Мовляв, переселившись до США, ужгородська авторка захотіла подарувати нам свою візію цієї країни. Насправді ж збірка радше нагадує „роман у віршах” та ще й, страшно сказати, далекий, через століття, діалог із „Зів’ялим листям”. Принаймні плутана любовна історія із то зарозумілим, то паскудним, то дуже рідним Джонні повсякчас виринає з різних віршів у різних інтонаціях і контекстах.

Без Америки як такої, однак, теж не обійшлося. Вона присутня і суто на топонімічному рівні, часом доволі грайливому самому по собі, а в поезії це відчувається подвійно – наприклад, у запозичених з Європи назв міст. Одна з найпоширеніших локалізацій віршів Луцишиної – містечко Афіни. Є Америка місцями і в елементарних описах-враженнях, і в способі висловлення, в побудові значної частини верлібрів, котра в новітній українській традиції досить чітко асоціюється зі спадщиною бітників –

покинув наче банальну жінку

яка розкладає собі таро

на кавалерів

а я не розкладаю, і хочу сказати

на своє виправдання, що читаю канта

здалося мені те таро

я за старого іммануїла (…)

Такі виразно риторизовані вірші, побудовані більше на логічностях і не логічностях, ніж на образах, складають значну частину книжки „Я слухаю пісню Америки”. В окремих випадках їхня риторичність виходить в Оксани Луцишиної дещо перевантаженою, розтягнутою і порожнюватою. Але переважно вони вийшли стрункими та з доброю гнучкою ритмікою. До таких належить і потенційний хіт поетичних вечорів під назвою „Плюйте на таких кавалерів”, присвячений невдячним чоловікам, які скасовують побачення з закоханими в них дівчатами, а потім питають: „що, віддаватися прийшла?”, із оптимістичним фіналом:

коли я виросту я напишу книжку

не якийсь там роман хай йому грець

(скоро все одно кінець світу)

а так – посібник для юних дівчаток

бо дівчатка будуть і після кінця світу Узагалі, як і годиться „любовному роману у віршах”, тут досить часто виринають гендерні моменти. Виринають та, здається, ілюструють внутрішній конфлікт ліричної героїні (і багатьох сучасних жінок) між бажанням самодостатності й бажанням затишку, що його відносно недавно звільнена з патріархальних рамок жінка ще не завжди може розв’язати.

я скажу їм – плюйте на таких кавалерів

може котрась і послухає

може і плюне

Вірші Оксани Луцишиної досить виразно структуровані – і поряд із наведеними вище риторичними верлібрами читач знайде тексти зовсім іншого ґатунку. Це римована поезія, щільно насичена метафорами та іншими тропами, вона має зовсім не чітку лінійну, а вибагливо заплутану лінію оповіді. Таких поезій менше, але декотрі з них, може, навіть вдаліші за верлібри. Принаймні, виглядають відібранішими.

гладіолуси пахнуть смертю на цілий ринок.

запахи найлегше забути, а згадувати не конче.

серце – річ, яку возиш із собою на відпочинок,

серце – річ, у мокрій торбинці, якій шепочеш (…).

Словом, книжка „Я слухаю пісню Америки” вийшла лаконічною (як і обкладинка з піском, на який набігає хвиля), ритмічною, з окремими провалами, але цілісною і вдалою. Можливо, найкращою на сьогодні збіркою поезій Оксани Луцишиної.

Олег Коцарев