Тисячі видань різних років — від найновіших до раритетів — не просто стоять, ними користуються, поміж них щонеділі збирається товариство любителів фантастики і літератури взагалі.

— Усе почалося з того, що в дитинстві я «захворів» на фантастику — Єфремов, Толстой, Брагін, — розповідає Юрій. — Я намагався прочитати все доступне і недоступне, скуповував книжки, ходив на «балку», почав спілкуватися з колекціонерами, їздити на збори любителів фантастики. Усе занотовував у блокнот, шукав критику, словом, поступово цілковито занурився в цей світ. Настільки, що з часом старі колекціонери почали передавати мені свої зібрання — тому що їхніх дітей це не цікавило, і вони боялися, щоб після них колекції не пропали...

Сьогодні практично вся квартира заставлена стелажами з книжками. Втім, серед них цілком зручно пересуватися, як у маленькому музейчику. Крім книжок, тут можна побачити різноманітні кумедні таблички і ще одну колекцію — пов’язану з космосом: світильники у вигляді ракет і летючих тарілок, статуетки Гагаріна, мініатюрні місяцеходи тощо. А «стереже» все це німецька дерев’яна фігурка, що зображає чоловіка, який тримає купу книжок — одну в руках, ще кілька під пахвами й між ногами.

— Це «хранитель», — усміхається Юрій Шевела. — Ще я його називаю «книжковим хробаком».

Із часом у нього виникла ідея створити перший в Україні справжній музей фантастичної літератури. Такий, у якому були б не лише книжкові експонати, а й їхні електронні копії, що їх могли б замовляти відвідувачі. Ще один елемент потенційної діяльності музею — своя видавнича серія.

— Я знайшов одного бізнесмена, який зацікавився цією ідеєю. Та коли порахував, скільки все це може коштувати, то сказав, що «наші люди до цього ще не готові». Натомість виділив мені одне своє приміщення і запропонував збирати там дітей, так би мовити, прищеплювати їм любов до книжки.

Відтоді робота з дітьми, підлітками — постійне заняття колекціонера-фантаста. На жаль, у нашій країні сьогодні це справа передусім одинаків-ентузіастів. Держава, суспільство, а в більшості випадків і батьки не можуть забезпечити маленькому громадянину щось понад вельми формалізовану освіту і певний матеріальний рівень (і то в кращому разі!).

— Це катастрофічна ситуація. Батьки не мають часу, а подекуди й бажання займатися своїми дітьми, їхнім дозвіллям, вихованням. І багато хто з них «відфутболює» дітей до школи. А що школа? Найчастіше там їм задають реферати, котрі вони скачують з інтернету, і ні про які особистісні аспекти поза навчальною програмою навіть не йдеться. У дітей залишається тільки вулиця, а найкраще, що там є — торговельно-розважальні центри, комп’ютерні ігри, кіно і все. Про гірше й говорити не хочеться.

Мабуть, тут не зовсім час і місце глибоко розмірковувати над причинами такого становища. Проте немає сумнівів, що до нього долучився й упосліджений стан учителя, й матеріальна убогість більшості українців, і, може, найголовніше — інертність, пасивність і споживацькі цінності громадян. Чи варто казати, скільки за таких обставин залежить від небайдужості кожного з нас?

Юрій Шевела поступово зібрав навколо себе групу з 15—17 дітей і підлітків. Дехто з них перед тим взагалі практично не читав книжок.

— Якби ж були хоч гуртки для дітей! Але для їх утримання немає ні грошей, ні приміщення. Щоправда, приміщення — то ще півбіди, можна ж збиратись у школах увечері. На жаль, активності в цьому питанні не виявляє ні влада, ні громадськість.

Читання та обговорення книжок, прогулянки, туристичні походи — ось чим почали займатися в клубі «Лоцман фантастики». Та за якийсь час бізнесмен-меценат втратив це приміщення. Нові власники терпіти на своїй території клуб, що не приносить негайних матеріальних дивідендів, не стали.

— Відтоді все розташовано тут, у квартирі. Сам я живу в іншій квартирі, а до цієї ходжу, майже як на роботу — ремонтую, облаштовую все, проводимо зустрічі.

Звичайно, тепер не виходить так активно працювати з підлітками, але клуб продовжує функціонувати. Щонеділі сюди тепер ходять також науковці, поети, просто любителі фантастичної літератури, влітку й далі тривають туристичні походи: Юрій Шевела з друзями вже обійшли чимало куточків Криму, Житомирщини, правобережного Подніпров’я від Трипілля до Канева.

— А моя ідея музею трансформувалася. Тепер я бачу його як поєднання власне музею і підліткового клубу з різноманітними гуртками. При музеї обов’язково мусить бути робота з дітьми, без цього ніяк. А в нас, на жаль, багато хто не розуміє того, як важливо займатися дітьми, не полишати їх у цілковитій владі вулиці. Люди, особливо люди при владі, не розуміють, що треба вкладатися не лише в короткострокові прибуткові проекти, а й вкладати в майбутнє. У фантастиці це називалося прийомом «ближнього прицілу», коли письменник ішов до вчених, дізнавався про якісь розробки, котрі ось-ось, за пару років дадуть результат, потім писав про них, а коли вони втілювалися, казав: «Дивіться, я це передбачив!» Так і в нашій країні в багатьох працює тільки оцей «ближній приціл». У нас були розмови з дуже різними представниками влади — від Анатолія Кінаха до Олега Рибачука (до речі, багато хто з них — прихильники фантастики), але далі розмов ніколи не заходило. Побачимо, як себе проявить у цьому сенсі нова влада...

Хочеться вірити, що все-таки хтось підтримає ініціативу Юрія Шевели. Примітно, що йому вже пропонували організувати цей омріяний музей і в Харкові, й у Москві.

Але клуб-музей — не єдина мрія цієї людини. Він хоче організувати видання енциклопедії української фантастики. Тут не можна не зробити відступу про те, що навіть серед інтелігентної, начитаної публіки часто доводилося чути стереотип про те, що українська фантастика — явище фантомне, вичерпується парою авторів, а то й що її зовсім немає. Усім, хто так вважає, варто завітати в Київ до Юрія Шевели й переконатися: навіть якщо зараховувати до української фантастики лише україномовні книжки, що є, в принципі, дискусійним питанням, то перед нами постає великий, цікавий і самобутній літературний пласт. Почитати українською в цьому жанрі є що.

Кому, як не йому, думати про енциклопедію української фантастики! Адже в цій творчих «нетрях» зібрано і матеріалізовано всю її історію. Від Сенченка до сьогодні: м’які пожовклі журнали та книжки 1920-х років із модерним оформленням, лаконічні томи шістдесятих-сімдесятих, розлогі полиці Олеся Бердника...

—Я не знаю, чому сьогодні так мало перевидають українську фантастику минулих років. Шукають нових авторів, а цікаві твори минулого залишаються малодоступними. І це тоді, коли спостерігається таке пожвавлення попиту на україномовну літературу всіх жанрів! Хоч уже потроху почали друкувати, наприклад, Миколу Трублаїні та Юрія Смолича, це позитивно.

Цікаво, що елементи фантастики Юрій Шевела знайшов навіть у... Нечуя-Левицького. В одному з його творів ідеться про підземну країну, точніше, про країну, яка міститься під Дніпром, і в ній продовжують жити запорожці.

— Чесно кажучи, доволі прохідний твір, і я не знаю, навіщо його включили були у шкільну програму, в нашій літературі — багато значно кращих, цікавіших і більш захоплюючих для дітей творів, тим паче, що в Нечуя-Левицького там не все гаразд, за нинішніми мірками, з політкоректністю щодо інших етносів.

Сьогоднішню ситуацію в українській фантастичній літературі Шевела характеризує так:

— У нас останніми роками майже зникла власне наукова фантастика. Її продовжують писати переважно автори старшого покоління. А молодші працюють практично тільки в жанрі фентезі. Але й із фентезі не все просто: цей жанр ніби зациклився, замкнувся у своїй казковості, зараз багато повторень, забагато одних і тих самих ідей та сюжетів, ці писання шалено нагадують одне одного, навіть у картах, назвах, іменах. Звісно, так писати простіше, і це багато кого спокушає. Ще, на мою думку, нам бракує літературної критики в цій галузі. Про фантастику в нас написано надто мало.

Отже, Юрій Шевела на Вітряних Горах продовжує збирати книжки і не зраджує своєї мрії про клуб-музей, енциклопедію. Продовжує працювати на Петрівці. І вже шукає спадкоємця для своїх книжкових скарбів, бо вважає, що такі колекції треба передавати не дітям (діти Юрія цікавляться не стільки фантастичною літературою, як геологією, і він не нав’язує їм своїх захоплень), а таким, як він, ентузіастам цієї справи.

А ще наш герой запрошує всіх охочих приходити на збори клубу «Лоцман фантастики» — обговорювати книжки й наукові ідеї, читати вірші, просто цікаво спілкуватися.

Олег Коцарев