Що спільного між поетом і мишкою? На перший погляд, звісно, нічого. Тим паче, якщо він — неприкаяний представник древнього Китаю, а вона — мешканка цілком стаціонарної квартири (точніше нірки у цій квартирі) сьогоднішнього Вільнюса. Він — бідний, як церковна миша, а вона, завдяки скарбу з-під підлоги — багата, мов китайський імператор. Йому — тисяча років, їй — зовсім мало днів. Він — яскравий митець із всесвітньо відомим іменем Лі Бо (ще й, подейкують, з імператорського роду), а вона — сіра хатня миша з цілком земним іменем Зіта…

Так-то воно так, але що, якби Лі Бо раптом оселився в сучасному норвезькому будинку, до якого щойно переїхали молода офіціантка Анемона з донечкою Юсефіною? Це трохи зблизить китайського поета і литовську мишку географічно й хронологічно, проте — не більше?..

Гаразд, перестанемо говорити ребусами і перейдемо до мови більш прозорої. Почнемо з того, що в нашому випадку Лі Бо — це герой твору молодої норвезької письменниці Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда», а вищезгадана гризунка — не менш героїчна дійова особа з казки досвідченого литовського письменника Вітаутаса Ландсбергіса. Отже, обоє вони — літературні персонажі. До того ж — певною мірою квартиранти: Лі Бо ночує і харчується на скромну Анемонину зарплату, мишка Зіта має нірку під ліжком банкіра Антанаса Людика і столується котячими недоїдками. І там, і там апартаменти просторі та — з філософським підтекстом. У першому випадку це великий дім з краєвидами на два світи: до метушливих вокзалу-порту-автотраси і завше спокійного й непорушно-вічного саду. У другому — велика чотирикімнатна квартира з вікнами на вежу замку (резиденція князя Гедімінаса — чим не ще один символ людської суєти?) та костьольні дахи-дзвіниці (духовна рівновага і безсмертні цінності). Обоє відірвані від своїх родин: Лі Бо пише послання своїм далеким покинутим дітям, мишка Зіта — шукає своїх драматично і загадково загублених батьків. Правда, якщо про перших — донечку Пін Янь і синочка Бо Ціня — знаємо лиш те, що вони кумедні й утішні, то Зітина мама Моніка уже встигла залишити в серцях читачів (і, звісно, в маленькому мишачому серденьку) цілу купу уроків і гаму почуттів. Починаючи з того, що, дістаючи сир із мишоловки, треба спершу поторкати його паличкою чи олівцем, завершуючи афоризмом про способи думання: «Миші думають двояко. Один спосіб — коли миша думає, що все буде погано. Другий спосіб — коли миша думає, що все буде добре. Навіть і тоді, коли не пощастить… Другий спосіб думати, за маминими словами, трохи кращий. Та й миші, які думають за другим способом, живуть значно довше за перших»…

Хоч Лі Бо й китаєць, він, як і авантюрна Зіта, не переймається застереженням своїх предків проти епохи перемін: навпаки, здається, обом персонажам близьке настирне Юсефінчине бажання: «Нехай-но спершу ще що-небудь зміниться». Тож не дивно, що життя обох наших героїв сповнене пригод. Щоправда, «Сон шовкопряда» — це наче сповільнена зйомка: Юсефінка подовгу перечікує мамин робочий день, так само подовгу дивиться у вікно, Лі Бо «страшенно повільно» рухається й довго-церемонально заварює чай, змішуючи цівку води з сонячним промінням. До речі, сонячне й місячне світло, перемежовані шовкопрядовими нитками, тут грають свої окремі медитаційно-елегійні партії. Навіть каштан у дворі розпускається по міліметру за добу. Всі персонажі (на відміну від балаболки Зіти і її друзів) вельми небалакучі, кожен їхній вчинок, кожна подія — наче крок у процесі світотворення. І «запарки» в ресторані, й прогулянки на човні вздовж каналу, і невдалі польоти птаха-Страхополоха, і написи-малюнки на стінах (тепер уже і ми дізнаємось, що їх автори називаються таґерами і що Лі Бо — головний таґер)…

Ми мало відаємо про колишні Анемонині житло й професію, про те, чому вона з її такою ліричною вдачею заробляє миттям посуду, про те, як опинилась у цім загадковім будинку на острові, який «не належить жодній із реальностей» тощо. Навіть сімейні зв’язки тут, наче навмисно, акварельно-розмиті, наче виписані по мокрому шовку: про те, що Анемона доводиться Юсефіні мамою, довідуємось майже наприкінці книжки, про їхнього ж батька-чоловіка узагалі жодної згадки (мабуть, за Фройдом, це саме тата і заступив дівчинці старенький Лі Бо). Всі картини тут майже статичні, мовби взяті в рамки, наче малярські полотна. Всі роздуми тут — мов «розримовані» вірші.

Що цікаво, така зумисна повільність абсолютно не вадить сприйманню твору! Це ніби гра у «Що за цим стоїть?», у відносність світів. Мабуть, усе компенсує ще й унікальна, сказати б, навіть шикарна невимушеність, «нештучність» тексту, дотепна правда життя, яка аж вихлюпує з кожного рядка. Ми з шестирічною донечкою, читаючи, ніби самі зігрівали під ковдрою свої закоцюблі пальці і споглядали пляму від кави на сторінці з найкращим віршем, так само заїдали солодощами сенсаційну звістку про те, як Лі Бо хотів обняти місяць і втопився («О Господи! — скрикує Юсефіна і запихає карамельку до рота»), так само мокли під дощем і та само марно розгадували ієрогліфи, люб’язно перекладені з ориґіналу талановитою письменницею Ярославою Шекерою саме для цього видання:
Чжуан Чжоу сниться, що метелик він,
А метелику — він мудрий Чжуан Чжоу.

Хай для нас більшість віршів здебільшого й зостаються «китайською грамотою», але, вслід за Юсефіною, до морозу по шкірі відчуваємо неминучість минущості й невимовний чар поезії («Особливо їй подобається початок, де написано, що шовкопряди вже тричі спали»; «Її все ще переповнює вітер, плавання і нові слова»). Важливим фактором вважаю те, що обидві ці казки мимоволі і з великим інтересом слухала й наша старша, вельми критична до всього, 15-літня донька. О, нецікаві, штучні тексти аж ніяк не відірвали б її від бурхливого «есемесно-віртуального» знайомства, яким саме переймалась!

Одне слово, «Сни шовкопряда» — це щось набагато більше, ніж просто пригоди. Утім, це ж можна сказати й про «Мишку Зіту». Її численні сни (теж — СНИ!), які є виявом попередніх життів (чим не в кращих китайських традиціях?), її пошук і визволення батьків, її вдала спроба врятувати планету й інші карколомні трюки — просто дрібниці супроти пристрасних колізій її внутрішнього світу, перепадів настроїв та думок у пошуку себе самої. Тільки й різниці, що читання «Снів шовкопряда» з його цілісними характерами нагадувало рівномірне й повільне похитування в човні, а ознайомлення з казкою Ландсберґіса потребувало не однієї дози валер’янки. Непослідовна Зітина вдача просто-таки розхитала нашу психіку своїми суперечливими вчинками. Від світового переляку — до зухвалих викликів котові Міцкусові та його власникам, від зневаги до людей — до бажання на них же перетворитись, від щирої дружби — до жахливої зради, від немовлячої наївності — до нещадного розрахунку… Чого варта бодай Зітина спроба «обкрутити» поета Нарциса! Між іншим, наявність хмільного поета, як і поетичних вставок, як і власного «птаха-Страхополоха», тобто ворона Кранкайтіса — це ще один перегук зі «Снами шовкопряда»…

Коли ж ми дійшли до заголовка «Зіта, коштовності й Алоїзасова смерть», — так тяжко засмутились, що донечка навіть змусила мене покинути читання. Аж за якийсь час ми трохи оговтались: ану ж сердечний тарган Алоїзас таки виживе? На жаль, він не тільки не вижив, але й, загорнутий у квітчасту серветку, був урочисто похований Зітою в шпаринці підлоги: це нас «добило» остаточно і відтягло подальше читання ще на кілька днів. І даремно, бо вже в наступних розділах тарган не лише «реінкарнується», але й постає в новому житті в образі миші-землерийки, що в недалекому майбутньому значно спростить їхній з мишкою Зітою шлюб (цікаво, що у цій казці, навпаки, родинні зв’язки чітко детерміновані)… Одне слово, суцільний «адреналін»!

Утім, різні темпи читання обох книжок (їх ще можна окреслити Юсефіниними словами: «серце може їхати у двох протилежних напрямах водночас») аж ніяк не заперечують концептуальної, так би мовити, подібності. І там, і там ідеться про шкалу вічних цінностей. І Лі Бо, й мишка Зіта врешті-решт покидають своє «квартирування»: він повертається у свою тисячолітню давнину, до своїх дітей, вона — в село, до батьків. Знаходять себе у великому світі, де все взаємопов’язано міцними і ніжними шовковими нитками…

Навіть те, що замість тички, якою відштовхувався від дна каналу Лі Бо, у книжці намальовано весла, зовсім не вадить. Малюнки в обох історіях — неперевершено казкові й гарні! Прикметно, що ілюстрації до обох текстів виконала художниця Надія Дойчева. Тож із повним правом підходить до цих книжок народний вислів: «Наче від одної мами». Якщо врахувати, що обидві видані (причому, видані дуже якісно, у твердій палітурці) тим самим видавництвом — київським «Грані-Т», — то можна сказати, що вони ще й «від одного тата».

І, нарешті, чи не головне, що єднає обидва твори: яскрава, прекрасна, жива мова. Якби не вона — не постали б перед нами так справжньо всі ці події та герої. А забезпечило її, бездоганно переклавши ці книжки, відоме літературне подружжя: Галина Кирпа й Дмитро Чередниченко. Чудова письменниця й перекладачка з білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов (безпосередньо з цих мов, а не з російських підрядників!) Галина Кирпа, яка, крім пригод Пелле Безхвостого, Невсідомика, Ельвіса Карлсона, Цепеліна, Викрадача анґелів, Маркуса тощо, крім першого перекладу цензурованих раніше вибраних творів Ганса Андерсена (йдеться про «Казки», видані «Школою» 2006-го), відкрила нам тепер ще й прекрасний твір Оси Ґан Шведер «Сни шовкопряда».

І — неперевершений Дмитро Чередниченко. Невтомний натхненник молодих поетів і голова літоб’єднання «Радосинь», він також — автор численних поетичних та прозових книжок, перекладів зі словацької, чеської, білоруської, болгарської, монгольської, латиської і, звичайно ж, литовської мов. Саме він подарував нам прецікаву «Мишку Зіту».

«Його серце належить тільки тобі. Метелики не ревнують», — це таку записку мала донечка придумала й написала старшій сестрі, коли та, запідозривши «зраду», ридала над своїм «есемесно-віртуальним» романом. Чи ж не так вважав би і мудрий Чжуан Чжоу?..

Обидві розпогоджено всміхнулись і подумали вслід за мишкою Зітою (отим, другим способом думання): «Все закінчиться дуже добре».

Марина Павленко