Нещодавно в Харкові відбувся Міжнародний фестиваль журналів і видавництв «Окна РОСТА», на якому були представлені як відомі періодичні видання Росії на кшталт «Нового мира» і «Волги», так і менш знані, українські російськомовні журнали на зразок харківського «Союза писателей». Головною стравою цього строкатого бенкету культуртрегерів стала презентація серії «Новая харьковская проза» видавництва «Фоліо», до якої донеччанин Володимир Рафеєнко, що представляв на «Окнах РОСТА» літературні альманахи Донбасу, виявляється, має безпосереднє відношення, оскільки його новий роман «Невозвратные глаголы» зацікавив харківських видавців.

Загалом сьогоднішня культурна ситуація в Донбасі — це мозаїка «російських» фрагментів і «українських» секторів літературного простору, які жодним чином не перехрещуються. Раніше їх об’єднував хоча б двомовний журнал «Донбасс», який і нині виходить при НСПУ, тепер їх сполучає хіба що довколишній Абсурд. Тут навіть збірка місцевої прози називається «Антология странного рассказа». Утім літературний процес у тому самому Донецьку триває, будучи напрочуд «паралельним» офіційній лінії соціокультурних горизонтів. Так само, як і в географічно–метафізичному плані, дистанції величезного розміру відокремлюють місцевих прихильників творчості Едуарда Лимонова від середовища, де обожнюють Сергія Жадана. Перші здебільшого гуртуються побіля журналу «Дикое поле», редагованого Олександром Корабльовим, і довкола «Многоточия», який так само вряди–годи редагує Сергій Шаталов. Серед тамтешньої автури трапляються справді феноменальні особистості, розірвані між двома світами (україномовним і російськомовним) і фактично не помічені у жодному з них. Це поетки Люся Константінова, Марина Орлова і Марина Ткаченко. Це прозаїки Володимир Рафеєнко, Еліна Свенцицька і Олег Зав’язкін. Їхні герої не здійснюють вчинків, але сумують за ними. Логіка тамтешніх сюжетів збивається на знайому тему: «Так возникает отвращенье к миражам, / Где только пьют и чахнут по домам» (Л.Константінова). Так само самовіддано гуртує других, україномовних авторів Донеччини, журнал «Кальміюс» — рупор місцевого літугруповання «OST» (Олег Соловей, Анна Біла, Дмитро Білий), в якому також друкується чимало «немісцевої» відомої автури на кшталт Сергія Жадана, Василя Махна, Сергія Пантюка, Євгена Барана.

У прозі донеччанина Володимира Рафеєнка все так само «двояко», хитко й невизначено — принаймні щодо топонімічно–історичної прив’язки. За сюжетом його нового химерного роману (майже «непомітно» виданого мізерним накладом у Донецьку), у слобідській оазі магічного реалізму, що тихо тліє десь у сонячній Тмутаракані, себто «типово українському містечку» Токородзава, живуть дівчата Мей і Сацукі, а також головний герой на ім’я Володимир Зябко, який поперемінно закохується в обох «японських» красунь. Філолог і сибарит, він змушений рефлектувати на аморфну «українську» дійсність, вигадуючи навзамін окраїнну «японську» топоніміку. Образ, до речі, доволі автобіографічний, адже сам Володимир Рафеєнко, який живе у своїй власній «внутрішній Україні» (наче Іздрик — у «внутрішньому Дагестані», а прабатько цієї «нутряної» метафізики Пєлєвін — у «внутрішній Монголії») відомий у рідних краях лише вузькому колу шанувальників російської словесності. «Краткая книга прощаний» — так називалась одна з його останніх у часі книжок. Тепер ось новий роман у новелах із черговою «прощальною» назвою «Невозвратные глаголы».

— Володимире, а який стосунок ваш новий «донецький» роман «Невозвратные глаголы», що нібито запланований до перевидання у «Фоліо», має до тамтешньої серії «Новая харьковская проза»? Перед цим він, здається, номінувався на «Русскую премию», яку присуджує Фонд Бориса Єльцина російськомовним авторам, що мешкають у будь–якій країні світу за межами Росії?

— Так, свого часу «Невозвратные глаголы» потрапили в рукописі у довгий список «Русской премии», що зігріло мене, трохи тут змерзлого. Були ще троє авторів з України, але я про них ніколи не чув. Що ж до друку цього роману у «Фоліо», то на «Окнах РОСТА» я мав коротку розмову про видання його саме в серії «Новая харьковская проза». Я принципово погодився. З одного боку, приємно, що мене, донеччанина, зарахували до харківських авторів, бо це не найгірша слава, як на мій погляд. З іншого боку, вибирати сьогодні особливо нема з чого. А так і видавцям буде нова книжка, і Харкову — новий прозовий персонаж. Може, років через сто хтось і скаже: а ось тут у 2010 році харківський прозаїк Рафеєнко пив коньяк...

— Звичайно, це добре, що «Невозвратные глаголы» вийдуть у Харковi. Це, до речі, неабияк виправдає факт наявності ваших «донецьких» текстів у моїй антології «Харківська химерна проза», яку готують до друку. Але, якщо хочете знати, у даному, «антологічному» випадку мені більш подобається ваша попередня «Краткая книга прощаний».

— Звісно, мені важлива ваша думка. Хоча б тому, що з багатьох моїх українських знайомих ви єдиний оцінили цю книжку належним чином. Але з приводу «Невозвратных глаголов» я навіть трохи засмутився... Як же так? Чому для ІБТ (Ігор Бондар–Терещенко. — Авт.) вони видаються гіршими? Оце так новина! Саме час замислитися над «бесцельно прожитыми годами», поміркувати «о крахе писательских усилий»... Ні, серйозно, чому вам «Невозвратные глаголы» сподобалися менше? Мене це дряпнуло по серцю...

— Та нехай вас не гнітить думка якогось там IБТ! Якому, до речі, не «Невозвратные глаголы» видаються гіршими за щось, а «Краткая книга прощаний» — кращою за будь–що, розумієте? Хоча ваше здивування мені зрозуміле, адже будь–який автор прагне «великої форми», а не душевних афористичних замальовок, як у вашій попередній книзі — про дачного сторожа Заболота, вчителя російської літератури Габу, якусь огрядну Марину Потопу, що з них складається ну зовсім не роман, а всього лише «Краткая книга прощаний». Ви, мабуть, через це й замахнулись на більш складну структуру в «Невозвратных глаголах», оскільки навіть себе втомилися переконувати, мовляв, бувають і такі (фрагментарні) романи? В яких, окрім вищезгаданих «другорядних» персонажів, квітне якась прикладна антропологія в дусі Заболоцького і Федора Сологуба. Про кабана, якому наснилася революція, коли його нагодували мокрими газетами. Про жабу, яку переїхали велосипедом, і вона вирішила помститися. Про вовка, який вважає, що «зайцы — не виноваты, виноваты все мы». А ще, пригадую, про доктора Вишеньку, якому наснилося, що він — тьотя Маня. Прокидається, а він — тьотя Маня, «дворничиха, суровая дева, страшная, как генерал КГБ». Оскільки ніякого Сологуба у нас ніхто не знає, то без читача авторові «как в колыбели, жутко одному». Звісно, я вас ні в чому не переконаю, та й не збираюсь, повірте.

— Узагалі–то я грішним ділом вважав, що «Невозвратные глаголы» — це для мене хоч і маленький, але крок уперед. Що ж до питання про «велику форму», то «Книга прощаний» і «Глаголы» — це речі, що належать до однієї вагової категорії (різниця, здається, в один авторський аркуш). Це що стосується форми. Там обсяг ідентичний, інтенції схожі, прозова міра та сама... Різниться хіба що дихання і принцип осягнення світу. Тому «Невозвратные глаголы» написані зовсім не через бажання мати читача або від потреби щось там комусь доводити. Повірте, мені нема чого кривити душею у цьому сенсі. А те, що ви кажете про «велику форму» в контексті моїх «Глаголов», то це й доводить більш певну художню вартість цієї книги. Жодної кон’юнктури тут нема.

— Ну добре, наразі облишмо питання «малоформатних» жанрів. До того ж як філолог ви, здається, спеціалізуєтесь на великій прозі? Я чув, кандидатську дисертацію писали за Буніним? Цікаво, чи написали?

— Ні, нічого путнього я не написав. Тобто щось там написав, але воно лежить, незахищене, бо я його не захищав. Якось руки у мене опустилися. Час тоді був такий, що якби не Господь, то спився б і помер. Натурально, драма життя. Коли виборсався, то писати на літературознавчі теми не став узагалі. А ось читати не перестав, як і обмірковувати прочитане.

— Вашим Буніним я цікавився тому, що могла б вийти хороша книжка. Адже тенденція зараз яка? В Росії, наприклад, до створення письменницьких життєписів у славнозвісній серії «Жизнь замечательных людей» (ЖЗЛ) видавництво «Молодая гвардия» запрошує людей творчих і порівняно молодих — поетів, письменників, критиків. Дмитро Биков написав про Пастернака, Павло Басинський — про Горького, Олексій Варламов — про Олексія Толстого, отримавши за це, між іншим, Національну літературну премію «Большая книга» за 2007–й рік...

— Я теж пишу велику річ. Але минулого року був безробітним, і роботу за фахом, яку шукав, у Донецьку знайшов нещодавно. А звільнили мене з металургійного підприємства, де я пропрацював більше чотирьох років редактором корпоративного видання. Не треба їм стало все це у зв’язку з кризою. А може, просто втомилися вчитуватися в літери, хто ж його знає. Спадкові металурги — це страшна сила, скажу я вам. Але хаотична.

— Справді, дивно. Адже металурги — це ж саме воно, з них завжди були найкращі читачі! Згадайте, як свого часу робітники Нікопольського металургійного заводу з вдячністю подарували Миколі Островському нікельовану флягу у вигляді розгорнутої книжки «Как закалялась сталь». «Откручу, бывало, заветную емкость, хлебну целебного бальзама, и на душе станет легче», — згадував класик.

— От би мені таку флягу! Але ж не подарують... Я тут скоро цих металургів на вулиці зупиняти буду, вимагаючи віри і любові...

— Мені здається, Володимире, що тут суто ситуативно все не складається, а не через класову несумісність. До речі, бажання збігтися з сучасним «живим» життям завжди було мрією багатьох металургів землі нашої. Ну, або не металургів, а інтелігентів, які прагнуть «збігтися» з металургійною дійсністю... Пригадуєте у Мандельштама? «И до чего хочу я разыграться, / Разговориться, выговорить правду, / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, / Взять за руку кого–нибудь: — Будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой»...

— Я зрозумів, дякую. Мені б теж хотілося відчувати себе своїм, скажімо, і в російськомовній, і в україномовній тусовці, не кажучи вже про металургів. Але я взагалі якось не приживаюсь у жодних тусовках. Хоч, можливо, був би не проти. Але Бог не дав.

Ігор Бондар-Терещенко