Вибираючи книгу, найчастіше він не орієнтується на думку критика. Річ не в мірі довіри/недовіри. Читач найчастіше з цією думкою просто незнайомий. Скільки в цьому вини критика, який вважає за краще залишатися на «професійному полі», а не «опускатися» до неспеціалістів? Скільки вини читача, який воліє орієнтуватися у виборі на що завгодно, окрім «експертної думки»? Чи вся річ у ринку, на якому баланс попиту і пропозиції стихійний, і цей ринок просто не потребуває віртуальних зустрічей автора, письменника, критика та видавця, які, власне, й формують і книжковий ринок, і саму літературу?

Хай там як, на запитання «що читати» або «кого читати» ми шукаємо відповідь де завгодно, тільки не в людей, котрі по суті є «професійними читачами». Зовсім не тому, що ми їм не довіряємо, — радше, ми їх майже не чуємо, а коли чуємо, не завжди розуміємо. Український медіапростір розтягнутий між політикою та шоу-бізнесом, і літературній критиці залишаються «заповідники», як і критиці музичній, театральній тощо.

Однак той, хто хоче бути почутим, у сучасних умовах неодмінно отримає таку можливість. У кожному разі, технічно. Приклад вирішення проблеми доступності літературної критики і ширше — питань літератури: інтернет-проект «ЛітАкцент». Радше, «журнал в інтернет-форматі», ніж сайт, оскільки створений для читача (у тому, традиційно книжковому, розумінні), а не для інтернет-серфера. Вони й називають себе по-дідівськи «виданням» частіше, аніж «сайтом». І з істинно бібліотечним розмахом не тільки займаються критикою та літературознавчою публіцистикою, а й пропонують власний рейтинг українських книжок, а в недалекому майбутньому – готують до випуску книжкову серію. Тобто в цілому ведуть життя доброго «товстого журналу» колишніх часів. Тільки в «демократичному» форматі.

Втім, наша розмова з головним редактором «ЛітАакценту» Володимиром ПАНЧЕНКОМ не обмежилася питаннями «відповідності форматів».

— Донедавна звичним форматом літературної критики були друковані видання. Насамперед — «товсті журнали». У цьому була своя логіка, адже критика також мала справу з друкованою продукцією. Чому ви обрали електронний формат?

— Проект «ЛітАкцент» розпочався наприкінці 2007 року. Я тоді склав повноваження віце-президента «Києво-Могилянської академії» і хотів присвятити свій час літературному проекту. Ми готували — і тепер робимо — цей проект у партнерстві з Києво-Могилянською академією та видавництвом «Темпора». І справді, спочатку йшлося саме про журнал. Втім, питання: друкований часопис чи інтернет-проект — постало дуже швидко. Ви уявляєте, якої інфраструктури потребує друковане видання? Купа співробітників, масив технічної роботи, велике приміщення, час на розкрутку... Сам підготовчий період міг тривати дуже довго. Тому ми вирішили спробувати працювати в Інтернеті. Тепер я вважаю, що це було правильне рішення. Особливо в сучасній ситуації. Ми не тільки маємо змогу виконувати велику роботу невеликими силами, все це не просто виявилося дешевше й зручніше, — ми отримали відразу чудову аудиторію, яка дуже швидко розширюється, головно молоду освічену аудиторію. Починали у 2007-му зі 100 — 130 відвідувачами за добу, тепер наша відвідуваність — 800 за добу.

— Втім, любов до друкованого слова також вдовольняєте?

— Так, ми робимо паперову версію — піврічний альманах, до якого входять найцікавіші матеріали основних рубрик сайта.

— Отже, успішний перехід критики в електронний формат, можна сказати, відбувся. Чи скоро, на вашу думку, чекати такого самого кроку від об’єкта критики?

— Література вже певний час існує в інтернет-форматі. Є навіть таке поняття — «мережева література». Але я людина консервативна. Вважаю, що книжка втратить чи, може, змінить свою функцію, але залишиться назавжди. Коли виникло кіно, багато хто вважав, що настав кінець театру. Проте цього не сталося. Так само, гадаю, не станеться і з літературою. З’являться специфічні форми літературної, текстової творчості, які сприймуть природу мережі. Але це навряд чи стане кінцем для друкованої книжки. Принаймні така ситуація протримається ще певний час. Який — не знаю. Тепер все змінюється дуже швидко. Я вчився й починав читати при гасовій лампі. А тепер я редактор інтернет-видання. Втім, читати волію все одно книжки. Книжка має багато приваб, яких для мене ніщо не замінить. Для когось іншого — можливо. А я — людина консервативна.

— Тобто те, що нас прив’язує саме до паперової книжки, — це, радше, емоції, ніж раціонально чи економічно обґрунтовані речі?

— Так, це те, що живе в душі людини, і на це вже немає ради. Я ніколи не зрозумію пристрастей, котрі вирують навколо електронної версії того самого тексту, який я читаю у книжці. Але це стосується тільки мене. Втім, час усе змінює. Можливо, змінить і це. Щодо літератури — я думаю, її майбутнє все-таки буде пов’язане з книжкою. Поки що мережева література, наскільки я бачу, — це такий собі тусовковий приколізм, експеримент, що завгодно, але не та література, якої я прагну. Втім, з’являються літературні сайти з цілком пристойною поезією. До речі, я вважаю, що саме поезія може вийти наперед на інтернет-напрямі. У Європі, кажуть, поетичні видання йдуть на спад. Поезія — взагалі не дуже зручний продукт для ринку, бо в неї зазвичай немає якоїсь стабільної аудиторії. Але в Європі ще й сам характер поезії змінюється. В нас поезія залишається доволі традиційною, спонтанною, в ній усе ще багато душі. А там поезія — більше гра, в ній більше розуму, це свого роду шахи. У цьому, до речі, вбачаю нашу перевагу. Бо цих спонтанності, емоційності потребує душа, тим більше та, яка потрапила в царство раціо. Якби українська поезія активно перекладалася, просувалася, вона могла б мати успіх у Європі: там вочевидь є запит на тексти-емоції, тексти-переживання. Інтернет — це можливість донести такі тексти до читача, котрий їх потребує. Тому поезія, можливо, першою устаткується в інтернет-просторі.

— Ви кажете про доволі велику відвідуваність сайта «ЛітАкцент» — тим самим констатуючи цікавість до літературної критики. Втім, побутує думка, що, власне, у критиці тепер зацікавлений тільки критик. Навіть письменник — принаймні деякі з них це стверджують — не цікавиться критикою на власні твори. І критики, у свою чергу, здається, більше цікавляться власним успіхом у публіки, ніж твором, про який пишуть.

— Ситуація не аж така трагічна, як на мій погляд. Так, інколи складається враження, що критика існує окремо, а автори та їхні твори — окремо. Але це тільки враження, яке — справді — часом старанно підтримують обидві сторони. Але любов хороша тоді, коли вона взаємна. Інакше це вже не любов, а мука. За моїми спостереженнями, ситуація небезнадійна. У нас критики спілкуються, контактують, дискутують між собою, і багато письменників читають матеріали за цими дискусіями, а то й беруть участь у обговореннях. Є кілька письменників, яких критика начебто не цікавить. Наприклад, так каже Юрій Андрухович. Але він надто старанно, як на людину, котрій байдуже, що про неї говорять, вибудовує власний імідж і надто уважно стежить за публікаціями про себе. У свою чергу, скажімо, Оксана Забужко не приховує своєї зацікавленості. Вона стежить за відгуками на свої книжки. Але водночас вона казала — після виходу «Польових досліджень…», — що їй цікавіше читати російську критику, ніж українську. Наші публікації, на її погляд, поверхові, а там вона натрапляла на думки, які їй цікаві.

— Чи не є ця поверховість результатом того, що критика на наших теренах перетворюється на битву самолюбств?

— Це залежить від людини та її фахових якостей. Є критики, для яких важливий не текст, про який вони пишуть, а вони самі, красиві. Такий критик забуває про об’єкт і взагалі про все решту, окрім власного самолюбства. Людина просто милується собою. А читач не отримує жодного уявлення про власне книжку. Проте це зовсім не критика. Вона своєї місії не виконує. Вона й називатися має якось інакше. Бо критика — це діалог з автором. І в цьому діалозі, як і в будь-якому іншому, багато залежить від інтонації, від етичної установки критика. Критик може висловити дуже неприємні для автора речі, але висловити так, що це автора не образить, а допоможе йому зрозуміти свої слабкі місця. Був у мене такий випадок. Я замовив рецензію на нову збірку Неборака Маріанні Кіяновській. Неборак — дуже цікавий автор, Маріанна — дуже цікава авторка, ці імена представляти не треба. Проте ситуація виявилася несподіваною. Маріанна написала рецензію, а потім каже: «Я не пришлю її. Неборак — класний поет, я його дуже поважаю, але ця збірка слабка. І я про це написала. Але чи маю я право виходити з цією оцінкою на люди?» Я тоді наполіг, аби рецензія була опублікована. Бо був упевнений у тому, що етична інтонація в ній правильна. А написати те, що вважає за потрібне, критик мусить. Важливо, врешті-решт, не «що» написано, а «як». Зі злістю, заздрістю, бажанням продемонструвати себе, поруйнувати авторитети? Чи зі співчуттям і співдуманням? Цей — етичний компонент — надзвичайно важливий. Співдумання на противагу самоствердженню. Ідеальний критик — Іван Дзюба. Читати його — сама насолода. Він так бездоганно пише — і стилістично, і аналітично — що той, хто його читає, не може не втягнутися в це письмо.

— Але є інший погляд на критику — як на різновид есеїстки, яка сама собою — самодостатній твір. Нинішнє покоління критиків, здається, тяжіє саме до такого типу текстів.

— Завжди є різні точки зору на одні й ті самі явища. Справді, часом критик, пишучи, створює власний текст, власну реальність, вважаючи, що нічим не зобов’язаний тексту, до якого апелює. Він претендує тільки на те, що його власний текст може бути цікаво прочитаний сам по собі. Зрештою, Шевельов, якого я дуже люблю, — належить до цього напряму критики. В нього майже немає важкої термінологічної зброї, кондової літературознавчої лексики. Це есеїстка. В одній своїй статті він написав «балак — по-вченому дискурс». Він легкий у читанні, тонкий іроніст, і при всьому тому він багато чого відкриває в тексті. Скажімо, ніхто краще й точніше не написав про «Мойсея» Франка. Це ще один ідеальний критик, але зовсім іншого плану, ніж Дзюба.

— У вашому рейтингу «ЛітАкцент року» ви орієнтуєтеся, здається, саме на фахового критика. Але для масового читача імена ваших експертів небагато кажуть.

— По-перше, поняття «масовий читач» — умовність, коли йдеться про наші звичайні для України тиражі у дві тисячі. А щодо наших експертів, то серед них є кілька імен, дуже відомих читачеві. Нинішнього року це Неборак і Дубинянська. А критики, які входять до ради експертів, також відомі у своєму фаховому колі. Це для нас принципово, — цей рейтинг є саме фаховим. Експерти змінюються кожних два роки. Коли я формую групу, для мене важливо, щоб це були різні люди — за віком, смаками, досвідом, середовищем. Щоб ми не були людьми одного плану.

— Чи не забагато книжкових рейтингів для такого скромного ринку?

— Те, що вони є, — це добре. Ми прийшли до думки про рейтинг через рік після появи проекту і, я вважаю, посіли своє місце. Зараз справді вартісних рейтингів не нарахуєте більше, ніж п’ять-шість. І всі вони різні за принципом. «Книжка року» охоплює величезну кількість друкованої продукції й відзначає не так автора, як видавництво. Тобто, фактично, це рейтинг видавництв. Рейтинг Бі-бі-сі має інший принцип. Тут відзначаються автор і його книжка, але експерти — публічні люди, «які часом читають книжки». Тут домінує елемент шоу, а критерієм стає те, що пов’язане з рецепцією книжки, а не з її художньою сутністю: яскравість, своєчасність, успішність. У нас — третій підхід. Професійний. Ми також відзначаємо автора, але в нас експерти — фахівці, які постійно мають справу з книжками як науковці, критики, викладачі, письменники.

— Серед ваших номінацій, окрім звичайних, які охоплюють художню літературу та літературознавство, є номінація «Золота булька». Здається, це «родзинка» вашого рейтингу?

— «Золота булька» насправді сприймається з великою цікавістю. Мені інколи доводиться нагадувати, що в нас, окрім «Бульки», є ще й позитивні номінації. Нинішнього року в короткому списку були Люко Дашвар «Рай.Центр» і Олесь Ульяненко «Жінка його мрії». Ми вирішили на користь Люко Дашвар. Нам не хотілося, щоб наше рішення щодо книжки Ульяненка сприймалося як продовження скандалу з НЕК. Але позначити, що ця річ, поза питаннями суспільної моралі, не варта серйозної розмови саме як літературний твір, — мені здається, було потрібно. Автори-лауреати «Бульки» реагують на присудження цієї премії по-різному — хтось ображається, хтось ставиться стримано. Зазвичай, щоправда, по свою відзнаку не приходить ніхто. У мене є намір до якоїсь річниці рейтингу зробити галерею «Золотих бульок», що їх відмовилися отримати лауреати. Інколи мені кажуть — от ви своєю «Булькою» досягаєте протилежного ефекту. Назвали Карпу чи Люко Дашвар — і їх негайно побігли купувати й читати. Бо антиреклама — це теж реклама. Та я ж не проти того, щоб їх купували! Не в тому сенс рейтингу. Ми не можемо ігнорувати цих явищ у літературі, бо саме в цьому й полягає наше завдання — аналізувати все, що в ній відбувається, і давати нехай суб’єктивні, проте фахові оцінки.

Катерина Паньо