Всі події року що минає – від присвоєння Ющенком Бандері звання Героя України до спроб чинної влади розправитися з номінально національно-демократичною опозицією – спонукають нас волею-неволею згадувати про особу-символ боротьби за українську незалежність.  

У цьому контексті зайве говорити про актуальність і потрібність книжки «Страсті за Бандерою», яку напередодні уродин титульного героя випустило в світ видавництво «Грані-Т». Видання сформоване у не зовсім звичний спосіб: до нього увійшли й матеріали істориків, і публіцистичні статті, й інтерв’ю, навіть репліки-реакції (багато статей взято зі сторінок ZAXID.NET). Всі вони об’єднані єдиною темою чи радше метою: розібратися у феномені Бандери.

Адже, як справедливо ZAXID.NET зауважують упорядники видання Тарік Сиріл Амар, Ігор Балинський і Ярослав Грицак:  « Жодна фігура в українській історії так глибоко й так безкомпромісно не розділяє сучасну Україну, як Степан Бандера».

У книжці зроблено спробу відділити міф про Бандеру від реальної історичної постаті. Завдання, яке практично виконати ще нікому не вдалося, попри намагання, які тривають уже понад півстоліття. Тому й у даному випадку розбиття книжки на два розділи: «Бандера: Реконструкція міфу» і «Бандера: Герой України?» - варто сприймати радше як суто структурне, а не змістове.

Не оминається у книжці й проблема намагання увічнити образ провідника ОУН у бронзі. Особлива увага сконцентрована саме на львівському пам’ятнику Степанові Бандері. Хоча, навряд чи це питання може викликати серйозну дискусію в людей, які здатні тверезо мислити і яким притаманна, принаймні, елементарна естетична вразливість.

Головне ж питання, навколо якого закрутилася дискусія, вихлюпнувшись на сторінки цієї книжки, досить вдало сформулював політолог Володимир Кулик у своїй статті «Неуникний Бандера». Воно стосується вибору однієї з трьох головних альтернатив:  «Відкинути цей символ як геть неприйнятний з огляду на певні аспекти діяльности, спробувати змінити зміст цього символу відповідно до знання про діяльність, зберегти чинний символ, водночас указуючи на його невідповідність історичному знанню».  Зразу ж варто зазначити, що така постановка питання стосується виключно тих, хто здатен цю дискусію вести. Це значить, що потрібно з неї вивести антагоністичні сторони як з одного, так і другого боку, тобто, як тих хто вважає Бандеру символом небесної чистити, так і тих, кому він ввижається виключно маніяком-убивцею із по лікті вимащеними кров’ю руками.

Для ліберальних інтелектуалів, імовірно, найцікавішим моментом у тексті є полеміка, спровокована професором Альбертського університету Дейвідом Марплзом. А точніше його статтею «Степан Бандера: Герой України», опублікованою в Edmonton Journal невдовзі після відомого указу Віктора Ющенка. Намагаючись відмежуватися від радянської пропаганди й від всіх тих наклепів, які звучали на адресу Степана Бандери від кремлівських істориків, канадський професор все ж наводить досить вагомі аргументи, чому не варто нинішньому поколінню українців брати за взірець постать провідника ОУН, героїзувати його, будувати на ньому систему патріотичного виховання.

Зрозуміло, що реакція не забарилася. Розпочалася бурхлива дискусія, на сторінках того ж Edmonton Journal, яка потім перекочувала й на Інтернет-форуми. Бурхлива суперечка закрутилася навколо таких питань: Чи можна вважати Бандеру фашистом, а його ОУН – фашистською організацією? Наскільки глибоко колаборували бандерівці з націонал-соціалістами? Чи брали участь члени ОУН, а також батальйон Nachtigall в єврейських погромах, влаштованих після вступу німецьких військ до Львова у червні 1941-го року? Чи відповідальний Бандера за волинську різанину?..

Відомий історик Іван-Павл Химка, котрий ніколи не приховував свого негативного ставлення до постаті Степана Бандери, вступаючи в дискусію, не залишає каменя на камені від позитивного образу головного героя. Фашист – однозначно. Не заперечуючи, що УПА в боротьбі за незалежну Україну демонструвала неймовірну мужність і самоповагу, він все ж зауважує:  «Насправді сталінський режим мав почасти ті самі ідеї, що й ОУН-УПА – зокрема коли йшлося про українську соборність та про етнічні чистки на українській території. Радянський Союз справді сформував Україну в її теперішніх кордонах – і видалив з неї майже все польське, німецьке і татарське населення».  Далі пан Химка зауважує, що навряд чи в когось виникне бажання применшувати сталінські злочини в Україні, зважаючи на радянський вклад у формування української держави.

Вступаючи в дискусію, свої контраргументи наводить директор Канадського Інституту українських досліджень Зенон Когут:  «…визначення фашизму, до якого вдається професор Химка, здається включає всіх, хто діяв жорстоко – чи «по-фашистському». Згідно з цим визначенням, практично всі політичні рухи, які існували в Центрально-Східній Європі між 1921 і 1945 рр., можна вважати «фашистськими», оскільки тут не існувало можливості демократичних виборів».

Полеміка точиться навколо кожного із згаданих запитань. Якщо диспутанти й погоджуються в чомусь, то лише в тому, що батальйон Nachtigall не причетний до єврейських погромів у Львові, як це намагалися довести радянські історики, фальсифікуючі відповідні документи. Але ж було доволі й інших одіозних епізодів в історії націоналістичного руху.  Хоча щодо злочинів, інкримінованих самому Степанові Бандері, то тут хотілося б навести слова його тезки-онука:  «Якби Степан Бандера вчинив бодай половину з тих злочинів, які Марплз та подібні до нього йому закидають, то гойдався б на шибениці у Нюрнберґу ще 65 років тому».  І тут важко було б щось заперечити.

Зрештою, як стверджує публіцист Микола Рябчук у статті «Довкола Бандери»:  «Національні герої зазвичай не є безгрішними. Індіанці Латинської Америки мають серйозні застереження щодо Колумба, афроамериканці мають достатні підстави вважати Джорджа Вашингтона цинічним рабовласником, увесь Третій світ може цілком обґрунтовано ненавидіти багатьох вельмишановних європейських державних діячів як запеклих расистів, чеченцям важко збагнути великодушність Жака Ширака, котрий нагородив Великим Хрестом Почесного легіону президента Путіна, а палестинці навряд чи догледять щось героїчне в закликах Бен Ґуріона «вигнати арабів і зайняти їхні місця», «застосувати терор, убивства, залякування, конфіскацію земель і відмову в усіх соціальних послугах, щоб звільнити Галілею від її арабського населення» та «зробити все, аби мати певність, що вони [палестинські біженці] ніколи не повернуться».

 А загалом у книжці читачі не знайдуть прямих і однозначних відповідей на підняті запитання. З прочитаних дискусій доведеться робити висновки самостійно. Неопозитвісти свого часу пропонували таку модель пошуку правди: оскільки істина є відносною й має цілий спектр трактувань, то варто з цього спектру взяти саме ту тезу, яка тобі найбільше до вподоби.

Тим, хто намагається дати собі раду зі складністю й неоднозначністю історичної правди та з визначенням ставлення до головних історичних персонажів (особливо тих, хто претендує на звання національних героїв), можна хіба що порадити використовувати цю химерну неопозитивістьку формулу.  Допомогти ж у пошуку компонентів для неї й покликана книжка «Страсті за Бандерою».

Можливо, цю свою місію видання виконало б краще, якби до нього увійшли ще й матеріали (якщо такі, звичайно, існують), у яких би було детально проаналізовано тогочасний геополітичний контекст у Європі. Якби авторам таких статей вдалося ретельно виписати аналогії між ситуацією в Україні (особливо Західній) та іншими окупованими територіями Європи. Якби науковці змогли узагальнити результати досліджень розвитку  тогочасних національно-визвольних рухів. Якби порівняли, чим, приміром, український колабораціонізм різнився від французького, словацького чи хорватського? А особливо хотілося б прочитати аналіз гіпотетичних альтернатив, які ОУН, УПА, Степан Бандера змогли б реально використати в своїй справі боротьби за українську незалежність.

Сподіваємося, що такі побажання будуть враховані в наступному виданні, яке (і це ще одне побажання) буде дотримуватися чіткішої й зрозумілішої мовної політики, а не адаптуватиметься до законопроекту «Про мови в Україні». Хоча навіть в цьому сумнівному документі російській і польські мовам надано формально рівноправного статусу, а в книжці чомусь польські й англійські тексти перекладено українською, а російські подаються без перекладу.

Ну, от, уже й у мені, попри намагання виплекати зі себе ліберала, заговорив «бандерівець». Але що тут вдієш – роки радянського антинаціоналістичного виховання  даються взнаки. Міф, сформований як реакція на масову пропаганду, як спротив системі, дуже тяжко піддається руйнації.

Любко Петренко