Епіцентр відзначення ювілею очікують під час Форуму видавців восени — на цей час готують новинки, зокрема від брендових авторів «Піраміди» — Марії Матіос, Василя Ґабора, Юрія Винничука. А статистику виданих за 15 років книжок «Піраміда» саме підраховує, але це — сотні назв.

Про книговидання тоді й тепер, про бестселери й масову літературу, про те, як стають видавцями, — у розмові з Василем Гутковським, генеральним директором одного з найпотужніших учасників книговидавничого ринку України — літературної агенції «Піраміда».

— Василю Васильовичу, яку книжку «Піраміди» вважаєте знаковою, завдяки якій відчули себе видавцем?

— Уперше таке відчуття з’явилося, коли 1993 року вийшли «Діви ночі» Юрія Винничука, тоді я працював іще в іншій видавничій фірмі. Книжку надрукували 25-тисячним тиражем, а 15 тисяч друкарня пустила під ніж, бо ми не мали грошей, щоб викупити їх. Але саме тоді я відчув, що таке видавець. Вдруге це сталося, коли 2004 року народилася «Солодка Даруся» Марії Матіос.

— Видавнича справа змінилася відтоді, коли Ви починали? Комерціалізувалася?

— Ставлення до видавничого процесу 15 років тому було більш романтичним, ніж тепер. Крім того, я був дуже молодим, а видавниче життя — дуже цікавим. Хотілося щось створити. Видавав, бо хотів видавати ту чи іншу книжку, і було навіть байдуже, чи одержиш прибуток. Тепер, коли за тобою 30 працівників, сім’я, приятелі, ставишся до цього трохи раціональніше, прагматичніше. Попри те, що час романтичного книговидання минув, трохи романтики у книговидавничій діяльності все одно мусить бути. Неймовірне задоволення відчуваю, коли на стенді «Піраміди» під час Форуму видавців Марія Матіос підписує книжки і до неї черга з 40—50 осіб по автографи.

— Мабуть, Ви вже не раз формулювали для себе відповідь на запитання про те, як стали видавцем...

 — Після закінчення школи вступав на журналістику, але недобрав одного чи двох балів. Мені порадили піти в поліграфічне училище. Здобув фах лінотипіста, уже тоді побачив, як народжується книжка, газета. В армії був технічним працівником газети «Гвардієць», а коли повернувся, на журналістику іти перехотів, вступив у поліграфічний інститут. Інший аспект, який формував мене як видавця, — участь у Товаристві Лева, де я побачив багато невідомих мені книжок. І їх потрібно було видавати, а оскільки офіційно не можна було, то шукали інші канали. Оскільки я був поліграфістом, умів друкувати, робити палітурку, то зверталися до мене.

  — Щодо нинішнього стану книговидання. Деякі львівські видавці кажуть, що чи не єдиний вихід сьогодні — здобувати гранти, а не сподіватися на реалізацію книжок.

  — Видавництва, які основну ставку роблять на гранти, у разі зміни осіб, які відповідали за надання фінансової підтримки, можуть мати проблеми. Ми не зациклювалися на грантах, їх у видавничому портфелі «Піраміди» — не більше 5 %. Інша річ, що ми втратили два роки на закупівлі української книги в проекті «Українська книга», проектах Міністерства культури. Щодо регіональних закупівель книжок, то долучилася тільки міська влада, обласна ігнорує «Піраміду». Також 15—20 % закуповувала держава для бібліотек країни. Нині найбільша проблема в тому, що в людей зникли гроші. Продаж книжок знизився вдвічі-втричі, і нема на те ради, мусимо перечекати цей час. 

Розповім один приклад. До книгарні одного мого знайомого зайшли гарно вбрані, з дорогими прикрасами дівчата, і він каже їм: «Купіть книжку». Вони відповіли: «Купити можна, а хто читати буде?» Така сьогодні ситуація в країні — ті, що хотіли б купити книжку, не мають грошей, а ті, хто мають гроші, не хочуть читати.

«Не впевнений, що книжки по 10 тисяч хтось читатиме»

— Недавно з’явилася інформація про те, що багаті українці купують дорогі книжки.

  — Так, директор видавництва «Фоліо» розповів тижневику «Коментарі», що 30 % виторгу видавництва — з продажу книжок, які коштують навіть не 300—500 гривень, а 10 тисяч гривень і більше. Тобто ті, що вже все подарували — автомобілі, заводи, — у такий спосіб мають змогу подарувати щось нове. Але не впевнений, чи ці книжки хтось читатиме. Однак «Піраміда» теж замислюється над цим сегментом. Зокрема, працюємо над проектом Юрія Гайди «Леви Львова». Це буде коштовне видання, з тисненням на шкірі, накладом кілька десятків примірників, як дуже коштовний подарунок.

— Перевидане «Берестечко» Ліни Костенко в «Українській книгарні» коштує 150 гривень. Натомість львівський «Каменяр» видав свого часу недороге видання (щоправда, не дочекався згоди авторки, і вона нині висловлює претензії, але це не тема нинішньої розмови). Однак читачам потрібні не тільки дорогі, а й соціальні видання.
  — Цілком погоджуюся. Мають бути і розкішні, ошатні видання, і добротно зроблені, але доступні за ціною. Якщо порівнювати видавничий ринок в Україні та в Європі, то щоб повернути затрачені на виготовлення книжки кошти, нам потрібно продати 70% накладу, а європейським видавцям — достатньо 10—15 %. Як на мене, державну підтримку потрібно скерувати не на підтримку видавців, а на підтримку продавців книги. Крім того, налагодити мережу книгорозповсюдження, адже нині ми не можемо дійти зі своєю книжкою до кожного читача, також в Україні практично немає гуртовиків, ми співпрацюємо безпосередньо з книгарнями, а це — додаткові затрати. Доцільно створити умови для українського виробника паперу, надати кредити для закупівлі нових сучасних машин — ідеться не про коротку, а про тривалу перспективу, років на 5—10.

— «Піраміда» не практикує замовляти книжки авторам на якусь тему? Деякі дитячі видавництва навіть організовують конкурси.

— Ми планували започаткувати літературний конкурс, однак завадила криза. Я не вважаю, що як винагороду достатньо 5 — 10 тисяч гривень. У нас були партнери, готові долучитися до цієї ініціативи, щоб започаткувати літературну премію, грошовий еквівалент якої був би 10 або 20 тисяч доларів. Думаю, це питання часу, і ми ще реалізуємо цю ідею. Однак є ще один аспект в організації таких конкурсів — чимало запитань до якості творів-переможців. Свого часу ми співпрацювали з «Коронацією слова» (безумовно, добре, що такі ініціативи є) і зауважили, що книжки того самого автора поза серією «Коронація слова» купували краще, ніж із серії. Можливо, через різнобій жанрів читач трохи дезорієнтовувався, не знав, чого чекати від наступної книжки. Може, варто було поділити книжки на сегменти або знайти інший вихід.

«Хотіли б охопити нішу розважальної української літератури»

— Смаки читачів впливають на видавничий вибір «Піраміди»?

 — Мусимо орієнтуватися на їхні смаки, бо читач голосує гривнею, інакше ми б «пролетіли». У «Піраміді» є працівники, які відстежують ситуацію на ринку: чого хоче читач. Щоправда, у книжковий проект Василя Ґабора «Приватна колекція» практично не втручаюся.

— «Приватна колекція» — проект для «Піраміди» комерційний чи іміджевий?

— Іміджево-комерційний. Не маємо з нього значних заробітків, але кошти повертаємо. Однак саме книги цього проекту перемагають на всіх книжкових виставках, конкурсах. Але держава, влада на цей проект уваги не звертає. Тим часом кількість виданих книг «Приватної колекції» вражає.

  — Серед бестселерів «Піраміди» — твори Марії Матіос, це аж ніяк не масова література... Україні з маслітом не щастить, і дехто навіть каже, що такий фатум і його не здолати.

— Не думаю, що якісь іще художні книжки українською мовою, окрім творів Марії Матіос, продають в Україні аналогічними накладами (стартовий наклад «Москалиці» — 25 тисяч, «Солодкої Дарусі» продано 100 тисяч примірників, також значний успіх має її поетична збірка «Жіночий аркан»). Творчість цієї письменниці — унікальна на сьогодні в Україні. Крім того, є потреба саме такої книжки. А щодо масової літератури, то ми хотіли б охопити ще одну нішу — розважальної української літератури (детективи, жіночі романи). Якби з’явилися автори, що писали б не про російських ментів, а про наших хлопців. І щоб за цими книжками знімали серіали. Аби читачі переконалися, що українська масова література — можлива. Але для цього потрібно знайти добрих авторів і вкласти значні кошти в рекламу.

— Тобто масову літературу Ви готові замовляти?

 — Ми готові замовляти, але автор має писати не одну книжку на 2—3 роки, а як мінімум одну на квартал. Таке видання повинно бути доступним за ціною, щоб людина прочитала, одержала емоційне задоволення й віддала комусь іншому або навіть викинула у смітник. І взяла наступну. Ми напрацювали маркетингові ходи для такої серії. Але наразі є кілька перешкод — фінансові труднощі, а також брак авторів, які б хотіли і могли писати просто.

«Молодим авторам рекомендуємо неординарно себе рекламувати»

— До Вас надходить багато рукописів?

— Дуже багато, по кілька щотижня, і 95 % залишається поза нашою увагою, делікатно відмовляємо авторам.

 — Чи траплялося, що хтось надіслав на електронну скриньку свій роман і Ви його надрукували?

— Практично ні. Потрібна рекомендація когось із відомих людей, нашого редактора та ін. Адже якби редактор опрацьовував усі рукописи, що надходять, то ми мали б платити за те, що нам не потрібне.

— Тобто радите молодим авторам звертатися до авторитетних людей, подавати твори на конкурси...

— Так. Або «тероризувати» нас по п’ять разів на квартал. Чи застосовувати неординарні прийоми, щоб привернути увагу до свого твору, зуміти вирізнитися.

— Якою є гонорарна співпраця в «Піраміди» з авторами?

— Ми, згідно з європейською практикою, сплачуємо відсоток з продажу, у нас він становить від 6 %. Нині, у зв’язку з фінансовими труднощами, виплачуватимемо гонорари значно пізніше, і автори поставилися до цього з розумінням. Також за першу книжку, видану в «Піраміді», пропонуємо авторові взяти гонорар примірниками книжки, оскільки в нинішніх умовах ризики значно більші. Тепер така ситуація, що автор тішиться, коли його книжка загалом виходить. Адже видавці згорнули багато програм, які робили за свої кошти. Промовистим є такий приклад: якось я прийшов до знайомого банкіра і кажу: «Мені потрібен кредит». Він запитує, якою буде застава. Я кажу: «У мене на складі є книжки на дуже велику суму». Він відповів: «Добре, ми порахуємо тобі їх за ціною макулатури». 

Наталя Дудко

Фото: www.gazeta.ua