У. Т.:Під час виступів ви розповідаєте про себе, зокрема, що тривалий час проживали в Росії. Вона частина вашої батьківщини. Чому ви обрали саме цю країну?

– Я не обирав, це зробив Совєтський Союз. Тоді ж була політика асиміляції: створювали єдине суспільство – «советский народ». Росіян везли сюди, українців – у Росію. Тому і маємо великі проблеми на Сході та Півдні (України. – Ред.). Я жив у Мурманську, й лише в цьому місті кількість українців сягала 85 тис. Проте це було на той час, нині, можливо, й більше. В області – сотні тисяч. Взагалі українців у Росії проживає близько 10 млн людей – це доволі велика діаспора. Вони асимілюються, це цілком нормальний процес. Натомість росіяни не асимілюються, що є одним із плюсів імперії, нічого тут не вдієш.

У. Т.: До цих 10 млн входять ті, хто виїхав, чи також і ті, хто асимілювався?

– Я не підраховував, це дані перепису. Я не дуже хотів переїжджати до Росії з України. Так сталося, оскільки мусив їхати за розподіленням з інституту, там не запитували…( Ми робимо перерву, тому що до Сашка Лірника приходить знайомий і приносить пакунок, в якому лежить вишивка з його портретом. ). Я заслужений працівник культури України, вважаю себе народним артистом, це мені від народу. Я був вражений! Це – вишивка! Уяви, яка це робота!

У. Т.: Дуже красиво! Хто це подарував?

– Дівчинка, вона із Запоріжжя.

У. Т.: Сашко, може, Вам створити музей, де зберігалися би дарунки шанувальників?

– Як помру, тоді буде. Листів купа є. Я не страждаю комплексом зірки, який мають чимало людей. Сьогодні я є, завтра – немає.

У. Т.: Ви самодостатній артист?

– Я ідейний. Тому поїхав із Росії, де був успішним бізнесменом.

У. Т.: Чим Ви там займалися?

– За освітою я інженер-кораблебудівник. У мене була власна фірма, яка займалася ремонтом кораблів, зокрема, атомних криголамів. Я дуже багато заробляв. Не мав бажання до Росії від’їжджати, однак мусив, відробив чесно чотири роки, які був винний державі.

У. Т.: Ваша дружина теж із Росії?

– Ні, киянка, тому, власне, я і переїхав до столиці. Я виступав на різних фестивалях, приїжджав із Мурманська до України. На одному з фестів, що відбувався у Львові, ми і познайомилися. Відтоді минуло 15 років. І от ми знову їдемо до Львова, щоби відзначити річницю нашої зустрічі. Знайомство з дружиною – це один зі стимулів кинути все. Я різко змінив своє життя і не шкодую.

У. Т.: У вас є казка про власне життя?

– Я не страждаю на такі комплекси: Я, Я, Я. Можливо, колись казка буде і про мене. Про свого братика я написав, про бабуню – також. Я не скажу, хто де, яка казка, я знаю, де про кого: про мого дідуся є, може, буде казка про маму, про батька…Я не ставлю за мету прославити свою родину. Моя мета – відродити цей жанр, зберегти українську автентичність, ментальність, казки, що зникають.

Народний театр

У. Т.: У чому полягає відмінність російської казки від української?

– Я відшуковую людей, які цим займаються (лірників. – Ред .). Я знаю таких у Канаді, США, Німеччині. У мене є там учні. В Росії цей жанр теж був дуже популярним, з кількома лірниками з цієї країни я знайомий. Вони навіжені, як і я. Їх там називають скоморохами, в мене серед них є друзі. У Тернополі, 20 серпня, проводитиму перший Міжнародний фестиваль казкарів. Тож я їх запрошу всіх: кого знаю і не знаю. У Білорусі є хлопчина, який цим займається. Цей жанр забутий не заслужено, тому що він непопсовий, не шоу-бізнесовий, він абсолютно самодостатній.

У. Т.: Повернімося до запитання. Все ж таки в чому відмінність російської казки від української?

– Цей жанр має бути дуже широким. На моїх виступах я не просто розповідаю, всі присутні долучаються до розмови. Це те саме скомороство. Це народний театр. Колись у переході на Майдані збиралися люди і співали. Це красиво і приємно, усі хочуть самовиражатися. Кожен є творцем. А зараз людей перетворюють на зомбі. Вони вмикають телевізор – просто дивляться, вмикають магнітофон – слухають, ідуть на концерт – слухають «фанеру».Тобто людина сама нічого не виконує. А от коли всі стають казкарями, байкарями…Я не знаю, як цей жанр правильно називається, для мене це – міфотворчість. Чим відрізняється? Ментальністю, так само, як українські казки від російських, як східні від західних. Казкових сюжетів небагато – близько 130, але вони наповнюються цікавим ментальним колоритом народів. Наприклад, у норвежців він суворий, холодний, у росіян – зовсім інша казка, із поєднанням мордовського, муромського колоритів. Українська – з гумором. Дуже жорстокі японські казки. Я не фахівець із казок, є якісь дослідження, я їх не читаю принципово, тому що якщо почну діяти з наукового погляду, зникне ота живість, яка є. Я перестану бути творцем, перетворившись на ремісника. Я завжди імпровізую, тому воно смішне, цікаве. Я навіть коментував в Уніжі на Івано-Франківщині футбольний матч Іспанія-Німеччина, фінал. Пустили велику трансляцію на екран, вимкнули звук, дали мікрофон, і я був коментатором. Мабуть, до Євро-2012 ми таку річ зробимо десь в інтернеті чи на телебаченні.

У. Т.: Казкар та кобзар – це однакові ролі?

– Усі виконавці – творці, навіть якщо вони когось вдало повторюють. Але я працюю з такою аудиторією, яку обманути неможливо, – це діти та їхні батьки. Кобзар – це теж частина культу народного. Одне і друге належить до духовного. Кобзар – це коли людина свідомо обмежує свої можливості, злидарює, збиткує. У колоніальній країні кобзарів знищували, тому що кобзарі, казкарі виконували функцію розвідників, посланців, були героями. У деяких народів цих людей дуже шанують, до них прислухаються більше, ніж до президентів, позаяк саме вони зберігають пам’ять поколінь. Це як Вікіпедія.

Тендітна квіточка

У. Т.: Хто з казкарів братиме участь у фестивалі в Тернополі?

– Запрошуватиму з Росії, США, Польщі, Німеччини. Я сучасний лірник, користуюся інтернетом.

У. Т.: Як ви їх знаходите?

– Кількох знаю особисто, деякі самі мене знайшли, про деяких із третіх рук дізнався. Тобто в Україні їх дуже мало. Для мене казкар – це той, хто пише та виконує казки.

У. Т.: А скільки казкарів є в Україні?

– Не знаю, особисто знайомий із трьома.

У. Т.: Для такої культурної держави, як наша, цього замало…

– Україна – аж ніяк не потужна культурна держава, це – колонія, і вона не переставала нею бути. Але вона відродиться. Вже є покоління, яке мислить категоріями незалежної держави. Цей совок відійде, нічого не вдієш.

У. Т.: Але такі ментальні штуки переплавляються довго..

– Є речі природні, а є неприродні. Ментальність, нав’язана штучно, відмирає. Так само українська мова – вона природна для цієї території. Росіяни, які тут живуть, хоч-не-хоч, а кажуть «г». Рано чи пізно все стане на свої місця, не треба цього боятися. Нація сама себе вилікує, це – організм.

У. Т.: Чому для фесту ви обрали Тернопіль, а не Київ?

– Київ – дуже загодований, у столиці завжди все є, тож кияни думають: «А, я ще встигну, а я потім піду». Свого часу в Тернополі на мій концерт прийшла така кількість людей! Концерт відбувався у великому палаці, люди стояли у проході, сиділи на підлозі, не було де яблуку впасти. У Тернополі люди не загодовані цим. З цією ідеєю я носився в Києві, казали: так, добре…А в Тернополі люди захопилися, там влада українська, вона сприяє цьому. Так склалося, що у цьогоріч у місті відзначатимуть ювілей Співочого поля (співоче поле є у Києві, Полтаві, Тернополі). Це не якийсь попсовий фестиваль, де можна бабло відбити, тут треба підтримку мати, це, як квіточка, яку легко знищити, вона на ентузіазмі тримається. Спочатку проведемо в Тернополі, а далі побачимо. Треба їздити по Україні, показувати, що такий жанр є.

Що нині пропонують дітям з погляду духовного виховання? Мультики-страшилки. Що батьки для дітей оберуть: телевізор із ментами та бандитами, чи казку, яка вчить добру? Мої казки поганому не вчать, хто одного разу послухав, приходить ще, це – сила добра. Що було у Христа? Слово. У мене ж немає продюсерів, розкруток.

У. Т.: Скільки триватиме фестиваль?

– Два дні: субота й неділя.

Опис рок-музиканта

У. Т.: Якось в інтерв’ю Ви казали, що не любите говорити на тему політики, але на виступах вона все одно зринає. Понад те, Ви якось обмовилися, що пишете роман, в якому фігурують наші політики…

– Хоч-не-хоч, а вона зринає, це – життя. Але в казки я політику не пхаю. Під час виступів цікаво розповісти людям, чим я ще займаюся, окрім казок. Назбиралося багато цікавих смішних спогадів, я їх переповідаю, це – імпровізація. Я вирішив їх позаписувати, як опис рок-музиканта. У будь-якому разі, я хочу зробити таку книжечку на згадку про моїх друзів: артистів, музикантів. Коли ми збираємося на фестивалях, кожен має цікаві історії, це як анекдоти. Бажано їх записати, не треба нічого вигадувати, найкращі анекдоти – з життя.

У. Т.: Для чого потрібна казка?

– Дуже просто сказати людині: «Не роби цього, тому що це погано». Вона послухає та сприйме, як пряму заборону. Так нецікаво. Чому Христос притчами розповідав? Притча – та сама казка. Я навчаю дітей і дорослих справжньому патріотизму.

У. Т.: Нам цього не вистачає?

– Катастрофічний брак чогось, і це смертельно для нації. У мене мороз поза плечі йде від однієї фрази з «Повісті время’них літ». Вона звучить так: «Пропав як обри» (обри –великий могутнійнарод, який захопив територію, а потім зник, розчинився). Я не хочу, щоб наш мільйонний народ зник як обри, а для цього достатньо, щоби зникло одне покоління. Тому казками, цими зачіпками я створюю можливість утриматися. Колись і мене вони зачепили. Тому що мене виховували в совкові часи, писав пісні російською мовою. Але нині можу себе похвалити: дякуючи мені, українська казка це – окреме слово, вже ніхто не скаже, що це казка російська. Ні, це – українська. «Колобка» собі привласнили, а мої казки – зась. Бо вони про нас.

У. Т.: Сашко, як Вам ідея щодо китайської казки? Чи була спроба перекласти китайську казку на український ґрунт?

– Є така казка китайська «Три дарунки від ластівки». Я зробив з неї українську, тобто переказав, розповів на телебаченні. Зробив висновок: ментальні відмінності прикрашають твір, особливо добре вони проявляються, коли наживо її розповідаєш, адже тоді люди тобі підігрують. До речі, Пушкін використовував казки братів Грімм. Зокрема, «Білосніжка та семеро гномів», на основі якої він написав казку про сімох богатирів.

Жив був Щедрик

У. Т.: Напередодні новорічних свят вийшов «Щедрик». Чи була ідея створити великодній мультик?

– Я не мультиплікатор. Просто це було збігом обставин, що до мене звернувся Олег Скрипка зі своєю ідеєю. Я написав сценарій. Такий вдалий вийшов «Щедрик», що можна поряд поставити російський мультфільм про вовка та собаку («Жив був пес». – Ред.), теж культовий мультик. «Щедрик» – неігровий, але ідеологічний. Настільки, що можна зробити повнометражку, саме працюємо над сценарієм. Мультиплікація – дуже дорога, але дуже прибуткова штука. Але поки Україна є колонією – це неможливо. Я написав повнометражний сценарій мультфільму різдвяного, але в Україні його не ставлять. Вже років зо п’ять лежить. Приїжджали з Москви, але я не дав, шкодую, вже б він пішов у люди. Ну нехай… «Щедрик» – це така удача! До Великодня…є у мене задум, але хто це фінансуватиме?

У. Т.: Може, як і ваш фільм, толока?

– Толокою мультфільм не вийде, на жаль.

У. Т.: Мене виховували на таких казках, як «Червоний Капелюшок», «Дванадцять місяців», «Попелюшка», «Казка про кривеньку Качечку». Це казки про щастя і любов, які людина отримує лише за умови, що мусить їх вистраждати. Ви погоджуєтеся зі мною?

– Треба ширше дивитися на ці речі. Казка привчає дитину осмислювати моральні норми. Для того щоб щось отримати, треба щось віддати. У казках є біблійний принцип «Око за око, зуб за зуб». Як на мене. Герой не просто так змія убив. Змій мав якесь зло скоїти. За що йде відплата. Бо якщо він (наш герой. – Ред.) сам по собі нищитиме щось, стане поганим. До речі, у китайській казці про золотого дракона так і є: тілько-но прийшов на трон, знову перетворився на дракона.

У. Т.: Яка з Ваших казок дітям найбільше до вподоби?

– Для мене не важливо, що розповідати, головне – як. Для меншеньких –зрозуміліші казочки, треба розповідати про тварин. Старшеньким я серйозніші речі даю. Мене помилково вважають дитячим казкарем, у мене цей жанр такий широкий, він охоплює спектр від 2 до 102. Моя улюблена аудиторія – діти старших класів, студенти, вони вже розуміють дорослі речі. Тому я свою творчість поділяю на розважальну та повчальну. Хоча вони перетинаються.

У. Т.: Коли вийде Ваш фільм?

– Слава Богу, завершуємо роботу, нам залишилося сім – вісім знімальних днів, до початку літа ми закінчимо знімати матеріал, а влітку монтуватимемо. На свято Покрови показуватимемо, це – козацьке свято, тож логічно проситься. Презентація буде всюди. Це був ідеологічний проект, безкоштовний, тому так і будемо показувати. Це для шоу-бізнесу важливо, що тут бабло є, а там немає. А ми ж не бабло шукаємо.

У. Т.: Скільки триває фільм?

– Ми хотіли зробити короткометражку на 15 хвилин, але подивилися матеріали і вирішили робити повнометражний художній фільм: із відьмами, домовиками, боями, татарами, козаками, звичаями народними, піснями, – щось близьке до «Пропалої грамоти». Це не значить, що ми копіюємо. Ми, українці, однаково думаємо.

Ольга Жила