Французький інтелектуал–українець Леонід Плющ у рецензії на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт) спрогнозував: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. І вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Чом би й ні? Адже про «Польові дослідження...» Забужко (першовидання — 1996 р. ) говорять–пишуть досі, а за результатами експертного опитування «Книжки незалежного 15–річчя, які вплинули на український світ» цей її попередній роман увійшов до топ–сімки. Отже, «Музей...», схоже, має розраховувати на таке саме серйозне критичне багатослів’я.

Від Пруста до Кінґа

Утім до останнього часу це не було очевидно. Опублікована між «Польовими дослідженнями...» і «Музеєм...» проза ОЗ («Сестро, сестро», «Казка про калинову сопілку», «Інструктор з тенісу») засвідчувала лише досягнутий рівень фахової вправності і, як обмовився Л. Плющ, «Забужко могла б і не дотягнути до власного рівня, як це сталося з «Мертвими душами». Рецензент не йде далі за алюзією на Гоголя, але ми до того ще повернемося. Поки що ж цілком погодимося: «Музей покинутих секретів» — неабияка літературна, культурологічна і гуманітарна подія. Як написав експерт «Книжки року», доцент «Могилянки» Ростислав  Семків, «за останні 20 років у нас не було масштабнішого й могутнішого тексту» (Український тиждень. — 2010, №1–2).

У критичній пресі новинку ОЗ уже порівняли з Джойсом, Прустом, Достоєвським, То­масом Манном, Набоковим, Рушді. З одного боку, це свідчить про високу якість письма (про «мовостиль», як сказав би професор Ярослав Голобородько). З другого — про раритетну серед сучасних письменників взагалі (а українських — і поготів) сміливість змагатися з літературою світового канону, в тому числі й у стилістиці («У Забужко — вся палітра сучасної мови, й вона не боїться жодної її грані», — значить Леонід Плющ). І нарешті, такий поважно–розмаїтий літературний бекґраунд дає нам знати, що Оксана Забужко насправді схожа лише на Оксану Забужко. Це та сама авторка, що постала п’ятнадцять років тому в «Польових дослідженнях...» у, сказати б, «згорнутому» вигляді, а тепер, у «Музеї...», — запропонувала відкритий пасьянс власної системи цінностей.

Рецензенти уже встигли погратися в «Угадай мелодію» — у якому жанрі написано «Музей...»? Яна Дубинянська навіть запропонувала з десяток означень — і всі вони дотичні. Роман про УПА? Безсумнівно, хоч і з посутньою заувагою Л. Плюща: «Не історія УПА, а її сенс». Сімейна сага? Авжеж, долі принаймні чотирьох поколінь простежено досить ретельно. Політичний роман? Так, наша нинішня «бандючна державонька» відбита на цих сторінках вельми упізнавано в усіх своїх метастазах: від суто бізнесового розуміння державного служіння і до медіа–проституції. Книжка «про любов»? Ну, як без цього, адже «любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота», — і цій «окремій істоті» присвячено чи не кращі сторінки. Гендерний текст? Таж Забужко не була би самою собою без сконцентрованої «зверненості в–себе–і–в–своє». А тут ще якась із рецензенток пошкодувала, що ОЗ не відформатувала свого роману у жанрі детективу. Але це вже явна гра на пониження: навряд чи ув’язати всі вузлики у детективі складніше, ніж у сімейній сазі.

До речі, множинність жанрового потрактування саме й тягне за собою розмай літературних порівнянь. Наприклад, можна сміливо згадувати Франца Кафку — незмінно актуального для сучасного українця автора. Героїня ОЗ якоїсь миті усвідомлює, що її намагання збагнути логіку можновладців нагадують «спробу засудженого стратенця вивідати в ката, за яким законом його засуджено», — а це, вважай, формула Кафкового «Процесу», за матрицею котрого, хоч як прикро, й досі живе Україна, де контакт із держслужбовцем незмінно складає «враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам». А можна «прив’язати» новий роман ОЗ і до Стівена Кінґа, теж злободенного для наших нинішніх реалій автора. «Близьке знання мороку», якого долучається журналістка Дарина Гощинська (героїня «Музею...»), — це і є альфа й омега Кінґа.

Хронометраж

Отже, визначати жанрову природу новинки ОЗ — марна справа. Літературознавець Т. Тебешевська–Качак влучно назвала «Музей...» «романом–системою» (Буквоїд. — 09.02.2010). Але який тут системоутворюючий стрижень? Найближче до нього підійшла професор Віра Агеєва: «Це таки справді роман про Час, але про Час, якому не вдається стати історією. Про минуле, що повертається, впливає на сьогодення, на наше життя» (Дзеркало тижня. — 15.01.2010). «Музей покинутих секретів» — це роман про міфологічний час, про Хроноса, що пожирає власних дітей (моторошна картина Гойї мимоволі спливає в пам’яті). За великим рахунком, цей роман — такий собі екзерсис на тему ноосфери Вернадського, де «тоді» й «тепер» однаково ввімкнені й ніколи–невимикальні».

Поєднати в одному тексті «тоді» й «тепер» так, аби читач повірив у існування ноосфери — справа високого професіоналізму. Як це робить О. Забужко? Фабульний час роману — півтора року; сюжетний — шістдесят років. Але весь цей часовий простір подрібнено на міні–порухи аж так, що часом відчутно, як «секундна стрілка добігала кінця». Це, власне, художнє відкриття Марселя Пруста: описування прожиття кожної миті, усвідомлення кожного відруху. Проте, ОЗ не копіює класика, а йде далі: якщо свідомість не встигає за реальним часом, треба «дати слово» підсвідомості. Оця підсвідомість, котра не звертає уваги на реальний плин часу, і є наповненням більшої частини 800–сторінкового тексту. Показовий приклад: є в романі мікросюжетик про телефонну розмову доньки з матір’ю: «діжурна» така розмова (Як справи? Все гаразд — а в тебе?), що триває, зазвичай, до десяти хвилин. А в романі цей епізод викладено на 80 сторінках. Професійні декламатори знають: менше, ніж за дві хвилини, прочитати сторінку неможливо. Виходить (80 стор. х 2 хвил. ) — близько трьох годин.

Отакі–от ігри з часом заради розшифрування символів підсвідомості. Причому, автор­ка цілком свідомо — як у методиках трансперсональної психології — провокує «сни наяву». Як слідчий, що змушує свідка вкотре переповідати одне й те саме, так і ОЗ весь час пускає увагу уже пройденим колом: що, де й коли пішло у розмислах–пригадуваннях не так? Результат — «О чорт, згадала!»

Конфіскована пам’ять переможених

Висновки, видобуті у такий спосіб, і стали основною мішенню рецензентів. А висновки такі: нинішня Україна — це зона конфлікту цивілізацій, де час плине у різних напрямах. Зараза 1917 року вразила українське тіло так глибоко, що витворила електоральну більшість «людей, завжди готових добачити купу позитиву в якому завгодно злочині, допоки той лишається безкарним». Оце і є ті «мертві душі» — хто прийняв правила гри за «поняттями». Моральний імператив для них — «приємно чутися порядним чоловіком — тобто, в перекладі на мову совкових реалій, тим, хто, мусячи робити підлість, не виявляв при тому ініціативи». Чим тобі не Гоголь?

ОЗ своїм романом не так досліджує метаморфози пам’яті, як вивертає спід непам’яті. У суспільстві, де не покарані (ні юридично, ані символічно) найбільші у світі злочини проти людства, непам’ять стає незупинною інфекцією, «як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти». Дуже багато смертей без покари — на що неоднораз звертає романна оповідь — це вже біблійна категорія. Але чи на щось здатне іще Святе Письмо, коли «вони всі загинули... Живих тут нема, це вже потойбіччя»? І тут, хоч як дивно, втішає один негативний коментар до роману: «Врешті — залишає по прочитанні дуже нездорове відчуття тривоги, ніби з тобою сталося щось не вельми приємне. Не таке й життєво важливе, щоб про нього пам’ятати, але емоційно — невідв’язливе» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Можливо, це і є головним здобутком твору: пробитися крізь моральну нечуттєвість.

Найцікавішу, як на мене, рефлексію на новий роман ОЗ здійснив Ростислав Семків, здолавши вкупі іронію і захват. Але й у нього є подиву гідний пасаж: «Варто перекидати містки, а не поглиблювати прірви». Це так само нездійсненно, як і «комунізм» (хоч і так само привабливо). До кого пан Ростислав воліє перекидати містки? До колишнього лектора кримського райкому Л. Грача, а нині «політика», котрий вважає знищення кримських татар «історично виправданим»? До фахового провокатора І. Беркута, котрий пояснює встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі «волею народу»? До Президента країни, який — попри доведені фахівцями факти — прилюдно викривлює історію Голодомору: мовляв, я так думаю? Чи можливі — навіть теоретично — якісь «містки» до усіх цих різнокаліберних «кремлядів» (влучний слововитвір ОЗ)?

І скільки ще «трупного яду встигнуть зажити нові покоління», поки таки не відбудеться Нюрнберґу–2 над совєцькими комуністами та їхніми ідейними нащадками? Захід, попри переконання Остапа Бендера, нам тут не допоможе. Європа зраджувала Україну неоднораз: 1921–го, 1933–го, 1945–го. Ось і нині: 2005 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалює значною більшістю резолюцію, яка засуджує злочини комуністичних режимів: «Хоч би де і хоч би в який час в Європі або в інших місцях впроваджувалася комуністична ідеологія, вона зав­жди вела до масового терору, злочинів і масштабних порушень прав людини. Будь–який аналіз наслідків застосування цієї ідеології може лише констатувати аналогію з наслідками реалізації іншої ідеології ХХ ст. — нацизму». А далі у книзі європейських науковців «Європа та її болісні минувшини» (К.: Ніка–Центр, 2009) читаємо тверезий прогноз: «Але рекомендацію Раді міністрів щодо практичних висновків з цього засудження (своєрідний підзаконний акт), для якої потрібна більшість у дві третини депутатів, ухвалено не буде».

У такій перспективі закиди новому романові ОЗ щодо «чорно–білого» мислення виглядають блюзнірством.

Костянтин Родик