Коли до рук потрапляє перша книжка поета, критичні очікування прості, якщо не сказати примітивні. Ті спроби — ніби сходи на ще вільній від бур’янів весняній грядці: добре видно, де елітне зерно, де ординарне; де клон чи несподівана мутація, а де й просто той самий бур’ян, що — як знати — добре мімікрує під культурні рослини. Але то початківець, котрий геть не знає, що не знає нічого. А як бути, коли перша збірка віршів виходить у член-кора Академії наук, як-от: Микола Слюсаревський, «Не втративши лиця» (К.: Самміт-Книга, 2015)?

Одразу можна відкинути припущення, що науковець ностальгує за юнацькими емоціями: «кохання — зітхання» у цих віршах геть відсутня. Ба більше: писані вони сьогодні-вчора, на що однозначно вказують посилання на нові книжки нинішніх топ-поетів (Тарас Федюк, Василь Герасим’юк, Микола Воробйов, Іван Драч). Отже, це не запилюжений архів на схилку віку, а постійна практика.

Візьмемо присвячений Федюкові вірш, де є такий рядок: «Стає все менше у мені мене...». Ну так, це наскрізна тема поезії Т.Федюка, який вже багато років реєструє витікання особистого часу — від того пам’ятного усвідомлення: «По черзі вмирають мої тамагочі — горілка сопілка десять книжок» (Обличчя пустелі. — К.: Факт, 2005). Пан Тарас ховається від смутку і страху в такий собі даосизм: «Дзеркало наше порожнє» (Халва. Книга нових віршів. — К.: Гамазин, 2014). Але йому все одно не вдається нірвана: «Коли все зробив на світі то дратує зайвий доторк... / тож нічого не роблю. / зовсім. власними руками. / окрім голову схопивши / день іде і ніч іде» (там же).

Натомість Микола Слюсаревський агресивно не згодний із фотоапаратами та дзеркалами. Хоч неабияк напружує «пальма розпуки» та вже «тріщина пішла... і все летить до біса» — залишаються бажання, головні енергетичні спонсори особистості. Йому не байдуже, що «там, де входять в ліс трамваї, / є дивне місце, де буття / не так, як скрізь, перебігає». Або зацікавлення феноменом, що «гелікоптери восени / туди злітаються, мов птиці». І навіть пірнання у той самий даосизм не має аж такого есхатологічного забарвлення («Чого я тут?» — спитав горіх, / якого восени, / коли він спав уже, / пересадили /.../ сам про себе / часто я не знаю: / чого я тут»).

Утім це зовсім не порівняння Слюсаревського з Федюком. Воно було би геть некоректним: пан Тарас починає день, яко професійний літератор: «Я рядки напишу а не вийде — напишуться букви» («Обличчя пустелі»). Пан Микола, директор академічного Інституту соціальної та політичної психології, напевне починає роботу з підписування бюрократичних паперів. Але в їхніх книжках те і те — поезія. Лишень, треба з’ясувати, що воно таке. Розв’язки тут немає — поезія настільки аформальний феномен, що досі немає якогось консенсусу щодо її природи. Анатолій Дністровий, письменник і філософ, каже, що поезія «виводить зі звичного стану» читача і в ньому «пробуджує своєрідне оніміння» (Автономія Орфея. Варіації на тему поетичної творчості і навколо неї. — Х.: Акта, 2008). Що ж може промовити німота?

Попри те, декодування цієї «німоти» вабить найбільших мудреців усіх часів. Облишмо античність та середньовіччя; у модерному часі «проблемі» поезії присвятилися усі без винятку, починаючи з Фрейда, котрий вважав, що до винайдення психоаналітики достукатися до людської праоснови можна було «лишь в метафорической форме через произведения поэтов, художников и одаренных сновидцев» (Современная теория сновидений. — К.: Рефл-бук; Москва: АСТ, 1999). Французький культуролог Моріс Бланшо зазначав: «Що таке мистецтво, що таке література?.. Можна припустити, що за давнини воно було мовою богів, і коли боги забралися геть, воно зробилося мовою, якою промовляє відсутність богів, їхня нестача, невирішеність, що ніяк не може визначити їхню долю» (Простір літератури. — Л.: Кальварія, 2007).

Оця «нестача й невирішеність», можна сказати, і є осердям поетичних спроб М.Слюсаревського. Як казав ірландський класик-поет-нобеліант В.Єйтс, «через ворожнечу з іншими людьми виникає риторика, через ворожнечу з самим собою — поезія». Те саме бачимо у Слюсаревського: стан непевності, що проваджує до ілюзорності довкружжя, а відтак — «страх самопізнання». Наш автор, будучи політичним психологом, реагує на сучасні події цілком тверезо: «Чи гніт іноземний, чи власний наш гній?». А що, як ми — демонстративно проголошуючи єдність із цивілізаційно чужим Донбасом, — «є мутантами... нас самих»? Й українці таки можуть миритися з російською парадигмою — «найбільше бісять переваги /.../ букет на вашому столі»? А що, як ми — попри війну — «перетерпимо, перебудемо, перекроїмо сірий крам»?

Микола Слюсаревський є автором книжки «Психологія міграції» (Кіровоград: Імекс ЛТД, 2013), де вичитуємо таке: «В суспільстві майбутнього всі люди, незалежно від своєї культури, будуть мігрантами». Це означає, що мусимо миритися із зайдами. Й тут знову згадується Тарас Федюк: «І гуляють вздовж в голубих песцях і моралі без / тут усе не так як було і як вже не буде то / ти навіщо тут понаїхав тут хочеш жити ще й...» («Халва»).

Хай там як, мусимо жити поруч. Поет Федюк може собі дозволити власне несприйняття Іншого (хоч і переносячи це, за Фрейдом, на самого себе). Й нічого не пояснюючи: «А навіщо — незрозуміло і так» (там же). Ясна річ, науковець Микола Слюсаревський із тим не погодиться. У своїй науковій книжці він пише про «формування вмінь та навичок надання професійної психологічної допомоги в кризових життєвих ситуаціях». Звертання до поезії — чи то авторське, або читацьке — завжди наслідок кризи. Емоційної кризи в ранньому віці, інтелектуальної — у старшому. Поезія — це презентація запитань, які ще не сформулювала філософія або, як пише раніше цитований А. Дністровий, «мерехтіння на тлі здогадок про незнане... Поезія здатна говорити про речі, на які звертає увагу філософія, але способом не безпосереднього висловлювання, а «нагнітанням враження» чи «зануренням у тривогу».

Поезія Миколи Слюсаревського і нагнітає враження, і занурює у тривогу. За великим рахунком, це поетична реконструкція прози життя. Ось він роздумує над механізмами самоусвідомлення: «Тільки що тут насправді з пам’яті? / Ну а що підказало кіно?». Або ось зосереджується на символіці, що тяжіє над нами у невинних, здається, вербальних означеннях, як-от «паркова зона»: «Будь-які впорядковані зони / мають спільну основу. Завжди». Ну й як соціальний психолог за фахом наш поет не може оминути реакції на сьогоденні дослідження колег — підзаголовок одного вірша: «За матеріалами всеукраїнського перепису населення».

Було би критично непрофесійно обійти увагою почасти сповзання поетичної думки М.Слюсаревського у публіцистичну риторику, як-от про відсутність в українському етносі вакцини супроти внутрішньої агресії: «Немає в нас, на жаль, мурахоїдів. / Ми сам на сам з нашестям мурашок / і на мурашок схожі ми самі». Але усе компенсує такий, наприклад, рядок: «І розщеплений корінь випливає нагору». Що це означає? Важко сказати, хіба покластися на думку відомого американського літаналітика Гаролда Блума: «Потік уяви поета настільки потужний, що зіб’є з ніг і понесе за течією будь-кого, хто наважиться в нього зануритись» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007).

У книжці «Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу» (К.: Темпора, 2012) натрапив на таку думку: «Поет філософського слова Сергій Кримський». Здається, це дотичне також і до поезії Миколи Слюсаревського, котрий прагне істинного слова через вилущення смислів з ужитих метафор. Але й творить нові метафори, як-от: «Мете, замітає скелети доріг / зима, мов бурхлива істерика». Як зазначає літературознавець Ярослав Голобородько, «поезія постає мистецтвом формулювання в мікрообразах» (New Ukrainian Alternative (Знакові тексти помежів’я ХХ–ХХІ століть. — Х.: Основа, 2005).

Анатолій Дністровий пише: «На початку ХХ століття в багатьох поетичних практиках домінувало осягнення метафізичною тривогою стану сучасного світу. Поезія... ніби барометр, передбачила зміну цивілізаційної погоди: золотий «спокій» європейського людства обірветься ураганом Першої світової війни». Поетичні спроби Миколи Слюсаревського віщують нам катаклізми?

Костянтин Родик