Іранська, а, водночас, і українська перекладачка Катерина Криконюк — одна з тих постатей, які активно популяризують нашу культуру за кордоном. Причому, не деінде, а в далекому мусульманському Ірані. Закінчивши 2002 року кафедру іраністики в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, перекладачка вже тривалий час мешкає на ісламському Сході, досконало оволоділа фарсі. Кілька років тому з–під пера Катерини Криконюк у поважному тегеранському видавництві «Нашр–е–ней» побачив світ переклад твору Оксани Забужко «Калинова сопілка». А на черзі — публікація «Ока прірви» Валерія Шевчука. Про труднощі перекладу в ісламському світі, сам Іран та українсько–перські перетини — наша з перекладачкою розмова.

«Іранці черпають інформацію не шляхом читання, а у «слуховий» спосіб»

— Катю, переклад «Калинової сопілки» перською мовою була твоя ініціатива? Як у тебе з’явилася  ця ідея? І чому саме «Калинову сопілку»?

— Так, я переклала «Казку про калинову сопілку» з власної ініціативи. Для першого разу вирішила обрати сучасний твір — невеликий за обсягом, але котрий сповна відображав би українські традиції. Що може представити ту чи іншу культуру краще, ніж фольклорний колорит? Зважаючи на сімейні обставини, над перекладом працювала аж два з половиною роки (за цей час у мене народилося двійко дітей), і ця повість на певний період стала частинкою мого буття. Мабуть, повість «Казка про калинову сопілку» обрала мене, аби розповісти тут, в Ірані, про Ганнусину самотність та несправедливість інших людей до неї.

У перській фольклорній скарбниці є казка зі схожим сюжетом: згублений рукою мачухи юнак, перетворившись на соловейка, сповіщає про вбивство. Вона дала мені ще один імпульс до перекладу цього твору.

Тільки закінчивши переклад, я звернулася до одного зі знаних видавництв Ірану — «Нашр–е–ней». Воно й надрукувало повість.

— Який наклад видан­ня? Як відреагували на  нього іранці? 

— Наклад — мізерний, 1100 примірників. Але для Ірану — це звична річ, бо, з огляду на культурні особливості нації, читацька аудиторія тут невелика. Іранці переважно черпають інформацію не шляхом читання, а у «слуховий» спосіб — тобто слухаючи інтерпретацію оригінальних текстів провідним культурним чи релігійним діячем. Важко робити певні висновки стосовно того, як іранці сприйняли «Казку про калинову сопілку», оскільки у мене не було можливості безпосередньо спілкуватися з читацькою аудиторією. Мабуть, на твоє запитання доречно відповісти словами моєї подруги з видавництва: «Беручи до уваги те, що книга не була розрекламована належним чином, вона розійшлася добре». Окрім того, два рази натрапила на коротенькі замітки–відгуки на цю повість в іранських газетах, загалом, із позитивною оцінкою.

— Які  труднощі при перекладі виникали? Узагалі, як ти гадаєш: наскільки можна братися за переклад у зворотному напрямку, себто на мову, яку вивчаєш, або стаєш її носієм у дорослому віці?

— Очевидно, найважче було передати настроєву ритмічність та мелодику твору — що, як на мене, вирізняє творчість Оксани Забужко з–поміж її сучасників.

Безумовно, вивчення мови в дорослому віці дається важче, ніж у дитинстві, коли значний мовний пласт засвоюється майже на підсвідомому рівні. Своїми знаннями мови я завдячую іранському середовищу, насиченому яскравими барвами традицій, а також пані Аштарі, моїй викладачці перської мови в університеті, котра до цього часу люб’язно допомагає мені з перекладами.

«Переклади української літератури на перську можна перелічити на пальцях»

— Чи відомо тобі ще про якісь сучасні переклади з української мови перською, котрі видавали в Ірані?

— З російської мови пер­ською здійснено чимало перекладів. Майже усі відомі твори російської класики можна прочитати перською мовою. Зовсім інша ситуація з перекладами української літератури — їх можна перелічити на пальцях. Я чула, що якийсь іранець переклав гуморески Остапа Вишні, але мені так і не вдалося знайти цю книжку в магазинах.

— Тут не оминути теми іранської цензури. Можеш описати, яким є цензурований текст у цій країні?

— Щоб книга в Ірані потрапила на полички книгарень, потрібно двічі отримати дозвіл: перший — на друк, другий — коли книга побачила світ — на розповсюдження (як у період Радянського Союзу). Ступінь агресивності іранської цензури визначається складністю соціально–політичної ситуації в країні. Зараз в Ірані видається набагато менше перекладної літератури, ніж, наприклад, за часів президента Хатамі. Це зумовлено ідеологічною політикою іранської влади, котра вважає західну літературу та філософію як таку, що суперечить ісламським переконанням. Після минулорічних президентських виборів цензура в Ірані сягнула свого апогею — отримати дозвіл на друк книги сьогодні особливо непросто. Найбільше цензура в Ірані чутлива до критичного жала політичної та релігійної тематики; без сумніву, еротичні сцени, слова, натяки теж можуть бути викинуті з твору в процесі цензурної перевірки.

У випадку із «Казкою про калинову сопілку», всупереч моїм побоюванням, — бо там є кілька еротичних епізодів, — прокрустове ложе іранської цензури не торкнулося цієї повісті, і вона побачила світ у своїй повній красі.

— Чи немає в тебе бажання перекласти щось й українською мовою з перської?

— Мабуть, на початок мені хотілося би перекласти перські казки, бо вони, незважаючи на фантастичність сюжету, точно відображають образ перської культури, навіть у вимірі сучасності: як люди думають, які в них життєві пріоритети та цінності, який побут. Мало кому в Україні відома іманентна природа перської культури — власне, те, що вирізняє її від культур сусідніх мусульманських держав. Приміром, перси були першими, хто тисячі років тому, ще за часів Ахаменідської династії, створили банки, почали користуватися парфумами, ложками та ванною. До речі, популярна сьогодні «турецька лазня» була запозичена турками з Персії! Перські традиції, які своїми коренями сягають сивої, знаменної зерванськими, мітраїстськими та зороастрійськими віруваннями давнини, збагачують перську культуру й донині і ставлять її на одному щаблі з іншими великими світовими цивілізаціями.

«Іранці, на відміну від європейців, співчутливіші до страждання інших»

— Остання твоя робота — переклад роману «Око прірви» Валерія Шевчука. Які аналогії в цьому романі можеш провести з іранським суспільством?

— За словами самого автора, «Око прірви» — роман–антиутопія, що був написаний після розпаду Радянського Союзу, і, як свідчить сам письменник у передньому слові для перського читача, «це алюзія (чи алегорія) тоталітаризму, який можна було б назвати Домом чорного світу, «розкошів». Хоча описані в романі події відбуваються в Середньовіччі, проблеми, що їх торкнувся Валерій Шевчук, залишаються актуальними й сьогодні, перегукуючись із сучасними суспільно–політичними перипетіями в багатьох країнах світу.

— І трохи про сам Іран. Як важко взагалі призвичаїтися до такої відмінної культури в побуті, психологічно, ментально?

— Призвичаюватися до іншої культури завжди не просто і це забирає чимало сил. Головну роль у процесі адаптації відіграє внутрішня симпатія, потяг до нового культурного середовища, в якому волею долі доводиться жити. Утім я з дитинства відчувала душевну близькість зі Сходом, тому й почала торувати шлях сходознавства, вступивши після закінчення школи до Київського університету ім. Тараса Шевченка. Завдяки захопленню перською культурою, а також знанням мови та іранського соціуму, я не відчувала особливого дискомфорту, коли переїхала жити до Ірану. Як будь–інде, його буденний життєвий уклад має багато хороших моментів і багато — не зовсім. Усталені моделі теплих родинних стосунків, напрочуд багатого етикету щоденного спілкування, бажання допомогти, бути корисним і зробити свій внесок у загальне благо лежать в основі ментально–культурної програми пересічного іранця, що, на противагу надмірному європейському індивідуалізмові, робить людину добрішою, гуманнішою, співчутливішою до страждання інших.

А що є менш прийнятним у сучасному житті в Тегерані? Це, очевидячки, нестерпні затори на дорогах, величезна кількість машин та відсутність тротуарів на вулицях. Думається, ті, хто хоч раз побував у Тегерані, погодяться зі мною.

— Як охарактеризуєш іслам, пізнавши його ближче?

— Як і всі інші великі світові релігії, іслам проголошує своїми постулатами добро, справедливість, повагу та любов, закодувавши їх у системі символів арабської культури. Це шлях до пізнання людської істинної сутності, місця Людини у Всесвіті, слідуючи якому можна досягнути відчуття внутрішньої гармонії, цілісності буття, єдності із Всевишнім.

Існують дві основні течії в ісламі: сунітська та шиїтська. Шиїзм відіграє роль своєрідного «захисного щита», що оберігає автентичність перської культури перед історичними незгодами. Шиїзм — це, умовно кажучи, давньоіранські та зороастрійські релігійно–філософські уявлення, одягнені в шати ісламу. Коли вивчаєш шиїзм, мимоволі виникає далека асоціація з ортодоксальним християнством, де так само велику вагу має віра в диво, міфологія рясніє оповідками про добрі вчинки святих (у шиїзмі — імамів), і можна помітити надмірну, я би навіть сказала, фанатичну прив’язаність до зовнішніх обрядів та канонів.

— Чи зауважуєш ти якісь цікаві мовні перетини між перською та українською мовами під час перекладу?

— Відверто скажу: чітко виражених мовних перетинів я не помітила, позаяк працюючи над перекладами, дивлюся на текст як перекладач, а не лінгвіст. Із курсу лінгвістики професора Костянтина Тищенка пам’ятаю, що спорідненість мов індоаріїв та слов’ян — це результати не мовних контактів, а спільного походження єдиного мовного джерела. Тому якби лінгвіст проштудіював тексти, з якими мала справу, то, напевно, знайшов би багато доказів давньої спільної історії української та іранської мов.

— Поділишся творчими планами? Які переклади на черзі?

— Наразі перекладаю книжку «100 казок» видавництва «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА». Опріч того, працюю над перекладом першого розділу «Етномовної історії прадавньої України» Костянтина Тищенка під назвою «Іранська мовна історія прадавньої України». Сподіваюся, переклад лінгвістичного дослідження сприятиме подальшому розвитку цієї теми в іранському науковому колі й зміцненню науково–культурних відносин між нашими країнами.

А на майбутнє хочу перекласти «Кайдашеву сім’ю» Нечуя–Левицького. Думається, з огляду на проблематику повісті, де висвітлено родинні негаразди, які, за своїм характером, перегукуються з іранськими, а також неперевершені гумор та сатиру — твір викличе належну увагу іранських читачів.

Олесь Кульчинський