Літературний дайджест

07.12.2009|14:20|Друг читача

Ірен Френ: «Уельбеку та Бегбеде всі їхні кретинства сходять з рук»

Критика називає її «гурманом слова», а сама вона говорить, що пише не заради грошей чи премій, а для задоволення. Французька письменниця Ірен Френ – авторка близько двадцяти романів: історичних, «житейських», біографічних, автобіографічних.

Її твори перекладалися багатьма мовами, але передусім вона дуже популярна на батьківщині – загальний наклад творів Френ сягає двох мільйонів примірників. За найновішим романом письменниці “Полонені острова Тромілен” зовсім скоро буде знято фільм – причому над ним працює той самий сценарист, котрий працював над “Ім’ям рози” Еко. Нещодавно письменниця відвідала Україну й розповіла нам про свою творчість та літературний процес у Франції, зокрема про Бегбеде, Уельбека й Ніколя Саркозі.

– Ви пишете у двох жанрах: історичного та пригодницького романів. Вам доводилось «порушувати» історичні факти?

– Для мене історичний роман – передусім те, що говорить про певну історичну епоху, тобто навіть сучасний роман можна вважати історичним. Тому я дозволяю собі у творах трошки «привласнювати» подію собі й моїй уяві, щось змінювати, «прикрашати» влучними подробицями. Працюючи над кожним твором, я дуже уважно вивчаю часи, про які йдеться, тому мої «вигадки» аж надто реалістичні як для вигадок (посміхається). На початку праці над черговою книгою я проводжу маленькі розслідування. Я ніби стаю актором: якщо потрібно – мандрую до країни, поселяюся між людьми, аби відчути їхнє життя, настрої, відчути, чим вони живуть. Коли пишу, намагаюся зробити все для того, аби читач забув про те, що він читає й думав, ніби він знаходиться у певному місці в певний час… Для мого останнього роману «Полонені острова Тромілен» я не аналізувала ніяких архівів, проте вважаю, що найцінніше в ньому – людськість персонажів. Мова йде про реальну трагедію, яка сталася кілька сторіч тому й мала широкий розголос у Франції: розбився корабель, білошкірі та темношкірі були змушені співіснувати протягом 57 днів. І в них проявилися найжахливіші сторони людської душі, в тому числі – расова нетерпимість… Працюючи над книгою, я завжди дотримуюсь одного постулату: людська правда є важливішою за факти, занотовані в архівних документах.
– За романом «Полонені острова Тромілен» зовсім скоро буде знято фільм. Кому ви довірили працювати над сценарієм?
– Його буде писати Ендрю Біркін, який працював над сценарієм роману Умберто Еко «Ім’я Рози». Він же працював над сценарієм «Парфумера» за Зюскіндом і бессонівською «Жанною Д’Арк».
– Якщо не помиляюсь, то Біркін працював над сценарієм у тісній співпраці з автором – Умберто Еко, а також знявся в одному з епізодів «Рози». Ви настільки ж вимогливий автор?
– З Ендрю ми близько знайомі. Він довіряє мені, я довіряю йому, але зазвичай перед початком зйомок я уважно перечитую сценарій – що він там напише? Щодо вибору акторів – я довіряю професіоналам. І роль від продюсерів не вимагатиму. Мене, звісно, захоплювала акторська професія з дитинства, проте, думаю, для цього треба мати спеціальну освіту. До того ж у мене не стільки нарцисизму, як у Фредеріка Бегбеде.
– До речі, Бегбеде та його колега по цеху Мішель Уельбек – чи не найвідоміші французькі автори серед українських читачів. На батьківщині вони також є «культовими»?
– Вони хваляться собою «по-чоловічому». Зазвичай вони нас дуже веселять. Але вони постмодерністи, і всі кретинства, які тільки спадають їм на думку і які вони поспішають впровадити в життя, письменникам пробачаються. Жінку-романіста просто зацькувала би критика. Сучасна французька література позбавлена таких буйних представниць прекрасної статі.
– В Україні кілька останніх років полюбляють нарікати, що молодь надто мало читає. Франції знайома ця проблема?
– Знаєте, французи пам’ятають добрі часи, коли їхні політичні лідери, розмовляючи з народом із газетних шпальт, екрану телевізора чи на мітингу, посилалися на літературні події та героїв книжок. Зокрема, Франсуа Міттеран часто цитував класиків, Жак Ширак – менше, а Ніколя Саркозі… треба ще пошукати такі інтерв’ю (лукаво посміхається). Наш теперешній президент, здається, геть ігнорує французьку літературу. Для деяких мешканців Франції це досить важко, вони звикли сприймати деякі ситуації саме крізь призму літератури. Молодь дійсно знаходить багато цікавіших та актуальніших, на їхню думку, альтернативних літературі занять: комп’ютерні ігри, знайомства в соціальних мережах… Смаки, запевняю вас, такі ж, як і в українських однолітків. Шанувальників класики серед них зовсім одиниці. Сучасний французький письменник Марк Клері, який має великі тиражі й безліч зустрічей зі своїми читачками – шанувальницями романів у м’яких обкладинках, – взагалі наполягає на забороні викладання творів Бальзака в ліцеях. Бачите, на його думку, «це аж занадто складно для дітей»… Мене це надзвичайно обурило, проте не бажаю встрягати в суперечку. Бо якби я таки на це наважилася, то міф про романтика-інтелігента-інтелектуала Клtрі розвіявся б, а закохані жінки пішли би геть від автора…
– Загалом Франція піклується про своїх письменників?
– Політика Франції дійсно працює на своїх письменників. Мені приємно, що в моїй країні існує багато субсидій для письменників, держава фінансує книжкові проекти. Передбачаю ваше наступне питання – хто фінансує мої подорожі (Ірен Френ полюбляє подорожувати, аби надати реалістичний присмак своїм оповідям). Подорожую за власні кошти, інколи мені щастить – коли видавець надто зацікавлений в матеріалі, він виступає спонсором. Працюючи над «Полоненими острову Тромілен», я помандрувала до Індії, і всі витрати взяв на себе видавець.
– Окрім письменницької роботи ви також працюєте у “Парі Матч”, і вам багато доводиться спілкуватися з письменниками. Скажіть, вам більше подобається відповідати на запитання чи ставити їх?
– Найбільше мені подобається писати! Запитувати чи відповідати… Власне кажучи, мені майже однаково. Мені пощастило: серед героїв моїх нарисів про видатних французів були дійсно люди-легенди, наприклад, Жюльєн Грак, Гюстав Леклезіо. Звичайно, багато письменників забувається. Треба дати волю часу, щоб просіяв їх через сито і потім уже визнав, хто справжній, хто залишається. Я гадаю, що вже мала змогу поспілкуватися з тими, хто таки «переможе» час. Власне, Леклезіо ще у 1994 році було обрано найвидатнішим із живих письменників, які пишуть французькою.
– Як ви вважаєте, чому саме Леклезіо вдалося отримати «Нобеля» у 2008-му році?
– Думаю, йому вдалося дійти до моменту, коли журі було надзвичайно чутливим до проблем, які Леклезіо порушував у своїх творах. Він захищав цивілізації, яким загрожувало знищення, він фанатичний екологіст. Ось, власне, тому він і переміг.
– Ви вважаєте, найголовніше, про що варто писати, – кохання. А що є найголовнішим у стосунках чоловіка та жінки?
– Найбільша складність у стосунках між чоловіком та жінкою – це проблеми спілкування. Тому надзвичайно важливо зробити так, щоб почуття тривали якнайдовше, а це найважче. Також є така проблема, як чоловіча домінація і гордість жінки. Метою обох є не бути самотніми у своєму спілкуванні й розуміти одне одного. Що б я хотіла сказати молоді – важливо пам’ятати: часу «на потім» не існує, треба жити сьогодні, намагатися віднайти щастя у кожному моменті життя, щоб насолоджуватися ним!


Спілкувалася Іра Татаренко


Фото: litakcent.com



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери