Єдиний екземпляр цієї рукописної книжки (власне, авторський оригінал!) без початку й кінця (отже, й без назви) дивом уцілів у катаклізмах історії, і в 50–х роках ХІХ ст. його знайшов в одному з монастирів південної Черкащини невтомний збирач української старовини О. В. Шишацький–Ілліч та передав Пантелеймонові Кулішу. Лише 1912 року, тобто пробувши в безвісті півтора століття, збірка побачила світ. Знавці нашої середньовічної культури називають її однією з найцікавіших книжок XVІІ ст., а Іван Франко зарахував збірку до найкращих надбань українського письменства.

Універсальна картина Руїни

Написав її силабічним віршем талановитий поет, ієромонах (тобто чернець–священик) Климентій, син Зіновія. Він багато мандрував, дуже добре знав народні звичаї, побут, ремесла, любив людей праці, про що й повідав нащадкам. Писав свою працю тогочасною, добре виробленою книжною українською, часом наближаючи її до народної. А ось нещодавно цю унікальну книгу–енциклопедію під назвою «Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVІІ — початку XVІІІ ст.» (назву дав її перекладач та один з упорядників Олександр Шугай) видавництво «Мистецтво» вперше представило сучасною українською мовою — вже не для вузького кола науковців, а для широкого загалу, хоч і занадто малим тиражем (лише 500 примірників).

Щодо того, коли жив і писав Климентій, існують приблизні дати. На думку Валерія Шевчука, автора вступної статті й приміток та теж упорядника видання, — народився поет приблизно в 1633–му чи в 1634–му, а помер між 1701 і 1712 роками. Основний же рукопис книжки укладався в середині 1680–х, тобто автор був уже в зрілому віці. Якби ця книжка не збереглася, з інших історичних джерел ми не знали б про нього нічого. А все, що відаємо зараз, він сказав про себе сам у власних віршах (в одному навіть закодував своє ім’я), і за все це йому дяка, бо ж у традиціях того часу було — свідчити про себе якнайменше, а на тодішніх книжках авторове ім’я писалося наприкінці заголовка дрібненькими літерами чи й зовсім не писалось.

Як дізнаємось із поезій, Климентій змалку був сиротою і дуже бідував, заробляючи собі на хліб. У школі навчився грамоті та співу; припускають, що деякий час він був спудеєм Київської колегії, а прийнявши чернецтво, став духовним писарем і мандрував як монах. Чимало хорував і загалом прожив страдницьке життя, яке, зрештою, описав у віршах, давши універсальну картину того часу, що в нашій історії має сумну назву — Руїна. З любов’ю та увагою писав про свою землю та її людей, про все, що бачив на власні очі, що глибоко знав, тож більшість творів — безпосередня реакція на явища тодішнього життя, а не література, хоч є й запозичені мотиви, які поет оригінально осмислює.

Задумавши написати книгу буття свого народу, Климентій уклав її за розділами і в такий спосіб вибудував свою світоглядну схему. Його рукопис — це чернетка, яку автор дописував та докладав віршами в різні роки, а упорядники тепер, не руйнуючи структури книги, лише щільніше згрупували її та дали назви розділам.

Писання для виховання

Поет узяв на себе високу місію викривати зло (яке таки вічне?), борючись за людину, за добро у світі — проте у дусі того часу, як це тоді було прийнято в народі. Він не лише ставив перед собою ідеальний образ християнина, а й усяке зло трактував із погляду тодішнього морального кодексу, використовуючи для аргументації народні прислів’я та приказки, і це звучить сьогодні особливо свіжо й цікаво («Бо здається п’яному, що і кози в злоті, але сам валяється, як свиня в болоті»; «Тим–то кажуть: не вино, а пияцтво кляте»; «Доброго не встид вчитись і старому, стид і гріх, як молоді учаться лихому» тощо). Климентій писав не лише для задоволення, він декламував свої вірші перед людьми (може, в такий спосіб заробляючи на прожиття) і відчував себе виховником, котрий навчає народ за допомогою його ж моралі. Одним зі своїх найсуттєвіших завдань як учителя вважав подати науку жінкам, адже саме вони є носіями моральності народу (і водночас створив цикли віршів про них — про добрих і лихих).

Перерахувавши різні людські вади й недоліки, Климентій стає ніби спостерігачем світу і створює унікальний в українській літературі цикл про різних ремісників, подаючи широку панораму суспільного життя тодішньої України. Його не цікавлять царі, королі, гетьмани, духовні владики, — а лише люди трудящі. І ми тепер смакуємо його розповіді про золотарів, ткачів, бондарів, шаповалів, коновалів, теслів, шевців, кожум’яків, мельників, млинарів, гутників і склярів, дзвонників і конвісарів, ситників, винників, мулярів, копачів колодязів, олійників, воскобійників, калачників, токарів, кравців, кушнірів, ковалів, шафарів, шабельників, стрільників, селітряників, порохівників, сідлярів, гребінників, солодовників, пивоварів, смоляників, сагайдачників, будників, линників, рудників, римарів, рогівників, котлярів, гонтарів, мильників, бердників, колісників, дьогтярів та смолярів, цегельників, вапенників, невідників, кам’яносічців, свічкарів, міндзарів, папірників, писців книг, друкарів, інтролігаторів, різного роду музик та співаків, кухарів, лікарів, човнярів тощо — ось яка широка картина трудящого життя українського народу другої половини XVІІ ст., ось звідки і багато наших нинішніх прізвищ. Проте «над усі ремесла» в Климентія — таки хліборобство: косарі, гребці сіна, женці, молотники, пастухи, вівчарі, стадники, виноградарі, садівники...

Як стверджує Валерій Шевчук, іншої такої книги, щоб сучасний читач міг так виразно і зримо уявити минуле нашого народу, зокрема часи Руїни, — і то уявити не через війни й змагання, а через щоденне буття народу, — в нас нема. А її автор уже тим безсмертний, що у своєму поважному віці зумів цю книгу створити. «Що писав, то вже писав», — зазначив він наприкінці книги, твердо переконаний у моральній повнозначності свого писання, яке може осудити лише невіглас.

ДО РЕЧІ

Климентій Зіновіїв стає першим у нашій культурі свідомим збирачем прислів’їв та приказок і додає до власної книги чудову (й чималу за обсягом ) їх колекцію. Це справді — перлини. Ось як вони звучали тодішньою (без перекладу!!) народною мовою — приймімо хоча б кілька і відчуймо древність нашого Слова, його незнищенну мудрість та колоритність: аби танцювати вмів, а робити і лихо навчить; береться, як п’яний за тин; вовка в плуг, а він у луг; голий, да пишний; добра і бредня, да не щодня; за вашим шепотом нашого крику не чутно; і Хома дворянин на безлюддю; коли в кого грош, то всюди завше хорош; лихий доброго не любить; не чини лихого, не бійся нікого; пізнаєш, як чорний віл на ногу наступить; у чужій церкві не поправляй свічок...

Наталка Поклад