За радянських часів чимало перекладалося з угорської — авжеж, то була «братська соціалістична республіка». Але скласти собі ієрархічне уявлення про тамту літературу було важко, оскільки насамперед у нас друкували авторів, безмежно відданих «лінії партії та уряду» й соцреалізмові. Знати ж опозиційних літераторів (не лише угорських, а й чеських, польських, східнонімецьких etc.) нашому читачеві було «не положено». Та саме серед тих письменників–опозиціонерів, як видно з часом, — найбільше майстрів вищого класу. Саме так було і з Тібором Дері (1894—1977). Його ранню прозу, коли був комуністом, охоче перекладали, а коли вийшов з партії та ще й став натхненником революції 1956–го, придушеної радянськими танками, про Дері «забули». З комуністичної точки зору — цілком правильно, бо навіщо щасливій людині Країни Рад замислюватися над такими, приміром, сентенціями: «Якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута»?

Щойно перекладена українською пізня повість «Любий бо–пер!..» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 2011) — один із кращих творів угорця (бо–пер — це французьке звертання до свекра). Книжка дуже нагадує повище аналізований твір О.Токарчук — окрім детективної складової, якої у Т.Дері немає. Це так само погляд на плин життя (тобто, спостереження за Часом) старшої віком людини. Людини, яка досить надивилася заздрощів, підступів і зрад, аби зберегти теплі почуття до більшості двоногих. Натомість — «нечувана ніжність до всіх живих істот, за винятком людини». Власне, такий мізантропічний ракурс притаманний кожному великому спостерігачеві (як–от, наприклад, і в Ліни Костенко: «Поїдемо поговорити з лісом, / а вже тоді я можу і з людьми»).

Як і в Ольги Токарчук, у Тібора Дері чимало роздумів про «жахливу прірву між уявою і дійсністю» та про інфекційно–ноосферний характер «здорового глузду»: «Звички окремої людини не аж так цікаві; їхнє значення зростає тоді, коли їх засвоюють інші, коли примхи однієї людини поширюються, як заразна хвороба». Навіть фінальні міркування у польському та угорському творах схожі; Т.Дері так само замислюється над масовим сприйняттям першої заповіді Святого Письма: «Не вбий!». Ха–ха: усміхнеться читач, якщо він не перегорнув сторінку раніше».

Але й чимало відмінностей. На тлі доволі похмурої атмосфери роману О.Токарчук, «Любий бо–пер!..» світиться всюдисущим почуттям гумором. Оповідач тут глузує чи не з усього. Ось він помічає за собою ознаки старечого багатослів’я: «У віці шістдесяти з чимось років я знову вступив до школи, щоб слухати власні лекції». А оце відмовляє авторові–початківцю прочитати його рукопис (головний персонаж — відомий письменник): «За браком часу прийняти вас не можу. Я нині саме займаюсь формулюванням одинадцятої заповіді». Побратимам–літераторам дістається чи не найбільше — вони виглядають на веселі карикатури. Та й якими ще на тверезий погляд можуть постати «письменники», що видають за «творчість» «ліричну обробку посібника з ентомології чи сексопатології»? Навіть під час похорону прискалене око нашого героя вибирає нетрадиційний ракурс: «Вгорі каркання, а внизу переможне ридання тих, хто пережив покійного». Словом, куди не кинь — всюди «ідіотичний гумор існування».

Чимало в повісті роздумів над сутністю жіноцтва, так само іронічних. Довга пам’ять персонажа видобуває спогади про різні типи давніх подруг. Одна «була жінкою, до того ж, жінкою такого ґатунку, яка бреше не крихітними мазками, а всіма клітинами свого тіла». Друга являла собою «дражливе поєднання тіла з порожнечею». А ще інша — була ніби втілення Леонардової Джоконди й запам’яталася передусім «всезнаючою усмішкою жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи».

Взагалі–то, повість Тібора Дері — це таке собі «два в одному». З одного боку — це мудрі рефлексії над життєвими смислами (західні критики недаремно порівнювали цього автора з Марселем Прустом). З іншого — саме завдяки повсюдній іронії — це легкостравна мелодраматична історія, котра смакуватиме і «звичайному тугодуму, а отже — щасливій людині». Й до останньої цитати можна як осміхнутися, так і сумно замислитися над її суттю.