантії, а відтак підважує морально-етичний канон — і в цих декораціях наш автор змушує діяти своїх персонажів.

 

Не маю сумнівів, що, скануючи ситуацію 1930—1940 років у «Цензорі снів», Ю. Винничук накладав її на нинішню російську агресію.

 

Жодних авторських висновків поки не проглядає, але він перший з-поміж українських літераторів озвучує проблеми, які нам розв’язувати ще довго-довго.

 

Я. Поліщук, аналізуючи персонажів попереднього Винничукового роману «Аптекар», каже, що «їхня сутність — бунт». Це справедливо для всіх його творів. Політологічну складову цього бунту зараз не чіпатимемо — зосередимося на екзистенційній.

 

У «Цензорі снів» є чудова ремарка: «Жити, щоб жити. Ніколи не пробували?». Назагал це і є авторське кредо, простежуване в усіх попередніх текстах.

 

Уже в Арканумському циклі, писаному тридцять років тому, подибуємо: «І все, що було раніше, не варте й однієї теперішньої секунди» (Книга Лева. Львів як текст. Львівський прозовий андеґраунд 70—80-х рр. ХХ ст. — Л.: Піраміда, 2014). Пізніше, у квазіспогадах «Груші в тісті» знаходимо: «Сьогодні ми взяли від життя усе, що цей день міг дати. Хіба нє?» (Л.: Піраміда, 2010). «Цензор снів» — справжній гедоністичний маніфест бунту супроти «здорового глузду».

 

Сучасний французький філософ Мішель Онфре у книжці, що має аналогічну назву (Сила життя. Гедоністичний маніфест. — К.: Ніка-Центр, 2016) значить: «Мить є не метою в собі, а радше архетонічною будовою того, на що спроможний рух».

 

Це — про Винничука; для нього рух — понад усе. Але не так рух сюжету, як «стосунки між людьми, їхні роздуми, їхні ідентичності», — каже він в інтерв’ю (Ціна питання. 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу. — К.: Laurus, 2016). А це вже мандри територією Валерія Шевчука, куди Юрій Винничук заходить щоразу глибше.

 

Не лише Шевчук впливає на Винничука — він неодноразово казав, що наснажується різними класиками.

 

На самому початку «Цензора снів» — коли описано переліт одномоторного літачка через Атлантику майже сто років тому, — це просто Жуль Верн.

 

Подальші сюжетні авантюри — цілком у дусі Діккенса (навіть, як і класик, наприкінці не втримався, — з’їхав на улюблену комедію станів).

 

Але не так важить, звідки беруться ремінісценції, як оце авторське зізнання: «Властиво, я живу там, у тих моїх снах, я там живу, а тут марную час».

 

Усі Винничукові персонажі — то він, як мадам Боварі для Флобера (навіть назви двох останніх романів свідчать). 

 

«Цензор снів» — перший український повноцінний ретророман (про «Фелікс Австрія» Софії Андрухович — окрема мова, не кажучи вже про львівські «ретроромани» Кокотюхи).

 

Цей жанр у літературних енциклопедіях поки не зафіксований. Вважатимемо, що це спроба відтворення способу життя батьків-дідів нинішніх читачів, чиї світлини досі зберігаються у сімейних фотоальбомах.

 

Як на мене, новий роман Юрія Винничука — найбільша подія літературно-книжкового сезону’2016. Ні, це не краща книжка за минулорічні новинки Юрія Щербака, Ярослава Мельника, Тараса Антиповича, Андрія Куркова — усі вони однаково цікаво-знаменні.

 

Але Юрій Винничук задемонстрував найвищий клас володіння літературними техніками. На звороті обкладинки навіть є слово «шедевр».

 

Із цим є непорозуміння. Таке означення вжив німецький критик, і Ю. Винничук сприйняв його за чисту монету (див. інтерв’ю Є. Стасіневичу), хоч варто було зважати на те, що для європейців Україна є ойкуменою, диким Сходом, і все, що тут з’являється більш-менш адекватне західній літературі, — уже «шедевр».

 

Ю. Винничук каже: «Слово «шедевр» літературний критик у нас просто не вимовить».

 

Це не ганьба, а схвала: термін «шедевр» застосовується лише на означення творів, що увійшли до національного канону (а він формується часом). Якщо наші критики не вживають цього терміну — може, вони професійніші за німецьких?

 

У цьому ж інтерв’ю Ю. Винничук просторікує про неіснування української критики. Може, він за прикладом свого персонажа «не думав взагалі ні про що, і так йому найліпше»?

 

Критиків у нас доволі, чи всі вони є аналітиками — це ще питання. Але Тетяна Петренко, до прикладу, такою є. Тож, як читаємо у «Цензорі снів», — «не вставляйте пальця в діру брехні, бо діра поглине її по лікоть».

 

Нехай остання ремарка не буде ложкою дьоґтю — Юрій Винничук написав свій найкращий (поки що) твір. Він тут почав осмислювати буття через своїх персонажів. А «філософствувати — це означає робити життєздатним власне існування» (М.Онфре). 

Костянтин Родик