За результатами опитування Інституту книги Польщі, 60 відсотків поляків за цілий рік не тримали в руках жодного друкованого видання, близько 40 відсотків прочитали лише один твір. Натомість літературні фестивалі (зокрема тематичні) щороку проводять у багатьох польських містах (Кракові, Варшаві, Познані, Вроцлаві, Ґданську), а тепер і в невеликих (Любліні, Ґдині). Видавці України, до речі, теж нарікають, що ситуація з читанням у нашій державі не краща (читає максимум третина українців, і свідченням того є щорічне падіння реалізації книг). Однак знаний польський письменник Яцек Денель у розмові із журналістом «ВЗ» зізнався: склалося враження, що українці – народ, який любить читати. Чому? Які гонорари отримують письменники за зустріч із читачами? Творами яких українських літераторів цікавляться наші сусіди? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю поета, письменника, перекладача, художника Яцека Денеля.

— Пане Яцеку, у Польщі багато літературних фестивалів. Однак книжок з кожним роком поляки читають все менше… 

— Під словом «книжка» розуміємо також альбом, довідкове видання, порадник, енциклопедію, словник, публікації в електронному вигляді. «Живу» книгу людям замінив Інтернет. Зараз така проблема у всьому світі. Щоб навернути людей до читання, й організовують у Польщі літературні фестивалі.

Якщо мене у 14−15 років вчителі змушували читати приблизно десять книг на рік по300−400 сторінок кожна, тепер у школах цього не вимагають. Частину творів за шкільною програмою діти читають навіть не у скороченому варіанті (хрестоматіях), а як розширену анотацію. Проте, погодьтеся, знати зміст поверхово, пробігтися по ньому очима – не значить вникнути у суть твору. Відтак читач нічого корисного для себе не візьме. Щоб порятувати ситуацію з читанням, на щастя, в Польщі змінюється система освіти. Наприклад, щоб студенти краще запам’ятали зміст, їм радять читати вголос або пошепки, проговорюючи текст.

— Кілька слів, будь ласка, про «життя» книжки на ринку збуту…

— У нас багато видавництв, тому випустити у світ твори можна без проблем. Видавець або видає книгу, або відкидає текст. Інша річ, коли автор видає її власним коштом, але таке не часто трапляється. Дехто навіть власні видавництва відкриває, щоб видати книжки, але така практика не поширена. Загалом навіть початківець з хорошим текстом видається у видавництві, отримуючи гонорар (як для початківця, невеликий).

Літератури у крамницях Польщі – до кольору до вибору. Приблизно через один-три роки після виходу у світ навіть цікаві і популярні книжки можна придбати за низькими цінами (дешевшають на 20−30 відсотків). Якщо книжка продається дуже довго, то здешевлюють на третину від її початкової ціни. Ціни у злотих залежать від видання: якщо мистецьке — ціни на книгу низькими не будуть, а якщо художнє — то твір, який після виходу у світ коштував35−40 злотих (1 злотий — приблизно 6,5−7 грн.), через два-три роки в дисконті можна купити за 12−15 злотих (у Польщі це “смішна” ціна).

Інша річ, коли література здешевлюється цілеспрямовано, наприклад, під якусь акцію. Наприклад, влітку, під час відпусток, велике видавництво видало детектив популярного автора і спільно з редакцією популярних журналів влаштовує акцію “Літо з детективом”. Друкує книжку великим накладом і продає, скажімо, по 10−15 злотих. Зазвичай такі твори надруковані на дешевому папері з дешевою паперовою обкладинкою.

— Чи може письменник гідно прожити на гонорари від реалізації книжок?

— Вижити лише на гонорари важко, бо вони невеликі, — зрештою, як і в Україні. На щастя, кілька років тому у Польщі запровадили достойні премії для поетів. Найбільша – 50 тисяч євро (премія імені Віслави Шимборської, лауреатки Нобелівської премії з літератури). Нагороду вручають щороку за найкращу збірку віршів, виданих польською мовою.

Я, наприклад, живу не тільки з книжкових гонорарів. Перекладаю твори (переважно з англійської), публікую у пресі фейлетони, мене запрошують у журі літературних конкурсів, зустрічаюся з читачами. Все це складає мій заробіток.

— Невже письменнику виплачують гонорари за виступ перед читачами?

— Вас це дивує?! Розумію, в Україні таке не запроваджено. У моїй країні — півтори тисячі публічних бібліотек (дитячі та дорослі разом). Щомісяця в кожній з них читачі обирають книгу місяця, обговорюють її на зібранні членів дискусійного клубу книжки й обирають письменника, з яким би хотіли поспілкуватися. Таким правом бібліотека може скористатися раз на рік. Письменник, який зустрічається з читачами, заохочує їх до книжок, отримує кілька сотень злотих за один виступ або й більше, якщо це дуже відомий автор. Що відоміший автор – то більші гонорари. Зустрічі літератор може проводити щомісяця – щоразу в іншій бібліотеці. Для багатьох це добра фінансова підтримка. Кошти літераторам виплачують з фонду Інституту книги (фінансується Міністерством культури та національної спадщини Польщі).

Автор, перекладач та видавець отримують кошти за те, що їхні книги в бібліотеках читають. Що більше читачів – то вищі гонорари. Усе це для заохочення писати цікаві та читабельні твори.

— Які літературні жанри найпопулярніші у Польщі?

— На початку 90-х особливо популярним був жанр «арлекін» (дешеві любовні романи), фантастика (дотепер багато людей нею захоплюється). Впродовж останніх десяти років у руках читачів часто бачу детективи. До слова, якщо на початку 2000-х у Польщі було, може, три автори-детективісти (найпопулярніший – Марек Краєвський), то нині – їх понад сто. У Вроцлаві щороку навіть організовують Міжнародний фестиваль кримінальної літератури. Визначають детектив року, автора нагороджують престижною нагородою «Великий калібр». У Ґдині, на літературному фестивалі «Місто слова», вручають чотири літературні премії: за найкращу поезію, прозу, есей, з 2014 року — ще й переклад. Одне слово, на кожному фестивалі — свої номінації, літературні премії. Тож зацікавлені і автори, і читачі.

— Чому у вас склалося враження, що українці – народ, який, як ніде у світі, любить читати?

— Знаєте, що найбільше вразило мене на Книжковому арсеналі у Києві та Форумі видавців у Львові? Нечувана сердечність, шанобливе ставлення до письменників. В Україні так тепло нас приймали, уважно слухали, цікавились нашими творами. Усе це і підштовхнуло до думки, що рівень читання в Україні набагато вищий, аніж в Польщі. Хоча проблема із читанням зараз у всьому світі.

— Яких українських письменників знають у Польщі?

— Читають перекладені на польську твори, зокрема, Сергія Жадана, Юрка Андруховича, Оксани Забужко. Часто збірки української поезії публікує видавництво «Biuro literackie». Вдячний Божені Антоняк та Андрієві Бондарю за якісні переклади моїх романів “Ляля” та “Сатурн. Темні сторони життя чоловіків родини Ґойя».

— “Лялю” ви представляли на Форумі видавців у Львові. Почали писати у 20 років, завершили — у 22. Це найпопулярніша ваша книга, в якій переплітається кілька жанрів: роман, родинна сага, біографія бабусі, автобіографія. Як вдома поставилися до того, що ви розкрили світові таємниці свого родоводу? 

— Спокійно. У мене — мистецька родина. Мама — художниця. Я, до речі, теж. Мрію разом з мамою відкрити спільну виставку наших картин.

У моїй родині нема секретів, які я боявся б розкрити читачам. Так, я написав історію свого родоводу. У мене, до слова, українське коріння, предки моєї матері походять з Києва. Оповідь не хронологічна. Люди читають їх, як захопливі родинні історії. Хто знає своє генеалогічне дерево, «приміряє» до життя своїх пращурів. Через історію родини читач знайомиться з історією початку ХХ століття.

— Мені імпонують ваші метафори, синоніми, порівняння… Наприклад, «Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку», «…Богиня Фортуна затріпотіла визолоченими крильми, затуркотіла колесом зі спицями, пурхнула зі збитих вершків хмарин і поклала на чолі моєї бабуні зірку прихильності долі» або «Згодом вона стала мінливою; залежно від того, яка була погода або хто прийшов, бабуся надягала різні маски»…

— Діалоги, ситуації, стосунки між людьми я відтворив так, як розповідала моя бабця Ляля. Зберіг особливості мови, гумор, культуру спілкування своїх пращурів. Мабуть, тому книга здобула популярність.

За моїм твором у Польщі поставили радіовиставу. Актори зіграли блискуче, за найкращі ролі навіть були нагороджені преміями. І слухачам вистава сподобалась. А мені та моїй родині — ні. Чому? Бо знаємо, як насправді розмовляли між собою персонажі, з якою інтонацією.

Пише якось німецька перекладачка, яка перекладає «Лялю» німецькою: «Яцеку, поясни, що означають у романі слова, які дослівно означають «Поприбирати за краєм»? Такого вислову нема в жодному тлумачному словнику». «Поприбирати від початку до кінця – ідеально», — кажу. Але в моїй родині говорили «за краєм». Чимало читачів навіть намагалися скласти моє родинне дерево.

— Їм це вдалося?

— Річ у тім, що у Польщі мій роман вийшов у світ після «Садів пам’яті» Йоанни Ольчак-Ронікер. В її книзі були старі світлини, генеалогічне дерево. За свій роман автор отримала престижну премію «Ніке». І мій видавець відмовилася розмістити на сторінках «Лялі» старі фотографії, генеалогічне дерево родоводу, щоб не виникало асоціації, що копіюємо “Сади пам’яті”. От з нагоди десятирічного ювілею «Лялі» (книга вийшла у 2006 році) підготовлено видання зі старовинними світлинами, родоводом. Твір перекладено на 12 мов світу, але я не з тих, хто упивається власним творінням.

Довідка «ВЗ»

Яцек Денель — польський письменник, поет, перекладач, художник. Народився 1 травня 1980 р. у ґданську. Випускник Загальноосвітнього ліцею ім. С. Жеромського у ґданську, Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних курсів Варшавського університету. Лауреат багатьох поетичних конкурсів. Перекладав неопубліковані вірші Осипа Мандельштама та Філіпа Ларкіна. Прозові твори: «Колекція» (1999), «Ляля» (2006, переклад Божени Антоняк — 2016), «Площа Ринок в Смирні» (2007), «Бальзакіана» (2008), «Фотопластикон» (2009), «Сатурн. Темні сторони життя чоловіків родини Ґойя», 2011, переклад Андрія Бондара, 2015). Разом з музикантом Тимоном Тиманським і журналістом Мацеєм Хмелєм Яцек Денель вів на першому каналі польського телебачення TVP1 культурну програму «OSssKOT» (2006-2009). Входить до Програмної ради Галереї Захента (Zachеta Narodowa Galeria Sztuki). Живе у Варшаві.

Валентина Шурин