- Чому ви обрали саме перекладацький фах?

- Це була моя мрія ще в гімназії – тоді я багато сачкував і наповнював свої дні читанням перекладної літератури. Тоді, у сімдесяті роки, між гімназистами були просто культовими авторами Богуміл Грабал і Макс Фріш. Згодом я цю мрію забув, навіть вступив на історію та геологію (але покинув згодом), однак, на щастя, також на російську філологію – спершу в Гельсінкі, потім у «Москву» – в лапках, бо нас фінів-бідолах у Москві тримали три дні й відіслали у Київ. Про Україну ми знали лише з однієї пісні, що там собаки блукають руїнами.

- Українську мову ви вивчили в Україні на початку 90-х – розкажіть, будь ласка, детальніше. Що спонукало Вас до її вивчення?

- Спершу я та багато фінів вивчали у Київському університеті російську філологію. То було в другій половині 70-х років. Щоб добре вивчити російську, треба було відмежуватися від української. Доходило до таких кумедностей, що ми нібито не розуміли українських запитань на іспитах, і нам поступово ставили усе більше запитань російською. Про імперську політику Радянського Союзу ми ані гадки не мали. Українську або інші мови, окрім російської, нам, майбутнім філологам, не викладали. А про залучення до російської культури в Києві не могло бути й мови: Москва та Петербурґ мені досі чужі, у Росії я прожив вісім місяців, і то на Північному Кавказі. А в Києві був цікавий саме його неросійський колорит. Уже пізніше до мене дійшло, що ми також були частиною – не великою, але все ж – політики русифікації України, й мені закортіло вивчити українську. Отож, моя мотивація була по суті політична чи релігійна (покаятися!), але її можна пояснити також і «по-людськи»: ти жив шість років в країні, а мови не знаєш?

Року 1994 мені поталанило, завдяки стипендії приватної Фундації фінської культури, студіювати два семестри екстерном у Києво-Могилянській Академії. Просто вибрав собі дещо з пропонованих там курсів лекцій, а мову та історію мені викладали окремо, поза програмою. Ой, як важко було! Але наприкінці весни я заговорив українською, після дев’яти місяців вагітности моя неросійська російська мова народила дужу та здорову українську. А нині вона вже переросла свою мачуху.

- Як розпочалося ваше знайомство з українською літературою?

- У 70-80 роках у Фінляндії видавали серію сучасної радянської літератури. В ній були також твори «національних» літератур – але жодного українського! Українську літературу - Франка, Хвильового, Гончара – я спочатку читав у російських перекладах. За час свого перебування в Києво-Могилянській Академії я намагався читати якомога більше сучасної літератури: «Польові дослідження з українського сексу» та «Рекреації» у мене ще сьогодні навіюють ностальгію впізнання чогось нового. Були також перші контакти з авторами, а Оксану Забужко та Юрія Андруховича було запрошено на літературний фестиваль у Фінляндію. Я до кінця своїх днин не забуду, як після трохи антиімперської доповіді Оксани Забужко молоді російські поети підішли до неї, мовби провинені пси, та запитали англійською, чи вона все ж таки згодна спілкуватися з ними російською.

- Відколи перекладаєте українську літературу?

- Саме з часів Академії. Тоді був якийсь застій у видаванні художньої літератури в Україні, а вдома чекало видавництво «Тайфун» – зараз уже небіжчик – для якого я тоді перекладав новітню чеську літературу. А назву це видавництво, яке заснувала одна відважна жінка, отримало завдяки фотографії, яку я зробив на початку 90-х під час однієї з подорожі до Києва. На фотографії був Поділ з крамницею, якої сьогодні, скоріш за все, вже немає, «Тайфун».

Уже навесні 1995-го я знайшов видану у «Фоліо» «Зачаровану Десну» Довженка зі щоденниками та листами. Мене дуже вразила конфронтація «Десни» зі щоденниками часів її написання, отож, я підібрав щоденникові записи до «Десни», переклав, а післямову згодився написати Євген Сверстюк. Довженко був вдячним початком: фіни знають його як режисера, а його доля допоможе трішки пояснити трагедію української культури за радянських часів.

- У яких видавництвах виходили ваші перекладні книги українських письменників: Олександра Довженка, Юрія Андруховича, Василя Кожелянка і Андрія Куркова? Це видавництва, які спеціалізуються на східноєвропейській літературу?

 - «Тайфун» видавав виключно східноєвропейську літературу. «Перверзія» Андруховича, навпаки, чи не єдиний східноєвропейський твір у програмі видавництва «Локи-кир’ят». «Срібний павук» Кожелянка вийшов у видавництві «Басам Букс», що розширює свій діапазон з первісної орієнталістики (іслам, іудаїзм та пов’язана з ними художня література) далі на захід. Усі оці видавництва – невеликі. Щодо Куркова, то «Смерть постороннего» у фінському перекладі вийшла під назвою «Пінгвін та смерть» у видавництві «Отава», одному з найбільших у нас. Крім того, для видавництва «Гуммерус»  переклав два твори українця Анатолія Гордієнка, який пише російською мовою в Карелії. Це історичні романи про фіно-радянську війну 1939-40 та 1941-44 рр. Він був, якщо я не помиляюсь, головою українців у Карелії. У своїх творах він уживає українські словечка для екзотики. Однак сьогодні дуже важко зацікавити великі видавництва українською літературою. Польську вони ще видають, але, наприклад, чеську - ні. 

- Який загальний наклад книг української літератури, які ви переклали?

- Оці речі я повністю залишаю видавцеві. Але, наскільки мені відомо, наклад кожної з них був меншим за тисячу примірників. Це нормально для перекладної літератури. Першу книгу Анатолія Гордієнка продали за чотири місяці - 45 тисяч примірників. У цьому випадку шкода, що перекладачі в нас не отримують гонорару за кількістю проданих примірників.

- Андрія Куркова позиціонують у Фінляндії як українського чи російського письменника?

- У нас він – український автор (справа в тому, що фінське слово "ukrainalainen" означає або «український», або «з України»). На літературному фестивалі в Лахті він був як український автор, у рецензіях: або український, або київський. Не пам’ятаю такого, щоб його вважали російським автором. У нас це логічно, бо наші автори, які пишуть шведською мовою, вважаються фінськими.

- Які відгуки українські автори отримали від фінських літературних оглядачів і критиків?

- Я трішки розчарувався, бо мені здається, що критика просто не знає контексту цієї літератури (а як же може його знати, якщо фінською видано лише оці три твори!). Наприклад, у «Перверзії» Андруховича я побачив намагання української культури повернутися до Заходу – невдале, адже з радянськими валізами це заледве можливо. А критики - лише карнавальну історію одного окремо взятого, випадкового українського літератора на Заході. А Кожелянкові Чернівці? Це завеликий кусман для більшості наших критиків (за винятком деяких наймолодших, які вже проїздили-пронюхали пострадянський та прочитали дорадянський простір) – від читачів я, навпаки, отримав захоплені відгуки.

- З яких іще мов перекладаєте, окрім української?

- З чеської – моя найбільша любов поруч з українською – переклав 19 книжок, з російської – 12. Останнім часом перекладаю зокрема класиків (зараз працюю над першою версією «Тараса Бульби» Гоголя – це моя ініціатива після прочитання українського перекладу Василя Шкляра, що мені дали люди з «MSBrand Corporation»). Зараз також рихтую антологію новітньої короткої серболужицької прози. Обидва скарби мають вийти ще цьогоріч. А хотів би перекласти щось зі словацької літератури, вона у нас також одна з багатьох невідомих.

- Ви працюєте на замовлення видавництв, чи спершу перекладаєте – а вже тоді пропонуєте видавцям? І як узагалі виглядає цей процес у Фінляндії?

- Коли як. Якщо до тебе звертається видавництво, можеш розраховувати на більш-менш нормальний гонорар (тобто отримаєш у найкращому випадку стільки, скільки прибиральниця за той же час). Пропонувати завше можна, «якщо книжка вже вийшла англійською чи німецькою», як зазначила редакторка одного з найбільших видавництв. У менших видавництвах ідуть на більші ризики, але також платять менше. Усі три українські книжки я пропонував сам. 

- Кому фінські читачі надають перевагу: вітчизняним авторам чи іноземним?

- Це питання кон’юнктури. Зараз найулюбленіші – це вітчизняні автори, і це навіть не пов’язано з економічною кризою, на відміну від, скажімо, переваги вітчизняного туризму над закордонним. Про зменшення продажу перекладної літератури видавці говорять уже майже років десять.

- Що для вас переклад: мистецтво чи ремесло?

- Якщо піаніст – митець, то перекладач також. Якщо вишивальник – ремісник, то я також. Залежить від оригіналу: якісний, багатий текст збагачує та надихає перекладача, нудотний вбиває останню іскру. Я маю досвід і з першим, і з другим.

- Як ви підходите до процесу перекладу? Розкажіть, будь ласка, про вашу перекладацьку кухню.

- У першій версії намагаюсь зберегти всі особливості оригіналу. Коли перечитую переклад, перевіряю, чи та або інша деталь перекладу обґрунтована з погляду оригіналу. А читаючи вже втретє, вирішую всі питання виключно з погляду фінської мови, зважую, що фінська мова витримує і де її межі. Мені не до вподоби нівелювання мови перекладної літератури на зразок «так не можна сказати фінською». Проваджу подумки боротьбу з гімназистськими вчителями рідної мови та декотрими редакторами видавництв. З іншого боку, не вважаю художній переклад вільним полем для якихось там особистих фудулій, тоді можна відверто написати свою власну книгу. А якщо вам до рук потрапляє мій переклад, який взагалі не можна читати, це значить, мені ніколи було читати текст утретє...

- Ви спілкується з авторами, щоби з’ясувати "темні" місця оригіналу? Вам узагалі потрібно це робити? Чи для вас автор "помер" і залишився тільки текст?

- Мої автори після мого перекладу здебільшого "помирають" – тьху, тьху, тьху... (сім насправді вже померли). Якщо серйозно: сьогодні багато дає Інтернет. А якщо конче треба, звертаюсь до автора. Можна було б і частіше, іноді трапляється, що правильне рішення якоїсь проблеми приходить надто пізно, а автор міг би її просто вмить розв’язати.

- Вам, як перекладачеві української літератури, потрібна допомога з української сторони: наприклад, гранти для фінансування видань, стипендійні програми для перекладання, конгреси перекладачів української літератури тощо?

- Так, прошу меценатів не соромитися й перерахувати сюди мільйони! А якби гроші були, не треба було би переконувати видавців, можна було б видавати книжки самому. Найважче насправді переконати видавця, і при цьому велике значення має також наявність чи відсутність ґрантів. Дуже добре, що Україна відкрила програму Open Ukraine на підтримку закордонних перекладів. Сподіваюсь, що мені теж поталанить скористатися нею. А якась творча стипендія з перебуванням в Україні – це було би взагалі кльово!

- Чи є у Фінляндії якісь структури (союз, спілка, асоціація), які опікуються фінськими перекладачами? Ви входите туди? Які переваги/недоліки?

- Є. На початку перекладацької роботи було корисно бути в спілці, але, на жаль, там, де гроші, там також деформації. Спілка давала державній ґрантовій комісії рекомендації щодо перекладацьких ґрантів, а з ними – рекомендаціями - відбувалися дивні махінації. Коли я це побачив зблизька, відійшов від спілки – та не лише я. Не люблю ніяких політбюро. Міністерство культури втрутилось та позбавило спілку права давати рекомендації. Але в комісії надалі сидить представник спілки, і його пропозиції комісія ухвалює без заперечень. Практика «нагородження» активістів Спілки державними грошима в якійсь мірі продовжується, але для виду стипендії дають і неактивістам. Між тими ж активістами не знайшлось ні одного, коли треба було боротись проти великих видавництв щодо порушення авторських прав перекладачів – можна було втратити роботу чи принаймні запрошення до новорічного фуршету видавництва. Завдяки одній перекладачці, яка також виступила зі Спілки через згадані ґрантові махінації, було порушено судову справу, і видавництва повинні виплатити відшкодування перекладачам, права яких вони порушували.

- В Інтернеті я натрапив на інформацію, що ви - єдиний офіційний перекладач із української на фінську мову? Чи змінилася ситуація нині – і вас уже стало більше?

- Один-однісінький. Є колєжанка, яка перекладає з фінської на українську. Комісія міністерства освіти щороку вирішує, з яких мов можна скласти іспит на звання офіційного перекладача. Торік української серед мов не було. А при тому українську викладають у Гельсінському університеті. Наступного року будуть вперше читати курс лекцій з української культури та літератури. Лектором буду я, завдання вкрай цікаве, але величезне та вимогливе. 

- Чиї твори б ви ще хотіли перекласти з української літератури й запропонувати фінському читачеві?

- Авторів багато, а я – один... Мої уподобання постійно міняються, але наразі хотів би обов’язково довести до відома фінської публіки «Тему для медитації» Леоніда Кононовича та краплинку прикарпатського страху від Галини Пагутяк. З молодших, наприклад, «Історію» Ксені Харченко. Уривок її роману викликав захоплення у публіки на літературному фестивалі в Лахті торік.

Довідка ZAXID.NET

Ееро Балк народився 1955 року в Купріо, центральна Фінляндія. Навчався в Київському державному університеті (російська мова та література), у Гельсінському університеті (чеська мова), у Києво-Могилянській академії (українська мова). Перекладає з чеської, української, російської, верхньолужицької, словацької мов. З української літератури переклав  «Зачаровану Десну» Олександра Довженка (1996), «Перверзію» Юрія Андруховича (2000), «Срібний павук» Василя Кожелянка (2006), а також Андрія Куркова «Смерть постороннего». Крім того, переклав «Війну і мир» Льва Толстого та «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека. Мешкає у Гельсінкі.