Східна (зокрема, арабська) література в нашій культурній традиції завжди поставала особливою, себто — «казковою». Ми з дитинства знаємо про Алібабу і сорок розбійників, про чарівну лампу Аладіна, віримо в загадкового Джина, здатного виконувати три сакральні бажання. Зрештою, і в радянській, і в американсько-голлівудській мультиплікаційних традиціях арабські казки посідають поважне місце. Або ж: хто з нас не розпочинав свої мандри в літературні світи і «засвіття» саме з «Казок тисячі й однієї ночі»?

Проте арабська література в українському сприйнятті постає як щось універсальне й амальгамне, не диференційоване за країнами. Мабуть, і досі хтось думає, що Персія — це одна з сучасних арабських країн і що в Багдаді можна знайти лампу з Джином… О Волько, невже й наша земля стоїть на чотирьох черепахах?! Певно, такий «антиісторичний» погляд на цю частину Сходу сформовано не випадково: сьогодні справді важко говорити про окремі самобутні літератури Об’єднаних Арабських Еміратів, Кувейту чи Ємену. Хіба що на цьому тлі виокремлюється література Саудівської Аравії, в якій існує кілька потужних літературних центрів (торік у Росії побачила світ антологія сучасної саудівської літератури, яку впорядкував проф. О. Бавикін). Здебільшого, література арабських країн, а тим більше, країн Перської затоки постає як нерозчленована сукупність.

Не так давно мені випала нагода побувати в одній арабській країні на Південному Заході Азії. Досвід цього перебування позначився на доволі цікавих висновках, до яких мене підштовхнув сучасний арабський світ, власне, «фізичний» діалог зі світом цієї культури. Маю на увазі Султанат Оман і його столицю Маскат. Зауважу, що Оман з’явився в полі зору світової спільноти доволі недавно: лише з 1987 року ця країна стала відкритою для туристів. Довгий час землі Оману існували як домініон Британської імперії. Не дивно, що навіть у Біобібліографічному покажчику журналу світової літератури «Всесвіт», що охоплює всі переклади на сторінках цього часопису від 1925 р. до 2000 рр., не знайти жодного перекладу літератури цієї країни, зрештою, немає й жодної статті про тенденції розвитку цієї культури, як і панорамного огляду оманської літератури.

Проте одразу скажу, що, попри таємничість і закритість, ця країна має особливий статус із-поміж країн аравійського півострова й «конклаву» країн Перської затоки. Передовсім тому, що Оман зберігає безпосередній зв’язок із праосновою сучасної культури. Як відомо, в «Казках тисячі й однієї ночі» є окремі історії, присвячені мандрам легендарного міфологічного героя — Синдбада-мореплавця. Так-от, виявляється, що Синдбад — зовсім не містифікація для арабської культури, оскільки за легендою в усі свої корабельні «потойбічні» мандри Синдбад вирушав саме з пристані Маската. Сьогодні, коли блукаєш історичним центром старого міста, потрапляєш у дивовижну атмосферу «східних» ароматів, із-поміж яких вирізняється аромат риби (свіжої чи не дуже, а зрештою, температура в Маскаті навіть навесні сягає майже + 30 градусів за Цельсієм). Оман — це одна з найпотужніших морських держав. Ця традиція бере свій початок іще від тих часів, коли Оман був частиною Арабського халіфату.

Легенди про Синдбада-мореплавця — чи не найпоетичніші в арабській літературній традиції. Як відомо, в них, крім Синдбада й різних хтонічних чудовиськ, також фігурує й Морський диявол, а разом із ним і дядько Тарабук. Особливою рисою останнього було те, що він був палко закоханий у Поезію, що, зрештою, характерно для всього арабського світу. Але цей персонаж терпіти не міг граматики і правил. Арабська культура настільки розмаїта, що вона апріорно не може бути адекватно позначена на письмі. Це ми в нашій слов’янській чи європейській традиції звикли до того, що потрібно вивчити змалечку абетку, щоби потім самим почати читати. В арабському світі модель «виховання» інша: людину там виховує зовнішній світ, натомість дитина може й не вміти писати в доволі пізньому віці. Але змалечку вона потрапляє в атмосферу дивовижної усної («аудіальної») народної творчості — шлях дитини розпочинається з легенд і казок. Хоча знову ж таки зауважу, що казками ці оповіді є в нашій культурі. На Сході «казковість» — майже реальна категорія. Бо ж Аллах створив цей світ безконечно непізнаванним. Хто знає, може, десь і справді існують величезні риби й летючі мавпи? Представники цієї частини нашої планети вірять у незбагненність матерії, в її перетворюваність.

Так само і географічний простір Маската — це простір «кучерявих блукань» маленькими вуличками, що переплітаються дивним чином. Архітектурно арабська культура представлена у формі коридорів і арок. Коридори — справді безмежні, ти ніколи не знаєш, що чекає тебе наприкінці й чи дійдеш ти до початку. Арабські коридори палаців, мечетей чи університетів — це лінії долі, лабіринти життя. Вони відображають природу арабського мислення: незбагненного, з несподіваними прихованими ходами. Синдбад — утілення цього світогляду: він має комерційну жилку, він перемагає у своїх пригодах чудовиськ і суперників тому, що знає якнайкраще всі ходи і виходи в лабіринтах арабського світу. Якщо перед тобою стоїть мур або ґрати, то це ще зовсім не означає, що ти не можеш далі пересуватися. Потрібно лише знайти потаємний хід, яких у Маскаті безліч. Синдбад не тільки практичний і сміливий, але разом з тим і розсудливий. З підозрою ставиться він до їжі, запропонованої антропофагами, в той час як його супутники, з’ївши її, втрачають розум. «І душа моя не прийняла цієї їжі, і я з’їв її досить небагато, на відміну від моїх товаришів, — і те, що я з’їв мало цієї їжі, було милістю від Аллаха великого, через яку я дожив до цих днів» («Казка про Синдбада-мореплавця»).

Зрештою, згадуючи Синдбада, можна пригадати ще один близький до нас сюжет: один із «найгерметичніших» поетів періоду «Молодої Польщі» Болеслав Лесьмян (автор дивовижних поетичних збірок, як «Лука», «Тінистий напій» тощо) починав із того, що засів за переклади саме арабських казок польською мовою. Так, протягом 1903-1914 рр. він створив чимало оригінальних переспівів східних легенд і міфів. Це «Сезамові казки» (1913 р.), «Пригоди Синдбада-мореплавця» (1913 р.), а також «Казки», опубліковані в Лондоні тільки 1956 року. Творець особливого польського міфологізму, новітніх форм нарації, які існують на межі життя і небуття, в яких ліричний суб’єкт часом не може повністю явити себе в цьому світі, бо існує на незбагненному реально-містичному помежів’ї, розпочинав свій літературний шлях саме з арабських казок, що стали особливою живильною силою.

Історія про Синдбада — це історія про перемогу людини над природою, але ця перемога досягається лише тоді, коли людина змінюється, трансформується, бо для того, щоб здолати щось безформне, хаотичне, незбагненне, потрібно також набути рис «Протея». Практицизм, психологічна гнучкість Синдбада доповнюється особливою внутрішньою ліричністю, метафізичністю світосприйняття: «І я пролежав на березі моря деякий час, допоки душа моя не відпочила і серце не заспокоїлось, а потім я вирушив блукати островом і побачив, що він подібний до саду з райських плодів: дерева на ньому зеленіли, струмки розливались і птахи щебетали і прославляли того, кому належить величність і вічність. І було на цьому острові багато дерев і плодів і різних квітів; і я їв ці плоди, доки не наївся і пив із цих струмків, доки не напився, і тоді я віддав хвалу Аллаху великому і прославив його за це…» («Казка про Синдбада-мореплавця»).

Певною мірою, легенди про Синдбада подібні до легендарної «Одіссеї» Гомера. В обох випадках маємо мандрування героя, потрапляння в різноманітні казкові світи, що існують на межі реального й казкового. «І ми проходили поблизу одного острова, де були кориця і перець, і люди розповідали нам, що вони бачили на кожному гроні перця велике листя, яке давало йому тінь і захищало його від дощу, а коли дощ переставав, листя відхилялося від китиці і звисало збоку. І я взяв із собою з цього острова багато перцю і кориці в обмін на горіхи» («Казка про Синдбада-мореплавця»). Ці епізоди досить близькі до описів Одіссея на острові в Цирцеї або в лотофагів. Певно, сюжет про героя-блукальця — один із найдавніших у різних культурах, оскільки «Одіссея» — все ж таки має авторство, а історія про Синдбада в арабській культурі — «безіменна». Можливо, деякі сюжети з «Одіссеї» справді були використані в арабському тексті через наявність сирійського перекладу Гомерової поеми на території теперішнього Оману, що набула популярності й у всьому Арабському халіфаті. Хоча більшою мірою я схиляюся до думки, що і Одіссей, і Синдбад — лише відлуння й різні обличчя того самого первісного «традиційного сюжету» про блукання героя в мономіфі.

В арабській традиції «авторство» й досі вважається чимось другорядним. Це для західної культури проголошена в ХХ столітті «смерть автора» спричинила гуманітарний бум, натомість на Сході автор ніколи не народжувався в такий спосіб, як це мало місце в Західній Європі. «Казка» про Синдбада остаточно оформилась у далекому Багдаді приблизно в Х – ХІ століттях, але навіть важко сказати, що ця казка — витвір «корпоративної» культури древності. Синдбад — це складова арабського мислення, це психологічна риса ментальності цього регіону, а не просто фольклорний персонаж.

Синдбад, як відомо, — доволі заможний купець, який розповідає історії про свої пригоди іншому Синдбаду-голоті, представнику простолюду, який був люб’язно запрошений до будинку мореплавця. Навіть ця модель вказує на цікавий аспект: для арабської культури одним із найвизначніших образів постає «дзеркало». Як відомо, Аллах позбавлений можливості бути відрефлексованим. В ісламській культурі існує розуміння того, що кожний текст існує в полі божественного Духу. Духовний світ ісламу — це світ численних дзеркал, що рефлектують одне з одним. Вони вибудувані в колі, в центрі якого найвизначніша фігура з серпанком на обличчі. Ця фігура, заглиблена в себе, належить Мутакалліму (араб.), тобто тому, хто в слові творить реальність. Таким є сам Мухаммед. Натомість Аллах — повсюди, він усеприсутній і неподільний. Лише через пророка говорить Бог, позбавлений здатності до рефлексії, себто до розрізнення «Я» і «Не-Я». Аллах не може бачити себе і усвідомлювати власну самість, натомість здатність до рефлексії — риса Мухаммеда. Оповідач стає творцем простору, його деміургом. Водночас творці оповіді в ісламській культурі — це не надреальні істоти. Як відомо, арабський світ не пам’ятає шляхетних муедзинів. Натомість кожний мукалліт (той, хто мовить, арабською) пересотворює буденний простір на щось сакральне. Цікаво, що природними дзеркалами постають «водограї» овальної форми, яких у Омані повно. Це і оази, створені людиною посеред спеки й піску, а водночас, це і відображення арабської ментальності.

Згадавши про давні витоки літератури, варто зазначити і про сучасну оманську літературу, що видається доволі строкатою. Передовсім вона представлена поетичними жанрами. Арабська лірика й досі залишається вірною «духовним темам» — концепти Аллаха, душі, світу, гармонії постають у ній центральними. В Султанаті Оман англійська мова використовується сьогодні досить вільно (дається взнаки колонізація Великою Британією, а ще раніше — Португалією), тому в руслі арабськомовної оманської літератури з’являється і гроно англомовної поезії. Проте більшість поетів залишаються вірними арабським традиціям. Арабська поезія — особлива і графічно, і семіотично. Ось лише кілька прикладів сучасної поезії (початку ХХІ ст.) в англомовних перекладах:

In The Company Of The
Hot Sun Like You,
My Mind Turned To Vapour,
In That Uneven Shape,
You Saw The Ghost Of Suspicion.
…
Far, Far Away From You.
In Search Of A New Horizon
But You Will Be There
In My Mind.
________
Разом зі
Спекотним Сонцем, що наче ти,
Мій розум випаровується
В незрозумілих формах,
Ти ж бачила підозрілого привида
…
Далеко, далеко від тебе
Шукаю нові виднокола,
Але ти будеш там,
У моїй свідомості.
(Нареш Атмарам Панчал, «Мій розум…відлітає геть»; український переклад — автора цієї статті).
___________
With time you think things will get better, had other things not been fulfilled other things will suffice.
Yet when reality drops in for a quick welcome you realise its not as “real” as you hoped it to be.
You grow up thinking reality is the best form to believe, that it will fill up your hopes and your dreams…
З часом ти гадаєш, речі стануть кращими, якщо одні речі не справдяться, то з’являться небавом інші.
І коли до тебе промовляє реальність, ти раптом розумієш, що ця реальність не зовсім така, як ти її собі уявляєш.
Ти росла з вірою, що ця реальність — найкраща з усіх, що вона справдить усі твої мрії та сподівання…
(Шаріфа Хаміс Аль-баді, «Реальність і Понадчуттєве»).

Такою видається сучасна оманська поезія — в неї поступово проникають нотки європейського песимізму, виплеканого на філософії Ніцше, Шопенгауера; ліричний суб’єкт втрачає одвічний зв’язок із Богом, який є порятунком для кожної заблукалої душі. Сучасна оманська література вже «інфікована» Сартром («Нудота») і Еліотом («Waste Land»); ставши відкритою до світу, поезія цієї країни увібрала в себе західноєвропейський філософський досвід та «американську форму». Маю на увазі той факт, що поезія, онаративлюючись, «формально» стає подібною до прози. Скажімо, як переконували мене оманські колеги-літературознавці, для традиційної арабської літератури немислимо вважати «поезією», наприклад, «Листя трави» Волта Вітмена, оскільки ця поезія не є «поетичною» для цієї культури. А проте, саме цей американський поет набуває значної популярності й отримує нові несподівані прочитання в сучасному арабському світі.

Немає сумніву, що ця стаття про літературний Оман — лише невеличкий шкіц. Його культура потребує різноманітних підходів і поглядів, щоб бути адекватно донесеною до українського реципієнта. Проте мені йшлося передовсім про донесення оманської «оманливості», казковості, що є відлунням самого світогляду. Оман — це дзеркала-водограї, численні коридори, мечеті, рибні ринки. Світ Маската — це дійсність, орієнтована на галюцинаційний ефект, тому її й не можливо пізнати раціонально. Не секрет, що на будь-якому ринку в Маскаті можна знайти «наркотичні чаї», які розширюють горизонт свідомості і власного сприйняття. Водночас, Маскат — це морська столиця, яка своєю славою завдячує у Синдбадові-мореплавцю, який сім разів вирушав у пригоди, щоб тріумфально знайти себе в літературах різних народів світу. Та вирушав він саме з пристані Маската.

Дмитро Дроздовський