Василю, минулого року на Форумі видавців у Львові ти презентував свою поетичну книжку «BRUSTURY». Розкажи про роботу над нею, хто займався оформленням?

Якщо казати про роботу, то це все стронґовський. Саме він дуже хороше оформив обкладинку. І це вийшло настільки незвично і несподівано, що я не відразу втямив ідейності, яку дизайнер може й не закладав, але вже я сам можу її інтерпретувати. Власне, кожна хороша мистецька річ дає реципієнтові можливість спів¬творення. Також всередині книжки маємо такі своєрідні колажі-анонси, які дають зрозуміти тематику наступних текстів. Роботою можна вважати редаґування, що дуже добре виконав Ярослав Довган. Також працював верстальник і ще хтось у видавництві, що уможливило винести мої тексти на папір. Натомість я зусиль ніяких не докладав, справді, писав собі в задоволення. По суті, «BRUSTURY» – моя перша поетична збірка як я собі уявляю подібні речі. Попередня книжка «Мотлох» – то такий репрезентативний варіант з кількома оповіданнями, десятком віршів, романом у верлібрах «Сніги байдужості» і світлинами з сімейного архіву. А тут вже суто поетичні тексти, найстаріший з яких датований десь 2006-м, а найближчий за часом написання – кінцем літа 2010-го, себто після нього є ще новіші, але то буде вже в інших книжках. А «BRUSTURY» тематично поділені на чотири частини: соціальна, інтимна, гуцульська і філософська лірики, хоча останній прикметник надто гучний, але там якісь мої віршовані міркування з того чи іншого приводу і без них. А ще дуже вдячний Степанові Процюку, який написав післямову і багато в чому посприяв, як і Галина Петросаняк та Василь Герасим’юк. Звісно, не тільки вони, а також всі решта хороші люди, бо, зрештою, всі люди хороші. Себто робота йшла файно і книжка вийшла хороша, незважаючи на те, що вона моя (посмішка).

Твоя поезія дуже нерівна, і це, мабуть, усе-таки комплімент. Тут і трагічність, і стьоб в одному флаконі…

Справді, так є, і я це усвідомлюю, але ніц не годен вдіяти, бо то все написано мною. Правда, у різний час. Гадаю, для молодих авторів це звична річ, адже різниця у світогляді вісімнадцятирічного і двадцятитрьохрічного має набагато більше відмінностей, аніж у п’ятдесят і шістдесят років, а я писав якраз між двома першими датами. Зрештою, не всі тексти, які є у «BRUSTURY» здаються мені хорошими, як літературні твори, просто багато з них важливі для мене з інших причин. Як мінімум, кожен з тих віршів має якесь відчуття, яке можливо й може передатися читачеві.

Станіславський феномен ще живий?

Навіть не знаю, давно з ним не бачився (посмішка). Хоча дуже приємно читати авторів, котрі до нього належать. Також ці автори періодично видають книги, а це дає підстави вважати, що вони пишуть, а якщо пишуть – то живуть. Виходячи з цього, станіславський феномен також живий. Водночас, це питання не до мене. На сьогодні я справді переважно в Івано-Франківську, але люблю жартувати, що в цьому місті я тільки працюю, а живу в Брустурах. І часом печально, що живу лише два дні на тиждень, себто вихідні. Те що створили представники станіславського феномену – дуже важливо і вагомо, зокрема й для мене, але ніякої тяглості поколінь щодо них не відчуваю. Якщо б я поїхав десь за кордон, для мене була б найважливішою Україна. Доки я тут, для мене найважливіші Брустури. А жити можна будь-де. Зараз для мене важливіші люди, і у Франківську є кілька таких людей, але годі їм десь поїхати, то мене вже ніщо не тримає. Їх мало, але вони правдиві, тому важливі.

Музичний проект «Оркестр Бобовата» – явище унікальне у сучасному українському літературному просторі. То Василь Карп’юк ще й співає?

Це важко назвати співом, але можна й так. З іншого боку, ми не виконуємо чиїхось пісень, які є такими апріорі і їх можна віднести до певного стилю. Я й не називаю наш колектив гуртом, а радше музично-літературним проектом. Те, що ми робимо – це композиції. І стиль незвичний – інтелектуальний етно-глюк. Інтелектуальність полягає в тому, що у своїй творчості використовуємо вірші відомих українських поетів, зокрема Василя Голобородька, Миколи Холодного, Ярослава Павуляка, Богдани Матіяш, Тараса Григорчука та ін. Етно – бо граємо на таких інструментах, як дримба, сопілка, скрипка, бубон, калімба, джембо… Правда, є гітара і клавіші. А глюк – це виправдання того, що ми таки наважилися вийти на сцену. І, вочевидь, недарма це зробили, бо стали переможцями обласного відбору на «Червону руту» у жанрі «Інша музика». Неодноразово виступали в Івано-Франківську, мали окремий концерт на Форумі видавців у Львові. Специфіка «Оркестру Бобовата» ще й у тому, що троє з нас – Богдан Ославський, Таня Запорожець і я – передовсім літератори, і лише Мар’яна Яремак і Катя Романів, які приєдналися до нас пізніше, зараз здобувають музичну освіту. Але найперше нам важливе спілкування, навіть придумали таке означення для людей, з якими приємно вживатися на одній території – «бобоватість», це своєрідна «бактерія дружби», себто «бобоватих» набагато більше, аніж учасників нашого колективу. А музична діяльність – лише похідне і також приємне.

А як щодо твого амплуа літературного критика?

Зазвичай, мені соромно за своє письмо в цьому амплуа. Маю на увазі рівень. Те, що я не маю аналітичного мислення і не є літературним критиком – це однозначно, але не значить, що не розумію, яким цей жанр має бути, тому волію вважати свої тексти про чиїсь книжки публіцистикою чи есеїстикою. Якби були кращі часи (посмішка), то я б цим не займався, а так доводиться трохи підзаробляти. З іншого боку, я не пишу на замовлення і, здебільшого, сам обираю, про яку книжку написати, а тоді викладаю свої думки, які виникали в процесі читання. Вони не завше чіткі і конкретні, а все ж, переглядаючи рецензії інших авторів на ті ж книги, що перед тим про них писав я, помічаю, що основні смисли перетинаються. Значить, це не так вже й безнадійно.

І насамкінець побажання читачам від Василя Карп’юка.

Читачам можу побажати лише приємного читання!

Наталка ПАСІЧНИК