З одного боку, в цій серії представлені найкращі зразки літератури, а з другого боку, твори, які вивчаються у школі. Це щось на кшталт серії «Шкільна література», яка виходила в роки радянської влади (у серії друкувалися найкращі зразки світової та вітчизняної літератури, які внесені у шкільну програму).

— Ми розпочали серію «Класна література» із творчості Квітки-Основ’яненка, про якого свого часу Тарас Шевченко писав: «Будеш, батьку, панувати, поки будуть люди», — розказав Ярослав ОРОС. — На жаль, вийшло лише дев’ять позицій у цій серії, а в нашому творчому портфелі вже готові до друку 30 книг. Біда в тому, що на книжковому ринку немає замовлень. Якщо ми отримуємо замовлення хоча б на 100—200 примірників, то друкуємо. Минули ті роки, коли Міністерство освіти домовлялося через бібліотечний колектор і замовляло для бібліотек і шкіл літературу по 200—300 тис. примірників. Тепер самі займаємося реалізацією продукції (маємо власний відділ збуту), самі шукаємо покупця або спонсора чи мецената — «доброго дядька»...

— Раніше книжки коштували дешево, але їх важко було придбати. Нині купляй що душа забажає, але ціни дуже часто «кусючі». Скільки коштують ваші видання?

— Ми стараємося ціну ставити не дуже високу, аби пересічні читачі мали змогу купляти наші видання. Наприклад, роман «Лепрозорій» Володимира Винниченка, який вперше видали в Україні окремою книжкою, або «Тигролови» Івана Багряного можна купити по 40 грн., звернувшись до нашого видавництва «Знання». Це не багато. Інша справа, яку ціну поставить перекупник і скільки «накрутить» на цих книжках. Наші видання продаються в усіх книжкових магазинах столиці, а також у книгарні видавництва «Знання», яка знаходиться по вулиці Стрілецькій, 28. Ми працюємо з кращими партнерами — від «Наукової думки», що на Європейській площі, до розгалуженої мережі книгарень «Є», яка діє по Україні.

— А на книжкових базарах, наприклад, на столичній «Петрівці» можна побачити вашу «Класну літературу»?

— Там чимало різної літератури, але, як правило, переважно це російська продукція. Утім, якщо походити й пошукати, то щось таки з нашої серії знайдеться. Кожен із продавців, хто має місце на цьому базарі, сам вирішує, що хоче продавати. До нас у видавництво приходять продавці, які потім через свої точки займаються розповсюдженням української літератури. Хотілось би, щоб таких людей було більше. Комусь із приватних підприємців важливо лише заробити гроші, але є й такі, що займаються не лише бізнесом, а й просвітницькою місією (саме останні і є нашими однодумцями і пропагандистами української книжки).

— Ярославе Миколайовичу, розкажіть про цікавинки, які ви підготували читачам?

— Ми уклали угоду із сином Володимира Сосюри, і він дозволи нам п’ять років видавати твори свого батька. Уже видано три томи (перший — «Любіть Україну» — лірика, другий — роман-щоденник «Третя рота», де автор розповідає про своє письменницьке життя, а третій — усі поеми поета). Упорядником цього видання виступив Сергій Гальченко (відділ видань літературно-наукової спадщини), і треба зазначити, що завдяки підтримці Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України ми змогли видати дуже ошатне видання. Тепер хочемо все скласти до купи й надрукувати спадщину В. Сосюри одним томом.

Думаю, що цікавим вийшло видання п’єс Куліша (майже всі твори, крім двох-трьох, які не потрапили до серії). Твори Куліша вивчаються у школі, але спадщина письменника багата, і його п’єси — світового рівня.

Не залишить байдужим читачів пригодницький роман Івана Багряного «Тигролов». Це історія відчайдушного протистояння радянській тоталітарній системі в’язня-втікача сталінських таборів Григорія Многогрішного. Його життєвий девіз — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Герой роману — людина мужня, волелюбна й нескорена долі...

Уже підготували до друку (теж за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка) твори Павла Тичини, 120-літній ювілей якого відмітили цього року. Це збірка «Скорбна матір» і щоденникові записи. Але й на ці книжки ми досі не маємо замовлень. Зараз треба щось продати, заробити кошти, а потім видавати нову книжкову продукцію. Теперішня влада зовсім не йде нам назустріч у цьому питанні. Так, у минулому році, перед ювілеєм Винниченка, ми звертались із пропозиціями в різні структури (Президента, прем’єр-міністра, міністерства), але нас не почули й допомагати ніхто з чиновників і досі не збирається. Крутимося самі. Ми пішли на ризик і видали «Лепрозорій» і «Нову заповідь» до ювілею цього видатного політичного та громадського діяча, прозаїка, драматурга й художника.

Ці романи В. Винниченка входять до так званого муженського циклу — за часів еміграції письменника. Нагадаю, на початку 1934 р. Володимир Кирилович із дружиною Розалією Яківною покинув Париж і оселився на півдні Франції, у містечку Мужен, придбавши стару садибу з ділянкою землі. Річ у тому, що в той час письменник перестав отримувати гонорари, а жити якось треба. Його п’єси майже повністю зникли з репертуару європейських театрів, почалися масові арешти й терор проти українських діячів культури. Винниченка стали називати «старим вовком української контрреволюції» (за ухвалою Наркомфіну РРФСР його гонорари конфісковують). Певну роль у написанні «Лепрозорію» відіграло наростання політичної боротьби у Франції, а також бажання реалізувати на практиці конкордистську програму. Розповідь ведеться від лиця головної героїні Івонни Вольвен, а фактично самого автора — Винниченка (у творчості письменника «жіноче» питання завжди стояло поряд із українським). Переклад роману (на французьку «Лепрозорій» допомогла перекласти Розалія Яківна) Володимир Кирилович хотів подати на один із літературних конкурсів і був переконаний, що, з огляду на зростання феміністичного руху у Франції, треба скористатися жіночим ім’ям героїні. І хоча літкомітет не звернув уваги на роман, утім цей твір читається з величезним інтересом. За сюжетом, головна героїня їде до Парижа й опиняється серед людей з різними політичними уподобаннями повоєнної Франції — релігійними і політичними. Це роман, у якому переплелися філософські ідеї і детективний сюжет. У «Лепрозорії» письменник підіймає одну з головних тем доби еміграції — самоідентифікації, пошуку власної істини, морального вибору. Автор закликає до «повної» свободи, до відмови від забобонів, радить довіритись власному досвіду, природності почуттів. Це роман про сподівання, розчарування й самотність людини на чужині... Сьогодні твір Винниченка не лише не застарів, а став ще актуальнішим і промовистішим.

«Нова заповідь» — твір пройнятий розчаруванням у соціалістичних ідеях ленінського штибу. Це роман-детектив, в якому автор спробував «розкрити очі зрячим» на їхньому шляху до можливого тоталітаризму й культу особи. «Нову заповідь» знайшла в архівах Винниченка доктор філологічних наук Галина Сиваченко, провідний працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. У 1947-му Володимир Кирилович закінчив другу редакцію цього роману, який був написаний ще в 1932 р. (переклав твір разом із Розалією Яківною французькою мовою). У 1949-му цей переклад був надрукований в одному з паризьких видавництв. Критики схвально відгукнулися про книжку. Так, І. Борщак писав у «Le Nuvelle Litterere» — популярному тижневику: «Після Шевченка і Марка Вовчка Винниченко є перший український письменник, що на його твір з красного письменства відгукнулася французька опінія». Бажання збагнути, що відбувається на Батьківщині, де відбулася соціалістична революція, привело письменника до написання «Нової заповіді», твору, який засвідчив його остаточне розчарування в комуністичних ідеалах.

Нагадаю, за політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але, на його думку, більшовики недостатньо враховували національний фактор. Мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України. У серпні 1918-го Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності з Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу... Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Читається роман «Нова заповідь» на одному диханні. Він написаний рукою вже маститого письменника світового рівня. Останні 25 років свого життя Винниченко прожив у Мужені, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю та живописом. Нині понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. 6 березня 1951 р. похований у місті Мужен.

Знаковою для нашого видавництва стала публікація повісті «Марія» Уласа Самчука. Це твір про Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь призму образу Марії — ця жінка уособлює саму Україну...

— А які найближчі новинки чекати вашим читачам?

— Ми підготували десь 30 новинок. Зокрема, Овідія — останнього з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на європейську літературу з середніх віків по наш час; «Іліаду» Гомера. Готова до друку спадщина Олександра Довженка (щоденник — не скорочений, а також «Зачарована Десна» та «Україна в огні»). Запропонуємо читачам кращі новели Григора Тютюнника. Після довгих років замовчування у нас почали друкувати твори Віктора Петрова (Домонтовича), постать якого залишається загадковою серед українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки. Це був учений зі світовим іменем і талановитий письменник. В українській літературі Петров започаткував новий жанр — романізовану біографію. Його перу належать біографічні повісті «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша», а також біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю. Три його біографічні повісті — про Марка Вовчка, Вінсента Ван Гога і Франсуа Війона — залишились незакінченими... Як бачите, творчий «портфель» у видавництва «Знання» величезний. Нині шукаємо мецената або спонсора, щоб книжки, які входять у скарбницю української літератури, знайшли свою стежину до читача.