- Якщо сприймати українську мову як живий організм, то в якому стані на сьогодні її здоров’я?

- У неї хвороби ті ж самі, що й у суспільства. Існує мовне гуляйпільство. Зараз можна говорити про будь-що будь-якою лексикою, не соромлячись вибору якихось висловів.

Казати, що в ній все гаразд, було б смішно, але й казати, що це якась трагічна ситуація, не можна. Розумієте, ми просто живемо в цей час, і, як казав один російський класик, «времена не выбирают, в них живут и умирают». Цей час треба пережити, і я гадаю, що закон сполучених посудин таки буде діяти.

Наприклад, зараз нарікають на молодь, яка не дуже дотримується парламентських висловів і виробляє навіть свій сленг… Я, до речі, отримала замовлення від журналу «Дніпро» на матеріал про молодіжний сленг. Одного разу я прийшла до своїх п’ятикурсників на останню лекцію з літературного редагування і сказала їм написати на листочку оці всі слова. Розумієте, мова інколи реагує на те, чого бракує в офіційній мові. От з чого з’являються професіоналізми? Скажімо, колись був такий журналістський професіоналізм (зараз його немає ) - «свіжоголовий». Це коли термін треба назвати питомим словом.

Тому нарікати, що мовою якоюсь не такою говорять… Це – мова третього тисячоліття, розмовна мова, і вимагати, щоб вона була високою, літературною –  смішно. Розмовна мова має послуговуватися всіма прошарками лексики. Тут навіть можуть бути діалектизми, які інколи, наче діаманти, виблискують і оживлюють мову. А якщо ми з вами будемо у високому стилі спілкуватися?

Мене турбує те, що нас якось заїдає канцеляризм, і ми звикаємо, журналісти звикають до того, що в них в голові уже уклалися певні такі цеглинки кількох лексем, і вони приставляють їх до особи, замість того, щоб для однієї особи знайти щось інше, ніж для другої.

Звісно, що мене непокоїть стан мови з тієї точки зору, що ми не маємо правопису. Правопис 1994 року – не затверджений. Потім почалися розмови між високочолими ученими мовознавцями, чи вносити 19 поправок, чи архаїзувати мову. Але мова пішла вперед! Я розумію, що «пропав безвісти», а не «безвісті», але тоді – «крови», «любови», «соли». Можна піти на якийсь компроміс, щось прийняти, щось відхилити, але зараз кожен видавець послуговується тим варіантом правопису, яким вважає за потрібне послуговуватися. Наприклад, навіть газета «Львівської Політехніки» теж відхиляє встановлений правопис і бере отих 19 поправок. А як навчити того самого журналіста чи редактора, на основі чого він буде писати? На що він буде опиратися?

Мені здається, що тут допоможе література, бо література в нас, зрештою, хороша, і я її всю читаю. Не тільки з прискіпливим таким поглядом, щоб винайти якісь «журналізми», невдалі метафори. Мені все-таки здається, що людина, яка читає якісні, хороші тексти, набуває певного лексичного багатства, і вона ним послуговується. Тобто читайте хороші тексти – і все буде гаразд.

А розмова молоді мені навіть подобається. Вони розкуті. Не в тому розумінні, що можуть матюкнутися, а в тому, що можуть сказати якусь нетривіальну річ, якось особливо вставити якесь слово – і вже бачиш, що це слово заграло зовсім по-інакшому. Тому мені здається, що не треба розводити плачі. Ми, українці, якось завжди роздряпуємо рани і ридаємо. А треба дбати про що? Щоб була гарна книга, щоб гарно дітей вчили мови в школі – бо зараз навчають жахливо. Вони знають, що іменник є підмет, дієслово – присудок, і вчать напам’ять. Мову треба показати в усій її красі, а не просто вимагати від дітей, щоб вони запам’ятали систему правил. Викладаючи за радянським штибом, ми вимагаємо, щоб вони розуміли красу української мови. А дитина сто раз повторить, що мова – це душа нації…

- …але ніколи цього не відчує.

- Абсолютно. Тому тут багато таких проблем є, і їх непросто вирішити. Але казати про те, що мова занепадає? Я так не думаю. Мова виборсається, бували й гірші часи.

- Однак поки Ви кажете, що розвиток мови – це нормально, у нас, особливо на Галичині, є досить багато прибічників того, щоб мову законсервувати, ба навіть певним чином канонізувати.

- Це не вдасться. Мова не піддасться цьому. Мова не існує в якомусь окремому часопросторі, вона є скрізь. От ми з вами розмовляємо – це мова. Ми вийдемо на вулицю – там кричать «великий гала-концерт». Хіба гала-концерт може бути маленький? Але це теж мова. Я помічала, що дуже цікавою є мова окремих професій – перукарів чи людей, які стоять на ринках. Адже на ринках дуже багато інтелігентних людей, вони розмовляють про такі речі, а перед ними лежать шкарпетки – і це теж мова.

Зрештою, мова, якою пише Любко Дереш, дуже відрізняється від мови, якою пише Андрухович. Чи, до прикладу, анти-мова в Артема Чеха, який взагалі все порушує і пише, як хоче – це теж мова. Мова – вона настільки скрізь, що десь її організувати, зачинити у якусь комірку і сказати «Ні, не виходь, от такою будь!» нікому не вдасться.

Крім того, є ж іще міжмовне спілкування. Якби ми законсервували колись свою давню мову, праукраїнську, ми, може, і не мали б такого слова, як «гетьман» - бо це ж «гауптман»! А «хліб» - це ж «хлейб», «ґляйф». Своїм студентам, щоб зацікавити їх походженням слова, я кажу, чому ми їмо «гречку», а французи – «сарацинку». Це залежить від того, звідкіля що привезли.

Розумієте, якщо людина знає походження слова, його етимологію, мандрівку з країни в країну – вона буде розуміти, що українська мова набувала цих слів протягом певного часу. А зараз поставити бар’єр і сказати «давайте повернемося», говорити не «галерея», а «кружґанок», боротися за чистоту, викидати якісь слова чи термінологію робити українською, не вдасться. От, пам’ятаю, в мене студенти запитували, коли я викладала в Інституті післядипломної освіти, чи можна мікробіологію назвати «дрібноживцезнавством». Звичайно, можна, але якби українці вигадали мікробіологію, вони мали б це право – а вона до нас прийшла звідтіля. І тому казати «дрібноживцезнавство», а мікроба називати «дрібноживцем» - це красиво звучить, бо зміст розумієш, але для науки це буде непродуктивно.

- Існує думка, що українська мова – достатньо слабка, враховуючи насамперед довготривалий лінгвоцид, і тому нові елементи, замість збагатити і посилити, можуть її розмити.

- Ні. Я думаю, що у мові ідуть ті процеси, що й в організмі, коли він, наприклад, застуджений. Все одно це очищається, оновлюється. Я цього не боюся. Я знаю, що в часи українізації, які були і які потім притлумили, сформувалася серйозна підстава для того, щоб українізувати всю українську термінологічну систему. Цього не сталося, але я не вважаю, що українська мова є слабкою.

Польські мовознавці, наприклад, кажуть, що вони не вважають слово, яке прийшло з інших мов, непольським. Мовляв, якщо воно вживається у польській мові, то воно – їхнє. Якби ми від цього відмовлялися, то з чим би ми залишилися? Не треба цього боятися. Постійно наполягати на тому, щоб усе поміняти на мову 20-х років, вже не вдасться.

От українська наукова мова, наприклад – прекрасна, і це довела Наталя Яковенко. Її тексти про українську шляхту, про часи Хмельниччини, її посібник «Вступ до історії», написані так живо, так цікаво, і там є все, включно з термінологією, але вона не випирає із загальних слів і доступна кожному. Але в нас інколи вважають, як кажуть росіяни, чим «мудренее» висловитися, чим більше туди напхати невідомих слів, тим це буде краще.

Щоб мова була сильна в науці, не обов’язково, щоб там було багато чогось чужого. Можна обійтися тим, що є, просто треба це пропагувати. Треба відмовитись від цегляної мови радянського наукового тексту і треба писати так, як пишеться, бачити перед собою читача.

- То, може, українська мова взагалі не потребує захисту, як про це зараз так звані «патріотичні» політсили кажуть на кожному кроці?

- Знаєте, я навіть маю премію імені Нитченка за захист української мови. Мова потребує захисту від кожного зокрема. Тобто це не мають бути якісь акції – хоча, без сумніву, можуть бути флеш-моби – потрібні акції від кожного, хто вважає себе українцем. Хай він вдосконалює свої знання, нехай купує українське, читає українське, нехай прищеплює любов до української книги своїм дітям так, як це роблять поляки. Ось такий захист потрібен, а не просто вийти, крикнути, сказати «Ви – дебіли, бо ви не говорите українською!». Це все – дурня.  

- Повертаючись іще до міжмовного спілкування. В українській мові і сьогодні з’являється дедалі більше англіцизмів – скажімо, навіть в «Записках українського самашедшого» Ліна Костенко вживає дієслово «засейвити»…

- Це словотвір. Я б навіть сказала, що це вже слово українське, бо воно підлягає українським законам, це дієслово. Так само, як, наприклад, «клонування» - це вже українське слово.

Пригадую, як один чоловік цілком серйозно сказав, що ми не віддамо наше рідне слово «друкарство» іншомовному слову «поліграфія». Але ж корінь слова «друкарство» походить від німецького “drucken”. Чи українське слово «крамниця» походить від німецького слова «kram», воно утворилося за якоюсь моделлю. Це – не той бур’ян, з яким треба боротися, це  зріз сучасної мови. Я просто схиляюся перед Ліною Костенко, що вона знає слово «засейвити».

Знаєте, ви, молоді, нас, старших жінок, інколи вважаєте не дуже просунутими, але я, наприклад, взагалі цікавлюся будь-якою говіркою, бо це – мій фах. Я написала книжку, де є персонаж-газетяр – ця книга написана такою говіркою, якою розмовляли у Львові в 20-ті роки минулого сторіччя. В основу цього я взяла усю кримінальну хроніку, яка була в газеті «Діло». Коли я сиділа, і поважна професура подивилася, що я гортаю газету, мене спитали: «Що там можна досліджувати? Там все вже переписано!». А я натрапляла там на різні цікаві речі – наприклад, коли траплялася якась похибка, то в наступному числі вибачалися і казали «трапився друкарський чортик». Коли натрапляєш там на рецензії Михайла Рудницького, який на повному серйозі рецензував там і Лепкого, і Катерину Гриневичеву, думаєш: була газета, де було все. Зараз цього немає.

Я помітила, що ті газети були цікаві, але інколи стиль журналістський теж перегукувався. Однак журналісти йшли далі: інколи, щоб зацікавити народ, вони вигадували такі смішні речі, яких абсолютно не було в природі. В них була така колоночка з різними випадками цікавими, і вони туди тулили все, що завгодно. Видно було, що це – вигадка чистої води. Були шлюбні оголошення тих часів, де чоловік писав, що хоче познайомитися з кобітою для одруження і «посаг не вимаганий», а другий писав «посаг вимаганий, 200 долярів». (Сміється) Або було оголошення «Шукаю кобіту, щоб допомогла мені в екзистенції у Львові».

Мова тих часів теж була дуже цікавою. Як подивитися в розвитку, то коли піймаєш щось із тих часів зараз, в сучасній мові галицької вулиці, то відчуваєш певний трем романтичний. Це теж зріз мовлення.

- А за останні 20 років, за час незалежності України, мова, на ваш погляд, змінилася?

- Звичайно, вона змінилася, тому що відкрилися кордони, з’явилися інформаційні технології. Де ми колись знали, що таке «маркетинг»? Почали з’являтися неологізми народного походження. От колись, у 20-ті роки, людей, які займалися мережевим маркетингом, називали «мужі довіри». Правда, це цікаво звучить?

Зрозуміло, якщо професія прийшла звідтіля, то вона так і називається. Єдине, що мене завжди дивувало – це те, що романтизували слово «рекетир» і «кілер». Воно звучить зовсім інакше, ніж «здирник» і «вбивця». Я чула, як одна бабуся цілком серйозно тішилася, що в неї внук займається рекетом – вона думала, що це бізнес такий. (Сміється) .

Справді, англійська мова внесла корективи. Скільки ми її там знали? На шкільному рівні. Зараз англійську мову вивчають для бізнесу, для спілкування з друзями. Це справді мотивація. А в наш час ніхто не мав можливості кудись поїхати, тому й була англійська зі словником, німецька зі словником… Хоча, пригадую, вже в часи моєї юності, чи навіть дитинства, Павло Глазовий жартував з того, що з’являються в мові запозичені слова, і була в нього така навіть гумореска: Зубрить дід англійську мову, хоч йому вже близько ста, з словником казки дитячі помалесеньку чита, «Пліз гет май шюз мендід, бабо!» . Тобто ще в ті часи про це говорити.

Крім того, реактуалізувалися окремі слова – та ж сама «гривня» чи «віче». Багато чого повернулося в мові телевізійних журналістів – вони кажуть, наприклад, «в етері».

- Втім, погодьтеся, що це звучить дещо штучно.

- Штучно, тому що все одно що «ефір», що «етер» - це слово чуже, це латина. Скажіть «у повітрі». Але, бачите, з’явилося слово «наживо» - це ж прислівник, який чи то з’явився, чи то виповз із минулого.

Мене більше турбує оте «в кіні», «в метрі» і все решта. Якщо вже роботи таке, то треба робити з усім решта. Але у нас на «о» стільки всього, що це буде звучати смішно. От «пальто» і «в пальті» - в російській мові «пальто» не відмінюється, а ми почали відмінювати. Але це – одиничні випадки, а решта – чужі слова. Я, наприклад, проти цього.

Колись я говорила з пані Захарків з цього приводу – і з приводу «нов-гав», і цього всього – і вона каже мені: «Я згодна сидіти в депі, аби тільки прийняли решту поправок». Я кажу, що воно звучить якось по-чужому, тому що «депо» - це слово, яке прийшло до нас і не відмінюється, воно не піддалося цим законам української мови. До речі, є навіть село на Чернігівщині – Дептівка, там колись було депо. «Дептівка» - це вже українське слово, але це назва. А піддавати такі слова законам української мови – мені здається, що це буде трішки смішно виглядати.

Але це я кажу просто як споживач, як людина, яка зацікавлена в тому. Ми говоримо «калинова», «барвінкова», «барвисте» - все це є в нас, і раптом отакі казуси, штучні форми.

- На Ваш погляд, українська мова загального вжитку багатіє чи бідніє?

- Десь багатіє, десь бідніє. У дуже багатьох випадках вона все-таки опирається на класичні зразки української фразеології, і тоді вона багатіє. Чи розмовляє людина цікаво - залежить від того, наскільки сама ця людина готова до якоїсь такої розмови.

Мені трапляється чути вінницьку розмову, там є така фразема – «сісти на стакан», тобто почати пити. Або «мочити коні»: «що ти мені коні мочиш?» означає «що ти мені голову морочиш?». Тобто це багатство нікуди не зникло. Жива народна мова в окремих незросійщених районах – така прекрасна, з неї стільки всього можна набратися…

Якщо казати загально, то я думаю, що мова стала вільніша зараз. Коли я читаю, скажімо, Возняка чи Грицака, то вони називають речі своїми іменами, не бояться, що їх неправильно зрозуміють, вони наполягають на своїй думці, інколи дуже революційно, інколи – толерантніше, але це мова нових науковців.

А розмовна – вона різна, залежно від освіти. Що я помітила, це те, що інколи люди, отримавши технічну освіту, краще розмовляють українською, ніж філологи і журналісти. В них менше умовностей і вони читають багато – нас перегодовували текстами, а їм цього бракувало.

- Як Ви вважаєте, коли перші особи в державі погано володіють українською мовою, це якось впливає на стан мови загалом?

- Я думаю, що люди, які не дуже освічені, кажуть: «О! Так він такий же, як я, пацан!». А люди, які вже на цьому розуміються, думають, що людина показує свою низьку культуру. Для того, щоб промовляти на аудиторію, треба мати певний настрій, треба знати, до якої аудиторії ти йдеш. І коли Ганна Герман віщає: «Ми, інтелектуали» - мені стає смішно. Вони «інтелектуали» через те, що Шкляр отримав премію за «Чорного ворона», а те, що вони не можуть вимовити окреме слово – наприклад, «археологія» - це так, дрібниці.

Бачите, вони не володіють не тільки державною мовою – вони не володіють і російською мовою. Їхня російська мова – це канцелярит радянських часів. Це дратує нормального українця, але на мову це не впливає. Мова цього не запозичує, мова просто живе своїм життям.

- А як ви ставитеся до мовних ініціатив нині популярної у Львові партії ВО «Свобода» - зокрема до наліпок «Говорімо правильно і красиво» у маршрутках, інших моментів?

- Кожен воліє робити те, що може. Коли ти їдеш у переповненій маршрутці, перекособочений – ти не читаєш, що там є. Я теж інколи помічаю, є така наклеєчка «Двері відкриваються водієм». Я підходжу до водія і кажу: «Ви розумієте, що це значить? Що вас беруть отак і відкривають вами двері». (Сміється)

Ну, нехай будуть ці акції. Може, коли маршрутка не переповнена, хтось на це гляне і подумає. Але я хотіла би сказати про ту дражливу тему із виступом Ірини Фаріон у дитсадочку – я так вважаю, що про це треба говорити з батьками і вихователями, а не з дітьми, бо іноді батьки і вихователі так розмовляють, що потім не дивуєшся, що дитина так розмовляє. Виховний момент має бути все-таки дещо інакший. Я би збирала на тренінги вихователів дитсадків, викладачів молодших класів – нехай би вони самі відчули, наскільки їхня мова адекватна тому, з чим вони мають йти до дітей. Безперечно, це треба робити.

У нас є абетки хороші, а є – написані лівою ногою, але мені кажуть: «Ти не критикуй, ти знаєш, це жінка, вона хвора, вона там живе, вона пише ті абетки, це для неї заробіток». Я розумію, я їй співчуваю, дайте їй якусь стипендію, щоб вона могла купити собі ліки, але не продукуйте абетки, смішні до не знати чого.

- Яке ж враження на Вас справляє мова в сучасній популярній українській літературі – скажімо, у тих же «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко?

- Вона дуже сучасна. Але, знаєте, мені написав один хлопчик із Бродів – дуже цікавий такий, ми вже років п’ять з ним листуємося, він пише фантастичні речі якісь, і ми розмовляємо про стиль, про відповідальність автора – написав: «Я не буду читати «Самашедшого», тому що я розгорнув і натрапив там на слово «трахнути». Я думаю, що в оповідача інтелігентного його не має бути». Мовляв, Лев Толстой, коли писав про Болконського, який лежав на аустерліцькому полі, то Болконський, напевне, лежав в сечі і екскрементах, але такого не пишуть. Чи ще він навів приклад одного польського письменника, який каже, що вульгаризми можна вкладати для індивідуалізації мови якогось вульгарного персонажа, але від інтелігентного він не хотів би того чути.

Це – максималізм. Я відповіла йому, що не можна через одне слово перекреслювати все, нехай почитає, поцікавиться, що це таке, якщо вже довкола цього всі так фанатіють – від заперечення до захвалення…

Ясно, що це – не роман, а записки. Тут я погоджуюсь з усіма, тут роману немає. Млявий українець, який, перепрошую, сідниці не підніме, а тільки слухає оце все і від цього стає «самашедший» - це типово, багато таких українців є. От він співчуває, що жінка там з колами під очима, а не піде і не візьме мітли, щоб заробити гроші. Хоча є й українці інші. Тому цей українець викликає, м’яко кажучи, такі неприязні відчуття. Але я знаю жінку, яка вмикає свій приймач, в неї починається одразу мігрень, вона загортає голову рушником – і слухає. Є такі люди, які підсаджені на це, як на наркотик. І ось перед нами – такий персонаж. Вимагати, щоб він був інший, щоб вона по-іншому написала…

Річ в тім, що ми чекаємо від Ліни Костенко тільки прогнозованого, мовляв, з’явись там і скажи те, зроби те, що ти вже зробила в «Берестечку». Вона має право на зміни. Звісно, що як редактор я б туди втрутилася, і не тому, щоб помножити на нуль таке ім’я, а тому, що є випадки, коли для того, аби сюжет не тупцював на місці й розвивався, треба переставити щось місцями, відставити, викреслити. Це нормальна робота, це не понижує імені ніколи. Але Малкович, напевне, в запалі вирішив, що цього не потрібно робити.

Звісно, що зараз важко цінувати цей роман. Я – великий фанат Коцюбинського, і я кажу, що в його часи найпопулярнішим був Винниченко, а зараз Винниченка читають тільки зацікавлені особи, а Коцюбинського можна читати коли завгодно, як завгодно і хто завгодно. Він настільки був сучасний для свого кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, що сучасним є і зараз. Зараз він нам цікавий. Мені здається, що треба, щоб трохи вляглися ці пристрасті, пройшов час, і тоді всі побачать, що Ліна Костенко мала право на такий твір. Те, що нам щось там не подобається – нормально. Але водночас я – за те, що сказати свою думку мав право кожен, хто заплатив за книжку оті 60 грн, а не казати «Хто ти такий, щоб критикувати Ліну Костенко». Ось я прочитала цю книжку і маю право сказати про неї свою думку.

- А як щодо української мови у ЗМІ?

- (Зітхає) Вона слабка. Я ось нещодавно читала інтерв’ю з Надією Мориквас, і там журналістка пише: «Скільки ти за раз можеш написати?». Я кажу: «Надю, що вона мала на увазі, що таке «за раз» - чи скільки можеш написати, сівши за компа і не встаючи, чи скільки ти можеш за годину написати?». Це ж таке діло – коли вже книжка написалася в голові, можна її сісти і за раз написати, а можна з себе видушувати, вимучувати, і воно потім таке нецікаве.

Я бачу одне – що ЗМІ відмовляються від редагування. Одного разу мене запросили проаналізувати знання журналістів газети «Експрес». Я повибирала блуди і дала їм – скільки було образ! Було троє людей, які підійшли і подякували, але старші цьоці образилися і сказали, що їхній літредактор цього не виправляє. Там було щось таке – «зустрічається» і «трапляється». Я кажу, що зустрічатися ми можемо око-в-око, а помилки не зустрічаються, а трапляються. А це, виявляється, їм мало впливати на зарплатню – я ж цього не знала. Мені, як експерту, за це заплатили грубі гроші, я зробила серію тестів по 10 речень різного характеру, і було 50 варіантів, тобто я на це напрацювалася. Виявилося, що вони не знають елементарного. Коли я вже прийшла аналізувати їхні речі, то я поставилася до цього поблажливо – там, де треба було поставити 10 балів, я ставила 18, бо людина ж втратить зарплатню…

У цього є кілька причин. По-перше, все робиться у поспіху. По-друге, все редагують на моніторі, а не з паперового носія – це складно, бо інколи виправив, а воно не виправилося. Окрім всього, є ще елементарна журналістська невмілість. Наприклад, от писали про те, що поновили слідство у справі загибелі Івасюка, і написано: «створили невеличку слідчу групу». Що це значить – «невеличку»? Там когось бракує із спеціалістів? Це ж смішно. Або коли Ющенко обмовився і сказав, що мова – це клей нації, це ж можна якось обійти. Чи коли кажуть, що мова «цементує» націю, мене завжди дрож бере, бо я розумію, що це цемент, каток… (Сміється) . Чи наш пан Цимбалюк сказав про амбіції депутатів – він не знає значення слова «амбіція». Але вони це дають. Ну так ви це, можливо, виправляйте, щоб наші зверхники не виглядали ненормальними.

Багато такого і в самій журналістиці. Ось на повному серйозі написано, що три музи Франка «увійшли у вічність». У вічність не можна увійти, в неї можна тільки відійти. Або такі речі про Лесю Українку і Мержинського написали, що «початок кохання вже передбачав кінець». Ви ж розумієте, що «початок» і «кохання» – несумісні речі.

Скажу більше – я приношу інколи вже видавничий продукт і доводжу, що цей видавець кинув на ринок неякісний продукт, бо там не було редактора або редактора чисто номінально поставили – як, наприклад, «Грані-Т» ставить Кононовича. Зараз він уже з ними посварився і пішов у вільне плавання, але свого часу я казала, що Кононович не міг такі блуди допустити. Вони ставили, а ніхто не редагував.

Є автори, які бояться редактора, тому що вважають, що редактор втручається в їхнє – але ж редактор поліпшує текст, а не переписує за автора. Він виносить на береги свої зауваження, а ти хочеш – погоджуйся, не хочеш – не погоджуйся, як хочеш виглядати офермою рудиментовою.

От для того, щоб виховати у редактора смак до хорошого тексту і навчити його бачити помилки, не треба теорії – треба принести живий текст і показати – оце добре, а це зле. І не тільки на гірших прикладах, але й на кращих. Тому різні матеріали, які є у ЗМІ, я просто приношу в аудиторію, і ми з цим працюємо.

- А от українська мова в музиці, те, що лунає з радіо, телебачення, дисків?

- Ну, там інколи і не мова взагалі. Те, що лунає з вуст Поплавського – хіба то мова? (Сміється) Його ж найчастіше крутять, а Перший національний приймає найбільше людей. Це ж, справді – не поезія, це – тексти.

Рокерські тексти бувають різні. Я бачу це все, бо в мене син рокер, я в субкультурі кручуся – навіть при тому, що вони деколи припускаються якоїсь невмілості, вони живі. А попса – вона і в Африці попса.

Мені, до речі, із сучасних поетів дуже імпонує Остап Сливинський. Він – верлібрист, це ритмізована проза. У нього є один рядок, який я завжди цитую своїм студентам: «Телефон увімкнувся і сяйнув із кишені, мов би шалена зірка» . Я навіть уявляю це. От такого типу тексти я чую в різних рок-групах, вони намагаються метафоризувати наші щоденні речі. Це цікаво.

- Що ж ви можете порадити людям, які хотіли би розвивати свою українську мову? Читати словники?

- Ні, тлумачний словник – це довідковий матеріал. Колись була така книжка – в ній купа радянізмів, її треба перевидавати – «Слово про слово». Це Алла Петрівна Коваль написала, вона дуже серйозно підійшла до питання походження слів в українській мові. В неї є і про топоніміку українську, в неї є біблійні крилаті вирази в українській літературі.

А з прози… Я, наприклад, люблю раннього Андруховича – «Лада. Чоколяда. Коляда» - як можна ще було краще сказати про Різдво? І, звичайно, «Перверзії». У Винничука це, звичайно, «Вікна застиглого часу». Все, що він написав далі – не моє, а от «Вікна застиглого часу», мені здається – та книжка, де можна побачити, як у нього виробився стиль і який він майстер у всьому. Там чудові просто речі є. Я би казала, що пані Малярчук є вправна. Іще мені подобається Олександр Жовна як письменник – щоправда, він не вичитаний в тому виданні, що вийшло. Є цікавий автор, кінематографіст за освітою, Олександр Денисенко – в нього є збірка, називається «Душа ріки» - це щось надзвичайне. Це читаєш – і бачиш! Боюся, що я когось не назву і ображу, але це ареал такий, що імена не дуже відомі, але дуже запотребувані.

 Данило Мокрик 

Довідка ZAXID.NET

Оксана Думанська – доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства. Свою першу книгу (роман „Ексклюзив”—2002) написала в час „свого правдивого повноліття”, відсвяткувавши п’ятдесятиріччя. 2004  року вийшла її нова книга „Графиня з Куткора”, 2005 – повість для підлітків „Спосіб існування білкових тіл” (в перевиданні – „Школярка з передмістя”), 2007-го – „Романи на одну ніч”, 2008 – „Оповідки з жіночої торебки” та „Бабусина муштра”.

Окрім того, Оксана Думанська займається також перекладами. Видавництво «Світ Дитини» залучило її до перекладу повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Як редактор та перекладач  вона співпрацює також із видавництвами «Свічадо» та «Махаон».

Лауреатка премії імені Дмитра Нитченка за оборону українського слова та літературної премії імені Ірини  Вільде.