Якби не автобіографія Хвильового, написана ним 1924-го для «тройки по чистке партии», якби не зусилля професора Григорія Костюка зі США, який, готуючи до видання п’ятитомник Хвильового, зібрав спогади тих, хто пам’ятав Миколу Фітільова (таким було справжнє ім’я письменника) в часи його юності, знали б ми про дитинство, юність і молодість класика зовсім мало.

Тим часом автобіографічна довідка для «тройки по чистке партии» і мемуарні записи, що з’явилися свого часу в діаспорі, містять чимало цінних підказок для історика літератури. Вони й підштовхнули мене до подорожі на батьківщину письменника. Себто — на нинішню Сумщину, Полтавщину й Харківщину.

Але перед тим була пропозиція історика Юрія Шаповала включитися в підготовку до видання розшуканої ним в архівах СБУ справи-формуляру Миколи Хвильового (книжка щойно побачила світ у видавництві «Темпора» під назвою «Полювання на «Вальдшнепа», причому — із додатком документального фільму «Цар і раб хитрощів», знятого режисером Іриною Шатохіною; автор сценарію і ведучий — Юрій Шаповал). Літературознавчий супровід видання передбачав занурення в епоху, в драматичну історію людини, без творів, ідей, вчинків якої годі уявити культурний і суспільно-політичний «ландшафт» України 1920—1930-х рр. Досвід підказував, що роботи з книжками й архівними джерелами — недостатньо; потрібно, скориставшись порадою Гете, їхати на батьківщину письменника.

Тут минули його перші одинадцять років життя. У 1921 р. деякі свої статті він підписував псевдонімом М.Тростянецький — це виглядало навіть сентиментально.

Блукаючи вулицями й околицями цього міста, можна побачити той, старий Тростянець, у якому минало дитинство письменника. Зберігся двоповерховий будинок колишньої волосної школи, де мешкала родина Фітільових, батьків письменника. Стоїть він на вулиці Червоноармійській(!). Тепер тут також школа, і є в ній скромний меморіальний куточок, присвячений видатному землякові. На одному із стендів — фотографія матері письменника, Єлизавети Іванівни Фітільової, немолодої вже жінки із втомою в очах. Про неї ще буде мова в моїй розповіді, поки що ж скажу лише, що їй судилося пережити власного «м’ятежного» сина. Підбірка матеріалів про Хвильового є і в Тростянецькому історико-краєзнавчому музеї, що розмістився в колишньому палаці Леопольда Кеніга. Кілька років тому його реставрували, і тепер це одна з туристичних родзинок міста.

Батьки Миколи Фітільова (Хвильового) — Григорій Олексійович і Єлизавета Іванівна Фітільови, тростянецькі вчителі, які й мешкали у приміщенні місцевої волосної школи. Батько письменника походив «із дворян». Народницькі мріяння вели його в революційні гуртки, тож навчання в Харківському університеті завершити не вдалося. Учорашній студент змушений був влаштовуватися на посаду вчителя в Тростянці. Тут він і одружився з Єлизаветою Тарасенко, симпатичною донькою бухгалтера, який служив у Л. Кеніга.

Мав Григорій Олексійович Фітільов репутацію «великого оригінала»: великопанські манери химерно поєднувалися в нього з народницькими ідеалами. Родичі вважали його «м’ятежною душею» й «революціонером». Він не належав до тих, хто обтяжує себе родинними клопотами та обов’язками. Любив полювання (це захоплення передалося й синові Миколі), охоче віддавався мріям... Як згодом збагнув Микола Хвильовий, батько його був «в высшей степени безалаберным человеком». 1904 року сім’я розпалася: Єлизавета Іванівна, на чиїх плечах на той час було п’ятеро дітей (два сини — Микола та Олександр — і три доньки — Євгенія, Людмила й Валентина), не витримала «дворянських» вибриків чоловіка, який, до всього, полюбляв випити, і залишила Тростянець. Притулок знайшла у сестри, яка жила в маєтку свого чоловіка, поміщика Смаковського. Там, у селі Зубівка, що за якихось 15 км від Краснокутська, Єлизавета Іванівна і п’ятеро її дітей прожили два роки. Потім усі, крім Миколи, переїхали в село Дем’янівка, де мати отримала посаду вчительки.

Отже — Зубівка і Дем’янівка, два надзвичайно важливі «географічні» пункти на карті ранньої біографії Миколи Фітільова.

У ПОМІЩИЦЬКОМУ МАЄТКУ

Зубівка — лісове село з десятком хат, у яких мешкають місцеві жителі. Решта стоять порожні, або ж зайняті дачниками. Прізвище Смаковських зубівські старожили пам’ятають. Одна літня жінка, підганяючи корову з випасу додому, розповідала мені, що її бабуся служила в пана Смаковського ключницею і завжди відгукувалася про нього добре. На запитання, де стояв будинок Смаковських, відповіді не було: десь там, у лісі...

Про Миколу Смаковського взагалі відомо зовсім мало. Достеменно знаю, що в часи столипінської реформи був він земським начальником у Богодухові. Щодо зубівського маєтку, то, очевидно, це була його літня «резиденція», дача. Саме в маєтку Миколи Смаковського, давно знесеному колючими вітрами часу, й минало дитинство та частина юності Миколи Фітільова від 1904 р. і, напевно, аж до 1910 р.

Донька Смаковського Лариса Миколаївна зберегла кілька цікавих свідчень про свого двоюрідного брата. Микола, за її словами, був «великим пустуном», «непосидющим» і «непогамовним». Навчатися його віддали до початкової школи в сусідньому Колонтаєві. З огляду на близьку відстань це означає, що вранці Миколу відвозили в Колонтаїв, а після занять забирали назад, у Зубівку.

Старенька шкільна споруда й досі стоїть край дороги, поруч із приміщенням школи, збудованим пізніше. На тому, новішому, є меморіальна дошка на честь уродженця Колонтаєва генерал-полковника міліції Юрія Дагаєва: його коштом школу відремонтували.А на честь Миколи Хвильового, який кілька років навчався в Колонтаєві, пам’ятної дошки не встановлювали. І школу, до якої він ходив, уже не ремонтують: простоїть вона, бачить Бог, недовго. Це означає, що на одну пам’ятку в цьому — колись «одному з найстаріших міст Слобідської України», яке «зіграло визначну роль у 1658 і 1661 рр. під час хвилювань Виговського», — стане менше. Успенський собор, побудований у Колонтаєві 1700 року, і той не витримав, а що вже казати про стареньку школу...

Лариса Смаковська згадувала, що «майбутній письменник не відзначався великою ретельністю до науки». Зате пристрасть до читання мав надзвичайно сильну. Читав російську класику, твори Діккенса, Гюго, Флобера, Гофмана... Був справжнім «бібліофагом» — пожирачем книг. «Живучи ще в Зубівці, Микола діставав багато книжок у бібліотеці поміщиці Савич, маєток якої був недалеко від маєтку Смаковських, — розповідала Лариса Миколаївна. — Багато чого перечитав Микола за цей час. Захоплювався він біографіями великих людей, зокрема, біографією Ніцше».

Від самого народження Микола Фітільов, отож, виростав у вельми специфічному середовищі: спочатку його домівкою була школа в Тростянці, потім — поміщицький маєток. Розповідаючи згодом у листі до Миколи Зерова про своє дитинство, батька-народника, він іронізував: «Пишу це для того, щоб ви знали, який я «робочий». Мене у страшенно ніякове становище ставлять деякі критики, що рекомендують мене суспільству як робітника. Виходить так, нібито я «хвастаюсь» цим. Певно, робітником я був: з молодих років до імперіалістичної війни я «шалопайнічал» по заводах, цегельнях. Але все-таки, який я робітник? Був би інший час — я б цього «чину» не одмовився; тепер, коли цим чином дехто хоче добути собі чин, — мені називатися так ніяково. ...Заводського у мене залишилось: пролетарська (непоказательна) фізіономія, матеріальне становище і дух протесту. Все ж останнє я не знаю, як назвати. Раніш було гарне слово «разночинец», на жаль, я тепер не можу його використати. А інтелігент з мене липовий».

У всякому разі, в колі близьких юному Фітільову людей шанувалися інтелектуальні запити, і це значною мірою визначало домашню атмосферу. Так було в Тростянці, так було і в Зубівці-Колонтаєві...

Коли я повертався із Зубівки, заходило сонце. Воно котилося туди, де виднівся Краснокутськ. А з усіх інших боків Зубівку оточував сосновий ліс. Виїдеш із нього — і вважай, що ти вже в Колонтаєві.

Про Колонтаїв Хвильовий у своїй довідці для «тройки по чистке партии» чомусь не згадав. Він узагалі заплутав своїх біографів: «Я, вступивши в Охтирську гімназію, змушений був незабаром покинути її: участь у так званому українському революційному гуртку виділила мене з середовища решти товаришів, і моєму батькові запропонували перевести мене на квартиру до місцевого жандарма. Я залишив гімназію, не отримавши атестата й за чотири класи».

У деталях цієї «історії з гімназією» розібратися нелегко. В Охтирці мені також не вдалося щось прояснити: про навчання Хвильового в місцевій гімназії тут не чули. Про інших земляків — Павла Грабовського, Івана Багряного, Бориса Антоненка-Давидовича — вам розкажуть чимало, а ось про те, чи був якось пов’язаний із Охтиркою Микола Хвильовий, — нічого. Очевидно, він тут і не навчався. Або майже не навчався, оскільки після зовсім короткого (один-два тижні) перебування в Охтирці подався здобувати освіту в Богодухів, де його віддали до п’ятого класу Богодухівської гімназії.

ТАМ, ДЕ ГУДУТЬ СОСНИ

У Богодухові освітою і вихованням Миколи займалися Смаковські. Микола Смаковський був людиною із поважним статусом, його знали тут як земського начальника. А в центрі цього повітового міста, в гарному двоповерховому особняку біля церкви, мешкав той самий поміщик Савич, зубівською бібліотекою якого ще недавно користувався Микола Фітільов. На одному з документів 1908 року, що зберігаються в Богодухівському краєзнавчому музеї, значиться ім’я «непременного члена Богодуховской землеустроительной комиссии В.А. Савича», — і навряд чи варто сумніватися, що це саме ті Савичі, які зіграли певну роль у житті Хвильового. (Цікаво, що в оповіданні «Із Вариної біографії», де є описи Богодухова 1919 року, згадується й «колишній дім Савича», — у 1919-му то вже був «ревкомівський будинок»).

Лариса Смаковська розповідала, що її батько мав проблеми з племінником, причиною чого були «зв’язки Миколи з нелегальними політичними гуртками... Серед його товаришів було досить буйних голів із табору соціялістів-революціонерів. М. Смаковському начальство порадило, нарешті, взяти небожа з гімназії й тримати його під своїм наглядом. Так, далі п’ятої кляси гімназії й не пішла освіта майбутнього письменника. Микола мусів вийти в світ і заробляти собі шматок хліба».

М. Фітільову, за його ж словами, на ту пору «було 16—17 років». Себто з гімназії його відрахували в 1909-му або 1910 р.

Отож, гімназист Фітільов був безпосередньо причетний до діяльності нелегальних політичних гуртків, що створювалися під упливом українських політичних партій соціалістичного спрямування. Першою слід назвати Українську партію соціалістів-революціонерів.

Кинувши гімназію, Микола Фітільов змушений був тепер «працевлаштовуватися». І куди він міг податися після Богодухова? Звісно, в Дем’янівку, де жила його мати, вчителька Єлизавета Іванівна Фітільова.

Дем’янівка розташована за 15 км на південь від Котельви. Як і Зубівка, це невеличке лісове сільце. Стоїть воно на березі річки Мерла, оточене зусібіч соснами. Тут, у Дем’янівці, мимоволі згадуються рядки М.Хвильового:

Сосни — гудуть.

— Чого так сосни гудуть?

— Хуртовина. Вітри.

Ох ви, сосни мої — азіатський край!

Я чув цей сосновий гул. І бачив ту саму «бідну піщану місцевість», про яку згадувала Лариса Смаковська: «Фітільови (мати і четверо її дітей. — В.П.) жили в будинку «земської» школи з двором, наполовину засадженим сосною. Невеликий сосновий бір, як і кущі сосон та шелюга, росли то тут, то там, скрізь у цій бідній піщаній місцевості».

Земська школа, в якій учителювала мати Хвильового, ще стоїть у сосновому бору. Тільки її вже майже розтягли місцеві «добровольці». Залишився (поки що) дерев’яний, добротно зроблений каркас. Цеглу ж, якою було обкладено стіни, розібрали. Як і дах. Як і перекриття. Шматок цеглини з ініціалами виробника зберігається тепер у шухляді мого стола — як браунінг у шухляді редактора Карка, героя однойменного оповідання Хвильового...

Анатолій Шкрабалюк, який показував мені колишню школу, живе в Дем’янівці вже понад десять років. На його очах і відбувалася драма знищення пам’ятки, пов’язаної з Миколою Хвильовим. Розтягували колишню школу поночі, й зупинити тих завзятих «невидимців» було неможливо. Хоч відбувалося все це за півтора десятка кілометрів від Котельви, районного центру на Полтавщині...

Микола Хвильовий писав в автобіографії, що після виключення з гімназії він намагався «вступити в економію поміщика Дурново», проте йому це не вдалося. Якийсь час жив у Дем’янівці. «Шалопайнічаю» — за словами місцевої інтелігенції, — згадував він, — фактично — веду маленьку роботу серед селян, що вилилася в дискредитацію царської фамілії. Незабаром про це повідомлено було місцевому уряднику, і я змушений був покинути рідних».

«Шалопайнічал» Микола Фітільов, утім, із користю для свого «я». Багато читав. Гартував характер, беручи у «вихователі» навіть такого загадкового філософа, як Фрідріх Ніцше. Саме до цього періоду дем’янівської невизначеності належить епізод, який запам’ятався одному із друзів Фітільова: «Оригінал» Микола, запланувавши на певну годину прийти з Дем’янівки до Рублівки, виконав точно свій намір, і в страшну зливу, що припала саме на цей час, пройшов кілька кілометрів селом, викликаючи поблажливе знизування плечима у розважних, статечних односельчан та захоплення в молодих його товаришів, на зустріч із якими поспішав».

Була, отже, в ті дем’янівські дні інтенсивна робота над собою, яку годилося б назвати самовихованням. Неспокійна, бунтарська душа Миколи Фітільова трудилася...

«ТРИ РОКИ ГОЛГОФИ...»

Після розмови з урядником потрібно було, залишивши Дем’янівку, десь «працевлаштовуватися». Для Миколи настав час «блукань» (Слобожанщина, Донбас) і неймовірної світоглядної еклектики. Усе химерно перепліталося: бажання розкрити «гнобленим і бідним» очі на несправедливий суспільний устрій; зацікавлення ідеєю анархізму (для цього вистачило однієї випадково прочитаної брошури М.Бакуніна!); «босяцтво» в дусі молодого Горького — і постійна внутрішня потреба в «ідейній роботі», агітації. Життєві маршрути Миколи Фітільова першої половини 1910-х рр. найчастіше виводили його на заводську стезю: доводилося працювати чорноробом, вантажником, підвозити цеглу, вугілля... Виходило, що він і справді ставав «робітником із Донбасу»!

І так — аж до 1914 року, коли почалася війна. 1 грудня 1914-го Миколі Фітільову виповнився 21 рік. Це означало, що він підлягав мобілізації. У листі до Миколи Зерова (листопад 1924 р.) він згодом напише про «3 (три. — В.П.) роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, Румунії і т.ін.».

Мобілізували Фітільова, очевидно, в грудні 1914 р. і відправили до Харкова. «Із Ващенковських казарм, що в Харкові, на початку 1915 року, караючи мене за недисциплінованість, фельдфебель відправляє мене з маршовою ротою на діючий фронт, — згадував М. Хвильовий. — Потрапив я в 325-й Царевський полк, що стояв на позиції у волинських болотах, рядовим солдатом. Із того часу починаються поневіряння по Галичині, Польщі, Буковині, Румунії. Бої, походи, воші, «лямка» піхотинця, — все це я витримав фізично, проте морально це випробування мене надломило. Цей період свого життя я можу характеризувати як період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив я тільки одну безконечну «похідну» дорогу, на якій чекало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей. Тільки в 1916 р., коли я був переведений у дев’яту хімічну команду рядовим «постійного складу», мені довелося зустріти живих людей, і там я раптом згадав, що я все-таки людина, а не заведений автомат».

Жах війни, фізичні й моральні випробування рядового піхотинця Фітільова на безкінечних воєнних дорогах були такими гострими, що потім він згадував про них украй рідко...

Лютнева революція 1917 р. застала Миколу Фітільова в Румунії. Для нього, як і для тисяч фронтовиків, настав «момент істини» — час політичного самовизначення. Приваблювали більшовицькі гасла, проте все частіше з’являлися й думки про «вольності України». Революційні процеси швидко перекинулися й на армію, яка давно втомилася від війни. Рядового Фітільова обрали до складу полкової ради солдатських депутатів. Він навіть був депутатом армійського з’їзду 9-ї армії, якою командував генерал Лічицький. З цього моменту діяльність Фітільова пов’язується з «армійською українською радою», за якою стояли тодішні українські політичні партії. За її дорученням він займався культурно-освітньою роботою. Очевидно, саме цього періоду стосується запис Аркадія Любченка, зіпертий на спогад Хвильового: «Друкуватися почав в 1917 р. в газеті. Писав увесь час поезії (а ще ж і в воєнних фронтових газетах під псевдонімом «Дядько Микола» — фейлетони)».

Отже, солдат Фітільов пише вірші та фейлетони. Згодом, згадуючи фронт, він називав себе «безпартійним мрійником». Проте це не зовсім так: політичні симпатії Миколи Фітільова були на боці лівого крила українських есерів, майбутніх боротьбистів.

Після всіх лихоліть Першої світової, тяжких фронтових буднів він демобілізувався. Сталося це восени 1917 р. І знову в його житті з’являється лісове село Дем’янівка неподалік від Котельви. У Дем’янівці, як і раніше, жили мати Миколи та його сестри.

НА ПЕРЕЛОМІ

Згодом Хвильовий згадував, що саме тоді, наприкінці 1917 р., повернувшись із фронту додому, він «узявся за організацію т. зв. спілок», які займалися усуспільненням землі. А в квітні 1918 р. встановилася влада гетьмана Павла Скоропадського, підтримувана військами німецького кайзера. За свідченням самого Хвильового, після приходу німців він спочатку подався до Харкова, де працював вантажником, двірником, санітаром, канцеляристом. А потім знову повернувся додому. Соціальне невдоволення наростало, оскільки гетьманська влада займалася реставрацією поміщицьких порядків. Коли ж Директорія підняла повстання проти Скоропадського, Микола Фітільов також організував загін «вільних козаків», який, за пізнішими його словами, вів «боротьбу із загонами графа Келлера», себто — головнокомандувача військами гетьмана Скоропадського.

Загін Фітільова був частиною напіванархічної повстанської — антигетьманської — стихії кінця 1918 року. А вже на початку року 1919-го, на Різдвяні свята, стався інцидент, який, зрештою, призвів до переходу Фітільова і його «вільних козаків» на бік Червоної армії. Микола Фітільов перебував у цей час у селі Велика Рублівка. І саме в ті різдвяні дні з якихось причин загострився конфлікт між його загоном та військом Директорії. Можливо, причиною була пробільшовицька орієнтація «фітільовців». Загін було наказано роззброїти, а самого Фітільова заарештувати. І він був арештований вояками Симона Петлюри! «Вільні козаки» спробували відбити свого командира та ще двох арештантів. Поки йшла перестрілка, Микола Фітільов утік. Із того моменту «вільні козаки» стали червоноармійцями, хоч і не всі.

Про це згодом розповідав у автобіографії сам Микола Хвильовий. З-поміж іншого, він згадує, що двох його товаришів — Медведя й Чапака — розстріляли. І додає: «Вони потім були поховані біля волості (у Рублівці. — В.П.) Радянською владою».

Зрозуміла річ, я поїхав у Рублівку. Це поруч із Дем’янівкою; Микола Фітільов узагалі ходив туди навпростець, лісом. Мені ж хотілося пересвідчитися у достовірності його слів. І пересвідчився: все було саме так, як Хвильовий написав в автобіографії. У центрі села можна побачити меморіал на честь земляків, які «віддали життя за Радянську владу» (так написано на меморіальній дошці) або ж визволяли село від гітлерівців. Серед імен, викарбуваних на пам’ятній плиті, є й прізвища Медведя та Чапака! Це саме про них ішлося в автобіографії Миколи Хвильового, написаній 1924 року для «тройки по чистке партии».

Усе свідчить про те, що на початку 1919 року, коли Директорія не змогла дати собі раду із владою, яку здобула, коли посилився натиск більшовиків, Микола Фітільов пережив болісну світоглядну «ломку». Під тиском тяжких реалій відбувався процес його політичного полівіння...

Історія життя Миколи Хвильового 1918—1919 років сповнена численних загадок. Хоча загальна логіка подій зрозуміла: він вийшов на більшовицький шлях, який мав вивести в царство соціальної та національної справедливості.

У ту ж пору важливі події сталися і в особистому житті Миколи Фітільова. Приїхавши якось до матері в Дем’янівку, він познайомився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. Родом вона була із села Полкова Микитівка, що неподалік від Богодухова. Батько Катерини був «плантатором» — вирощував на п’яти десятинах землі буряк і здавав його на цукроварні Кеніга.

У Дем’янівці Катерина Гащенко вчителювала тільки рік, а потім перевелася в Рублівку, де працював Фітільов. «Вони обоє були в «Просвіті», брали участь у п’єсах, концертах, — згадувала рідна сестра Катерини Гащенко Дар’я Гащенко. — Катруся мала гарне, сильне сопрано, а Микола Григорович приємний тенор, ...і вони з Катею виконували дуети «Де ти бродиш, моя доле» та «Коли розлучаються двоє». Невдовзі (очевидно, навесні 1919 року) Микола Фітільов і Катерина Гащенко одружилися і через якийсь час поселилися в Богодухові. Дарія Гащенко, пригадуючи пізніше свого родича, писала, що це був «молодий чоловік середнього зросту, чорнявий, «йоржиком» зачесане волосся, в темних штанах із білими полосками, темна сорочка і комір незастебнутий». Вінчатися в церкві Фітільов рішуче відмовився, викликавши тим самим велике невдоволення Катерининої матері. Родинні непорозуміння мали драматичний характер.

Дарія Гащенко згадувала: «Мама умовляла їх потайки повінчатися в церкві, яка була через вулицю, і рядом священик, але Микола Григорович категорично відмовився, бо був уже комуністом, і він сказав, що вони розписані в рагсі, але для мами це не був законний шлюб». Коли подружжя приїздило з Богодухова до рідних у Полкову Микитівку, виникали колізії світоглядного, «морально-класового» характеру: «Не подобалось нашим батькам, що Микола Григорович завжди мав домашні «мітинги» про той «рай», що буде при комунізмі, а в комунах будуть жити люди, як у наших рамкових вуликах бджоли, що стояли в квітучому садочку. Він так завжди говорив із захопленням, що навіть ми, діти, слухали з великим зацікавленням, ніби казку...».

У ранніх новелах Миколи Хвильового вчувається відгомін бурхливих подій 1918-1919 років. Упізнаються в них й ті історичні реалії, пейзажі, що поставали тоді перед очима майбутнього письменника тут, у Дем’янівці та Великій Рублівці.

Хвильовий часто приїздив у Дем’янівку до матері й пізніше, будучи вже відомим письменником. У Котельві я познайомився з 80-річною Олександрою Аврамівною Заєць, яка в дитинстві жила з родиною навпроти школи. Вона пам’ятає, «як у сні», останній приїзд Миколи Хвильового. Був він у шкірянці й виглядав «по-дворянському». З домашніх розповідей пригадує також, що Хвильовий привозив якісь рукописи, щоб переховати їх у її батька, Аврама Кузьмича Лози. Проте батько начебто відмовився, оскільки й сам був «під прицілом» у більшовиків. Так це чи не так — сказати важко. Виразніше запам’яталася Олександрі Аврамівні мати письменника, Єлизавета Іванівна, про яку вона сказала коротко й вичерпно: «ізящна женщина». Була Єлизавета Іванівна «з дворян», одягалася не по-сільському, курила, відзначалася інтелігентськими манерами. Після смерті сина подалася в Росію, у місто Володимир...

Але повернімося в рік 1919-й. У першій половині цього року Микола Фітільов жив і працював у Богодухові. Щойно встановилася більшовицька влада, проте становище «совєтів» було украй хистке: з півдня насувалися війська Денікіна.

У квітні 1919 року Микола Фітільов вступив до КП(б)У. Очевидно, йому здавалося, що головне — революція, соціалізм. А Україна... Україна, вірив він, постане з вогню революції, як Голуба Савойя. «Денікінські війська я зустрів Богодухівським полком, що його організував разом із товаришем Колядком і місцевим військовим комісаром, — згадував Хвильовий. — Спочатку я безпосередньо брав участь у трьох боях під Краснокутськом проти дроздовців, потім під Богодуховом. Коли полк наш був розбитий, я влився червоноармійцем в один із загонів Сумського напрямку (в Лебединський полк), нарешті, в 13-у армію».

У Червоній армії він служив у штабі, потім працював у редакційно-видавничому відділі, армійській газеті. У його фронтовій біографії — робота в політвідділі Південного фронту, Друга кінна армія, участь у боях із Врангелем...

У фронтовій журналістиці й загартовувалося перо майбутнього письменника.

ОЛЕКСАНДРІВСЬКІ НЕСПОДІВАНКИ

13 січня 1920 р. у Фітільових народилася донька Іраїда. «В 1920 році зима була суха і холодна, — згадувала Дарія Гащенко, — з паливом у Богодухові тяжко було, кімната не відповідала для дитини, і Микола Григорович привіз свою родину до батьків дружини, які мали гарну й простору хату» (в селі Полкова Микитівка. — В.П.). Сам він тоді працював керівником позашкільної сітки народної освіти у Богодухові. Проте вже було очевидним, що майбутнє Фітільова буде пов’язане з літературою.

Богодухів присутній у деяких творах Хвильового. Цілком «богодухівським» є оповідання «Із Вариної біографії», де згадується, зокрема, місцевий монастир. Приїхавши в Богодухів, я відшукав колишню вулицю Монастирську, а також колишню обитель ченців. Вона стоїть порожня і занедбана, оскільки військова частина, що розміщувалася тут за радянські часи, вже давно вибралася звідси. Зате в центрі міста можна побачити будинок Савича, в якому, навчаючись у гімназії, бував Микола Фітільов, а також сам гімназійний корпус із меморіальною дошкою на честь Хвильового. Він теж стоїть порожній, хоча сама споруда все ще зберігає свою величавість. У ній міг би розміститися цілий університет — без перебільшень!

Із Богодухова я поспішав у село Олександрівка Золочівського району на Харківщині. Знав, що там працювала вчителькою перша дружина Хвильового — Катерина Антонівна Гащенко, що там вона й померла 1967 року. Проте я й уявити не міг, які несподіванки чекають на мене в цьому селі, розташованому майже на кордоні з Росією.

Коли я, зайшовши до місцевої крамниці, запитав про Катерину Антонівну, мені порадили звернутися до Катерини Петрівни Гончар — вона довгий час працювала директором школи, тож мусить знати. За кілька хвилин я вже розмовляв із Катериною Петрівною. І тут з’ясувалося, що в Олександрівській школі вчителювала не тільки дружина Хвильового, а і його донька — та сама Іраїда, яка 1920 року народилася в Богодухові! І вже зовсім приголомшливою новиною стало те, що ось просто зараз мене можуть зв’язати з нею по телефону.

Як виявилося, Ніна Іванівна Головченко, теж колишня олександрівська вчителька, підтримує стосунки зі своєю колегою, яка тепер мешкає у Харкові, в сина Віктора. Я встиг вислухати дивовижні, сповнені правдивого драматизму людські епопеї, — і зрештою, взявши в руку телефонну трубку, почув з іншого кінця голос... Іраїди Миколаївни Фітільової. Тільки я вже знав, що в Олександрівці її називали Іраїдою Дмитрівною, — Іраїдою Дмитрівною Кривич, за прізвищем вітчима.

Ось так: їдучи в Олександрівку, я й не підозрював, що тут переді мною розкриється доля доньки Миколи Хвильового, про яку я, зізнаюся, нічого не знав. У жодній із книжок, присвячених письменникові, про це не йшлося. Хоча я знав про родинну драму 1922 року, після якої сім’я Миколи Григоровича й Катерини Антонівни розпалася.

Навесні 1921 року Хвильовий залишив Богодухів і переїхав до Харкова, тодішньої української столиці. Катерина Антонівна з маленькою Іраїдою залишилася в Богодухові. «Так протяглось аж до весни 1922 року, — згадувала Дар’я Гащенко. — Мама ввесь час її (доньку Катерину, дружину М.Хвильового.— В.П.) намовляла розійтись з ним як із ненадійним, який не може забезпечити матеріально свою родину, та й не по душі він їй був за ті «мітинги».

Одного разу Катруся поїхала до нього, і там вона зустріла якусь жінку, чи він помешкання в неї найняв, чи вона була в його помешканні. Тут була якась заздрість — справедлива чи ні — не знаю. Тільки Катруся після цього часто плакала, але щоб ніхто не бачив (а ми таки з середущою сестрою бачили), і більше вже не поїхала до Харкова. Не приїжджав і він. Так виник розрив родини Фітільових».

Минуло два роки — і Катерина Антонівна вийшла заміж за агронома Дмитра Кривича, який давно її любив. Через деякий час Іраїда Фітільова стала Іраїдою Дмитрівною Кривич.

Зі спогадів Дар’ї Гащенко я знав, що Катерина Антонівна жила й працювала в Олександрівці на Харківщині і що там вона 1967 року й померла. Проте, як з’ясувалося, там-таки мало не 30 років учителювала й Іраїда Дмитрівна!

І ось я чую в телефонній трубці її голос. Іраїда Дмитрівна, якій виповнилося 89 років, живе в Харкові, у сина Віктора. Її колишні колеги з Олександрівки — Катерина Петрівна Гончар і Ніна Іванівна Головченко — щойно переповіли мені історію її життя. Власне, саме Ніна Іванівна й зв’язала нас: як виявилося, вона підтримує стосунки з Іраїдою Дмитрівною, час від часу телефонує їй.

Що я мав сказати доньці Миколі Хвильового? Що в Києві готується до видання його справа-формуляр, розшукана в архівах СБУ, і що я готую до цього видання статтю про письменника? Що щойно побував у Богодухові, а перед тим — в інших місцях, із якими було пов’язане життя її батька? Власне, все це я й сказав; проте найголовніше, що Іраїда Дмитрівна — попри свої недуги і вік — не заперечувала проти нашої зустрічі в Харкові.

Мені щастило в тій подорожі: коли вже я збирався вирушати з Олександрівки, з’ясувалося, що тут якраз гостює син Іраїди Дмитрівни — Віктор Михайлович. Приїхав попоратися по господарству біля будинку, де вони з матір’ю жили, адже Олександрівка — не так далеко від Харкова. Так що перед тим, як зустрітися з донькою Миколи Хвильового, я вже мав нагоду познайомитися з його онуком!

У ДОНЬКИ ХВИЛЬОВОГО

Минув тиждень, — і ось я на Роганському масиві в Харкові, у помешканні Віктора Михайловича. Іраїда Дмитрівна налаштована на спогади. Як виявилося, її давно вже не турбують співробітники літературного музею, філологи й журналісти. Було колись інтерв’ю в харківській газеті «Слобода», але після того вже минуло багато років. Зрештою, газети частіше цікавилися її фронтовою біографією.

«Мама моя родом із Полкової Микитівки, це поруч із Богодуховом, — розповідає Іраїда Дмитрівна. — У Богодухові вона закінчила гімназію, причому із золотою медаллю. З Хвильовим же познайомилася у Дем’янівці — там вона один рік учителювала (у 1917—1918 рр. — В.П.). А мати Хвильового теж учителювала в Дем’янівці».

Слово за словом — і переді мною, слухачем, постає історія доньки Миколи Хвильового, тісно переплетена з «біографією» складної доби. «Мій вітчим, Дмитро Кривич, за освітою агроном; закінчив у Харкові «землєдєлку», — згадує Іраїда Дмитрівна. — У різний час був директором МТС, головою Чернігівського облвиконкому, очолював «Укровцеводцентр» (усе овече господарство України! — В.П.). Наша сім’я часто переїжджала з одного міста в інше. От і вийшло, що у першому класі я навчалася в Ізюмі, потім ми переїхали в Маріуполь. Там я закінчувала другий і третій класи, а четвертий і п’ятий — уже в Харкові, тодішній столиці. Але й це не кінець: були ще Чернігів, Прилуки, Вінниця; закінчувала ж школу в Конотопі. Була відмінницею, як і мама.

Мама мала сильний характер, була розумною, начитаною. Вона працювала в бібліотеках; казала, що в школу йти незручно, адже ми часто переїжджаємо, а це недобре для учнів, коли часто змінюються вчителі».

Я запитую свою співрозмовницю, коли вона вперше почула про свого справжнього батька, Миколу Хвильового. «Мені про це «під великим секретом» розказала Даня, мамина молодша сестра, — каже Іраїда Дмитрівна. — Мама ж думала, що я нічого не знаю. А мені тоді було шість чи сім років. Мама мені ніколи не говорила про батька. Так вона й померла, і в нас ніколи розмови на цю тему не було. Свідоцтво про моє народження і паспорт були виписані на Іраїду Фітільову. Але настав час, коли треба було вступати в комсомол. І вітчим удочерив мене. І мені переписали паспорт. Це було 1934 р. Під час однієї з партійних «чисток» вітчима мало не виключили з партії за те, що він виховав дочку націоналіста».

Про свого вітчима Іраїда Дмитрівна згадує тільки добрим словом. «У мене був дуже гарний вітчим, — каже. — У сім’ї нас не ділили. Завжди казали, що старшу дочку (мене) він любить навіть більше, ніж молодшу, Надю, — мою сестру по матері. Він любив маму, і не хотів, щоб відчувалося, що Надя для нього — «своя», а я — ні. Він гордився нами, бо ми добре вчилися».

Коли родина Кривичів бувала в Харкові, а потім і жила там, Микола Григорович просив на якийсь час залишити Іру в нього, проте Катерина Антонівна не дозволяла. Був навіть випадок, коли одного дня Іраїді привезли подарунок від батька — піаніно. «Мама якраз була в магазині, а коли повернулася, то одразу здогадалася, від кого те піаніно. І відправила його назад», — розповідає Іраїда Дмитрівна.

«Виходить, ви так і не бачили батька?», — запитую.

«Бачила. Під час його похорону 1933-го. Справа в тому, що посеред мого навчального року вітчима перевели в Чернігів, де він мав працювати головою облвиконкому. Я тоді була в п’ятому класі. У Чернігів поїхали мама, вітчим і сестра Надя. Нашу квартиру на Холодній Горі залишили на двох маминих сестер. Саме тоді Хвильовий застрелився. Дізнавшися про це, Даня і Люся взяли мене й повели в центр міста, до будинку «Слово», де жив Хвильовий. Людей було дуже багато! Даня проштовхалася зі мною крізь натовп — і ми побачили мою бабусю, матір Миколи Григоровича. Бабуся також побачила нас і попросила Даню, щоб вона провела мене поближче. Хвильовий лежав на білому катафалку, домовина — посередині. Бабуся весь час повторювала: «Це твій батько, це твій батько...». А потім сказала: «Поцілуй його». Я його й запам’ятала, як він лежав. І поцілувала батька в щоку.

А навпроти стояла дівчинка, старша за мене — Люба Уманцева, прийомна донька Хвильового».

Чи були знайомі Іраїда Кривич і Люба Уманцева — рідна і прийомна доньки Миколи Хвильового? Іраїда Дмитрівна про це каже так: «Після того, що сталося, Уманцеви виїхали в Росію. Люба написала мені один лист, я відповіла, а потім листування обірвалося. Хвильовий дуже любив Любу. Тьотя Женя, його сестра, казала мені: «Він у ній любив тебе».

Закінчивши школу, Іраїда Кривич вступила до університету. Війна застала її студенткою. Ось її розповідь про свою воєнну, фронтову біографію: «Я тоді перейшла на четвертий курс хімфаку. Вітчима — офіцера запасу — мобілізували на третій день війни, хоч йому тоді вже було 50 років. А сестра Надя закінчувала 10-й клас. Спочатку нас відправили в Барвінківський район на збирання врожаю, потім забрали в Харків. Німці були вже близько, в Сумській області. Університет евакуювали у Кзил-Орду. Всі тоді думали, що війна — це ненадовго. Казали: «Скоро німців виженуть»...

Якось я добралася до Острогорська, до мами. Пасажирські поїзди вже не ходили — а ті, що ходили, везли бійців, евакуйованих...

Німці були вже ближче й ближче. Але до Острогорська вони так і не вступили. Там була військова частина, яка підривала залізничні колії, щоб зупинити німців. Мама попросила когось із військових, щоб нас забрали в Сталінградську область. Там, у Сталінграді, я й закінчила училище зв’язку, точніше — шестимісячні курси. І разом із сестрою Надею у травні 1942-го пішла на фронт.

Дійшли аж до Рейхстагу. І розписалися на Рейхстагу: «Сестри Кривич з України». Усю війну ми прослужили в Шостому окремому червонопрапорному ордена Олександра Невського Берлінському полку зв’язку. Були полки стрілецькі, а полк зв’язку — лише один.

Наша армія воювала в складі Першого Українському фронті, і брала Берлін.

Невдовзі після війни, коли помер мій чоловік, до нас на Кавказ приїхала мама і забрала мене й мого сина Віктора в Олександрівку».

Ну ось, коло замкнулося. Іраїда Дмитрівна стала вчителькою в Олександрівській школі. Викладала географію. Жила разом із сином Віктором у шкільному будинку. Багато років працювала заступником директора з виховної роботи. Її колишні колеги розповідали мені, що Іраїда Дмитрівна була цілком віддана роботі. Ніякого домашнього господарства не заводила — все поглинала школа. На пенсію вийшла 1975-го. Але продовжувала жити в Олександрівці, аж поки здоров’я не змусило переїхати в Харків.

Я цікавлюся в Іраїди Дмитрівни, коли до її рук уперше потрапили твори Миколи Хвильового? «Це сталося ще в 1927—1928 роках, коли я навчалася в Ізюмі, — відповідає вона. — Даня показувала мені великий портрет батька. Тоді я нічого не читала з його творів, бо була тільки в першому класі. Прочитала його оповідання вже наприкінці 1980-х, в якомусь журналі. Є в мене й том Хвильового, подарований видавцем Осипом Зінкевичем, який приїздив в Олександрівку вже після того, як в Америці професор Костюк видав п’ятитомник Миколи Хвильового».

Мені пригадалося, як Ніна Іванівна Головченко, колишня вчителька Олександрівської школи, розказувала, що вчитель тієї ж школи Йосип Маркович Луговий зберігав кілька книжечок Хвильового, виданих ще за його життя. «Це правда, — каже Іраїда Дмитрівна. — Йосип Маркович був у захопленні, коли дізнався, що я — донька Хвильового. Ось у мене є книжечка «Кіт у чоботях» з його дарчим написом: «Вельмишановній Іраїді Миколаївні Фітільовій-Хвильовій від Лугового Йосипа Марковича в знак щирої поваги до Вашого Батька. Харків, 24 червня 1989 року». «Кіт у чоботях» — це романтичне оповідання про молоду жінку-революціонерку. Він був романтик».

Чи розказувала комусь донька Хвильового про свою таємницю? Виявляється — розповідала. Тій-таки вчительці української мови й літератури Ніні Іванівні Головченко. «Але то було вже тоді, коли про Хвильового заговорили, — уточнює Іраїда Дмитрівна. — Після цього приїжджали до мене із Харківського літературного музею. І я була в Харкові, приходила до батькової могили. 1993-го мене запрошували в Київ на 100-річчя Хвильового, але я саме захворіла.

А перед тим гостювала в тьоті Жені та її дочки Майї у Києві. Вони живуть у Голосієвому. Коли я приїхала до тьоті Жені, вона мене взяла за руку і вже не відпускала. «Ти мені й пахнеш Колею...». Вони дружили з моєю мамою. З тіток я тільки тьотю Женю і пам’ятаю. Хоча у Хвильового були ще дві сестри, Люда і Валя. Я бачила тільки Женю. У Києві продовжують жити її онуки...

Я читала, що свій роман «Іраїда» він спалив, щоб доказати собі, що може так само звести рахунки із власним життям. А мені весь час здається, що він це зробив, щоб не зашкодити мені після своєї смерті»...

Ця версія доньки Миколи Хвильового по-людськи зворушлива: опальний письменник, її батько, спалив свій незавершений роман «Іраїда», названий іменем доньки, щоб їй-таки, доньці, не зашкодити! Адже вона могла потрапити в число «членів сім’ї ворога народу»!

Ось така історія відкрилася мені, коли я протягом кількох липневих днів побував у Тростянці, Охтирці, Краснокутську, Зубівці, Колонтаєві, Котельві, Дем’янівці, Великій Рублівці, Богодухові і, зрештою, в Олександрівці. Усі ці місця нинішньої Сумщини, Полтавщини й Харківщини тісно пов’язані з іменем Миколи Хвильового. Мені зустрілися люди, які пам’ятають матір Миколи Хвильового, матір його доньки Іраїди, і навіть самого Миколу Григоровича! А зустріч із донькою Хвильового видавалася просто-таки фантастикою...

Після цієї подорожі й сама музика прози Миколи Хвильового несподівано зазвучала по-новому...

 Володимир Панченко