Якщо кібернетика за радянських часів мала статус продажної дівки капіталізму, то соціолінгвістика — повії буржуазного націоналізму. Через те обидвох їх у нас не було. Аж ось виникла перебудова, гримнула гласність і розпочалася демократизація. Розпочалася — в усіх «союзних» республіках — з рухів на захист національних мов. Тактика цих рухів вимагала негайного наукового обґрунтування. А оскільки своїх соціо–, етно– та психолінгвістів не було, за діло взялися журналісти.

Наука по–журналістському

Саме серединою 1980–х у Київському університеті викладав журналістику і мову Олекса Пінчук (маючи за плечима аспірантуру Інституту мовознавства Академії наук). У той самий час учений–паталогоанатом Петро Червак (нині — академік) укладав медичний термінологічний словник. Вони зійшлися й написали спільну брошуру про українську мову. А пізніше — й цілу книжку з прозорою назвою «Нариси з етно– та соціолінгвістики» (К.: Просвіта, 2005). Вона по досі є на полицях книгарень, що означає її популярність серед покупців. Отже, цікаво замислитися, чому інтелектуальний продукт, вважай, п’ятнадцятирічної давнини, затребуваний у, здавалася б, зовсім іншій гуманітарній ситуації?

Нехай читача не вводить в оману рік видання. Побіжний погляд на поміщену тут бібліографію фіксує найсвіжіше посилання 1994–м роком. Використано ще 4 праці, що з’явилися 1990–го; решта опрацьованої авторами літератури позначена саме часами перебудови або й іще ранішими роками мовознавчо–журналістської молодості співавторів.

Видавці погарячкували назвати цю книжку «науковим виданням». Насправді це типова науково–популярна публіцистика. Тут є згадування основних наукових засад та напрямків розвитку етно– та соціолінгвістики (що є добре) і надмір квазінаукової лексики (що є погано для масового читача, на якого вона розрахована). Більшість аргументів–прикладів важко ідентифікувати з науковістю. Наприклад, таке: «Російське словосполучення «Советский Союз» за внутрішньою формою дуже близьке до іспанськомовного виразу «фашистська хунта» (італ. fascismo, від лат. fascis — в’язка хмизу, а рос. совет — від советие, junta — об’єдннання, союз)». Звичайно, це гріє душу правдивого москвофоба, але мало наближає до правдивого етнолінгвістичного розуміння. Як і такі студії щодо етимологічної різниці російської та української мов: «Схильність росіян до жорстокості, насильства, твердої влади також відбивається і в мові: «пытки» (українська мова не має власного слова і використовує латинське «тортури»); «образование» (формування «по образцу») — укр. «освіта» (світло)... У російській мові є своє слово «взятка», в українській — тюркське «хабар».

Третину книжки складає практичний словник «не кажи так/кажи так» — знов–таки, популярний газетний жанр 1990–х років, коли ще була надія в такий спосіб «покращити» народних депутатів та інших топ–чиновників. Їм пропоновано затямити російсько–українські відповідники на кшталт «співпадає — збігається, протиріччя — суперечність, в конечном счете — врешті–решт» тощо. Не обійдено увагою і масового мовця, котрому адресовано таку, приміром, актуальну пару, як «влагалище — піхва».

Попри нині смішні деталі, книжка назагал добре насичена лінгвістичними й соціологічними фактами і прикладами, що й привертає до неї сучасних журналістів, особливо ура–патріотичного напряму (та, зрозуміло, їхніх читачів, котрих не так уже й мало). До всього, це видання ілюструє, в який спосіб започатковується новий напрям гуманітарних досліджень на забур’яненому ідеологією полі — через публіцистику.

Двомовність і лохи

Цю тезу потверджує і професійний соціолінгвіст Лариса Масенко у своїй щойно виданій книжці «Нариси з соціолінгвістики» (К.: Києво–Могилянська академія). Вона вважає, що фахівцеві–мовознавцеві не обійтися без есеїстики відомих літераторів, журналістів та політологів й називає низку вартих уваги імен: Андрухович, Забужко, Пахльовська, Рябчук та ін. А давню статтю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» взагалі титулує монографією та першим науковим дослідженням із соціолінгвістики. Пошановує вона і внесок у творення сучасної соціолінгвістичної термінології публіцистів–класиків: «Особливо почесне місце в її формуванні належить І.Нечуєві–Левицькому та І.Франкові».

Друга причина актуальності науково–популярних розвідок полягає в тому, що мовна ситуація за останні двадцять років кардинально не змінилася, а місцями навіть погіршилася. Скажімо, «вплив української літератури у східних і південних областях за роки незалежності зведено майже нанівець», — пише Л. Масенко. Значною мірою через те «взаємодію писемних і розмовних стилів на більшій частині української території порушено, а у великих містах Сходу й Півдня досі заблоковано».

І третя причина популярності книжок, подібних до Пінчукової–Червакової, — «підлітковий» вік самої соціолінгвістики на наших теренах: «Розвиток соціолінгвістичного напрямку в Україні не має системного характеру, ця дисципліна викладається лише в окремих університетах як вибірковий курс». До речі, це диктує авторці потребу користати саме з публіцистичного інструментарію, аби зробити наукові здобутки максимально зрозумілими насамперед студентству. І в цій розкутості стилю — принада книжки.

Отже, Л. Масенко намагається якомога простіше формулювати основні поняття молодої (у нас) науки. Навіщо вона взагалі потрібна? «Головне завдання сучасної української соціолінгвістики полягає в науковому аналізі деформацій, яких зазнало мовне середовище в попередній колоніальний період». І що це нам дасть? Будь ласка: «Успіх будівництва самостійної дер­жави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті надати мовному розвиткові країни зворотного напрямку».

Стрижнем мовної проблеми в Україні є, як знаємо, протистояння російської та української, обтяжене значною кількістю мігрантів із Росії («в Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській — 39% росіян»). Історичний екскурс книжки детально змальовує процес цілеспрямованого «поступового вилучення з української літературної мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялася від російської лише незначними фонетичними особливостями». Найстисліше цей механізм описав видатний мовознавець–емігрант Ю.Шерех, і, з огляду на аналітичну досконалість цього опису, наведемо його повністю: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри, переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Наслідком такої витончено–єзуїтської політики стала ота горезвісна двомовність — «обов’язкова для українців і необов’язкова для росіян». Але що ж робити із тим спадком нині? «Щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської в свідомості русифікованого населення. Тому не можна обмежуватися введенням української мови в сфери адміністрування й освіти, ці процеси мають обов’язково супроводжуватися домінуванням української мови в засобах масової інформації... у сферах популярної й розважальної культури». Чи це можливо? Дослідниця пише: «Помаранчева революція довела, що асиметрію домінування євразійсько–русофонних дискурсів і третьорядності дискурсів власне українських легко ліквідувати у спосіб насичування відповідного соціопростору (простору інфо–комунікативного) принаймні відносно якісним і модерним українським інформпродуктом».

У книжці ще багато цікавого: досвід розв’язання мовних проблем за кордоном, промовисті дані наших соціологічних опитувань, спостереження за лексичними запозиченнями (чи знаєте ви, що слова «киряти, кльово, галімий, лох» прийшли до нас від українських мандрівних старців–музикантів ХІХ століття?). Але завершимо на медійній складовій. Булгаковський професор Преображенський не радив читати радянських газет. Лариса Масенко доводить, що більшість сучасних українських телеканалів та російськомовної періодики «використовують радянські асиміляційні практики». Тож читати цю книжку набагато корисніше, аніж стежити за недобросовісним дискурсом російськомовних ЗМІ.
Костянтин Родик