ФЕНОМЕН ДВОХ ПОЕТІВ

Сторіччя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича — вимріяне свято нашої культури, до якого творча громадськість готувалася давно. Нарешті маємо найповніше на сьогодні зібрання творів поета; з’явилися друком переклади його творів — зокрема, македонською, чеською, білоруською мовами. Поповнюється образотворча і музична антоничіана, завершуються відновлювально-реставраційні роботи садиби родини Антоничів у селі Бортятині Мостиського району на Львівщині. Автори численних статей переконливо говорять про європейський та світовий виміри творчості українського генія.

У зв’язку з цим видається важливим підсилити висвітлення зовні помітних, але не завжди глибоко досліджених точок дотику творчості Антонича з творчістю його сучасників¹. Адже по-своєму «пересікалися» Антонич із Маланюком, Кравцівим, Ольжичем, а Гординський — із Антоничем! А що ми знаємо про стосунки Антоничевої музи з творчістю українських поетів «по той бік Збруча»? Хіба те, що він ретельно навчався в них сучасної літературної мови, уважно стежив за перипетіями їхнього підневільного буття. Приміром, готував відомості про авторів «Антології української поезії» в перекладах польською. Або таке. У ж. «Дажбог» (ч. 7 за 1934 р.) передруковано «Відозву першого всеукраїнського з’їзду радянських письменників». Як зазначає Антонич, «...передаємо її нашим читачам як історичний документ, як яскравий приклад урядової світської ментальности, як найкраще свідоцтво про літературні відносини в совітській Україні». Наприкінці публікації Антонич переказує інформацію київських «Вістей» про те, що «відчитав її на останньому засіданні... Микола Бажан», а участь в обговоренні взяли Павло Тичина і Максим Рильський. «Найприкріше в усьому, — зауважує Антонич, — що в справу цієї відозви замішані прізвища Бажана, Тичини та Рильського...» Ця заввага містить і пошану, і гіркоту.

Друга згадка про Тичину міститься в його статті «Сто червінців божевілля» (1935 р.): «Партія веде Тичину й Рильського, але не раз і навпаки: поет хоче вести партію»... Що стоїть за словами «хоче вести»? Біль за становище «партійного піїти», «сурмоголосого кольпортера»? А, може, й співчуття до трагічної місії автора «Сонячних кларнетів»?

До слова сказати, Тичина в Галичині був «своїм» ще з часу публікацій у «Літературно-науковому віснику», редагованому Михайлом Грушевським. У 1922 р. у Львові виходить його «збірка збірок» «Золотий гомін», яка справила приголомшуюче враження на читачів.1923 р. другим виданням публікується у Львові збірка «В космічному оркестрі». У 30-х рр. поетична творчість Тичини активно рецензується і пропагується не лише українськими, а й польськими письменниками. Саме на середину тридцятих припадає поетичний злет Антонича.

Не диво, що у свідомості галичан обидва поети — Тичина та Антонич — перебувають близько від себе, принаймні їхні творчі орбіти дотикаються або й збігаються. Цікаво, що в книжці «Роки сподівань і втрат» літературознавець Юрій Луцький зізнається: «Чомусь я ще далі надаю перевагу Антоничеві, Тичині і Рильському. Може, тому, що вони писали тоді, коли я був молодим». І далі: «І може, будемо читати Антонича і Тичину. Це все! А там виросте щось нове — непередбачене ніким»... І ще одне зізнання: «У поезії я повертаюся до Тичини і Антонича, а в малярстві — до Новаківського. Що це має означати?» Ця рясна цитація якнайкраще підтверджує значимість поетів, здавалося б, несумісних і не поєднуваних. Однак лектура покоління Луцького формувалася не лише юнацькою сентиментальністю і витонченими смаками. Антонич і Тичина утвердилися в його уяві як певна усталена формула (наприклад, «Шевченко — Франко»).

Феномен Антонича і Тичини виразно відчував Святослав Гординський. А в передмові до першого «радянського» видання поезій Антонича його, цей феномен, чітко окреслює Дмитро Павличко: «Здається, не тільки проблематикою, а й особливим настроєм і системою образів «Зелена Євангелія» може гідно зіставлятися тільки з однією книжкою в нашій поезії — із «Сонячними кларнетами» Павла Тичини...»²

Павло Тичина і Богдан-Ігор Антонич — сучасники і майже ровесники. В усякому разі, — «ровесники віку». Антонич, безперечно, був глибоко обізнаний із творчістю Тичини, а Тичина, напевне, чув про Антонича. Тим часом, у «масовій свідомості» два генії поетичного слова «існують» самі по собі, а не «співіснують», як це буває з визначними творчими особистостями, покликаними історією втілити гасло: «За всіх скажу, за всіх переболію».

Так, і Тичина, й Антонич змушені були «переболіти» поодинці, але й зуміли «сказати за всіх» — у своєрідному творчому дуеті. Їхнє «співіснування» за життя обмежується всього кількома роками — піднесеними для Антонича і трагічними для Тичини. Ця смуга дотичності надзвичайно коротка: 1931—1937! Але є й інша смуга — і вона, напевне, триватиме ще дуже довго. Принаймні до того часу, поки не устабільниться погляд на український літературний процес ХХ століття, а дослідники та «реципієнти» відкинуть власні упередження, забудуть про офіційні ідеологеми і врешті-решт прийдуть до переконання: українська література ХХ століття — щось набагато більше й ширше, аніж це видавалося ще зовсім недавно...

ПРЕДТЕЧІ

У нашій культурі Тичина й Антонич мають великих попередників (також майже ровесників!) — Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича. Звісно, це різновеликі таланти, але споріднені ідеями: національного розкріпачення, перемоги добра над злом, правди над кривдою.

Хтось, можливо, запитає: а навіщо всі ці аналогії, зіставлення, пошуки подібності? Адже неповторність генія є самодостатньою, а всіляка «множинність» її спрощує! Навіщо зближувати різновіддалене, в ім’я чого споріднювати неспоріднене? Адже й так само собою зрозуміло: під нашими духовними вершинами — одне потужне «підложжя», що його омивають глибинні течії національної історії, культури, звичаєвості, а овівають подихи рідного слова! Так, усе правильно. Але проблема «Антонич і Тичина», чи, точніше, «Тичина і Антонич», — проблема не тільки літературознавча і культурологічна. Вона торкається відновлення національної ідентичності на великому загальноукраїнському просторі. І тут натрапляємо на деякі парадокси. «Незручний» із точки зору державницької ідеології Олександр Довженко, виявляється, був естетичним (і навіть більше) — ідейним наставником дисидентів, шістдесятників. Майже невідомі в підрадянській Україні Маланюк і Кравців, — незважаючи на шалений обстріл різнокаліберних публіцистичних гармат, — спричинилися до кристалізації таланту Василя Стуса. Що це — випадковість чи закономірність? Непросто одним реченням відповісти на це питання. Антонича в нас піднесено майже до рівня культу, засакралізовано й заміфологізовано. З Тичини все ще до кінця не змито школярський «негатив», не знято нашарування стереотипів сприймання, до яких спричинилася Система і почасти сам класик. Багато хто з новочасних всезнайків ніяк не може визначитися зі своїм ставленням до Павла Григоровича: він — національний месія чи трубадур соцреалізму? В кращому випадку — жертва більшовицького режиму, духовну смерть якої фіксують уже з початку 30-х років.

Якщо хочемо, нарешті, бути «чесними з собою», то мусимо підійти до цих особистостей без упереджень і наперед визначених «методів». Інакше кажучи, спробувати відчути живий пульс поезії двох геніїв, зрозуміти, що їх зближує і що — відрізняє.

Отже, що зближує? І Тичина, й Антонич народилися на «окраїнах» двох імперій, де український етнос перебував у значній ізоляції від материкового, зате межував із сусідами. В ситуації Антонича — це поляки й словаки, в ситуації Тичини — росіяни та білоруси. Ці обставини сприяли консервації особливостей побуту, звичаїв, говірки, а головне — національного первня, що корінням сягав глибин іще прапервісної міфології велетенського слов’янського ареалу, котрий поступово локалізувався в українському просторі, поставленому в жорсткі умови самозахисту і самозбереження. Цікаво, що свого часу, ще за життя, Павло Тичина зіставляв колядки рідної Чернігівщини із записами Володимира Шухевича колядок гуцульських (читай: карпатських), з якими лемківські, безумовно, споріднені. Цілком очевидно, що і Тичина, й Антонич формувалися й зростали під могутнім впливом фольклорно-пісенної стихії. У Тичини вона виявляє себе в ритмомелодиці, фольклоризації найрізноманітніших мотивів (аж до «виробничих»!). Антонич переважно вдається до фольклорних аплікацій — змістовних, образних чи лексичних...

Повернімося до дитинства обох поетів і звернімо увагу на атмосферу виховання — релігійну; реалії побуту, характерні для родини священика (в Антонича) і дяка (в Тичини). Ширший світ — село, селянський побут. Ще ширший — рання юність: захоплення музикою, малярством, перші літературні впливи. Не обминути в біографіях Антонича і Тичини й інтимно-особистісного: закоханість та розчарування, драми самотності й творення ідеалу Жінки. І в того, й у того — болючі зіткнення з реаліями життя, цілими його трагедійними смугами та періодами, а їх чимало: Перша світова війна; національні «зриви» й поразки 1918 —1919 рр. На їхніх очах звершилися об’єднання двох національних державних формувань — ЗУНР та УНР — в єдину соборну державу. Отже, після втрати державної незалежності — перипетії підневільного існування українців у складі Польщі та СРСР; подібні умови національного та літературного життя «по обидва боки Збруча» 20-х — 30-х рр.

Це — контури історичної доби, в якій постаті Антонича і Тичини «освітлюються», так би мовити, зовнішніми рефлекторами. А «свічення» внутрішнє також багато в чому може виявити спорідненість: певна замкнутість характерів, делікатність поведінки, неабияка творча працездатність, високий естетичний смак, тонке розуміння національного та європейського мистецтва...

«СОНЦЕПРИХИЛЬНИКИ»

Якби сталося неможливе, й історія поміняла б двох геніїв датами і місцями народження, то Тичина міг би назвати свою збірку «Привітання життя», а Б.-І. Антонич — «Сонячні кларнети» чи «Енгармонійне».

О, я не невільник,
Я ваш беззаконник,
Я — сонцеприхильник,
Я вогнепоклонник.

Цей «язичницький маніфест» належить не Антоничу, а саме Тичині. Й «вогнепоклонник» Тичина, й «закоханий в житті поганин» Антонич сповідували єдину віру — любов до природи, краси, гармонії всіх найрізноманітніших складників і чинників Буття. Ця віра, яка в одного виливається в «Зелену Євангелію» та «Пісню про незнищенність матерії», а в іншого — «В космічному оркестрі», — кожним «кодується» по- своєму.

У Тичини:

Життя, природа, фізис —
оце нам до лиця...

В Антонича:

Закони біосу однакові
для всіх...

«Біос» і «фізис» — це своєрідні знаки, або, як модно сьогодні казати, «бренди» єдиної натурфілософської концепції українського часопростору.

Два найпотужніші в українській поезії ХХ століття таланти були зайняті «сотворінням світу», досі нечуваного за багатством форм, барв, кольорів, тонів і півтонів; світу, в якому співіснують минуле й сучасне, епохальне й побутове, вселюдське й національне. І творить цю гармонію любов.

У ранніх віршах Тичини і Антонича дуже багато спільного в баченні й відображенні найрізноманітніших явищ і речей. Але вже можна помітити неповторну манеру в змалюванні загальних планів і деталей, перебігу настроїв, оркеструванні строфи, виборі необхідного слова. Причому в Тичини вражають й зоровий та звуковий «ряди», в Антонича — гама кольорів, густе вишукане письмо художника-імпресіоніста. Тичина організовує звукову «партію» переважно як музикант, Антонич же накладає мазок на мазок — через те в нього слова ніби накочуються одне на одне. Але все залежить від волі авторів, од головного рушія твору — настрою.

Таким рушієм є чуття молодості. Торжество буття в ранніх книжках Антонича — це молодеча стихія, емоційна спонтанність. У Тичини — кшталтування гармонії з первородного хаосу.

Язичництво Антонича і космізм Тичини — це фактично два різновиди Буття, які взаємодіють до того часу, поки в душі поетів не визріває необхідність відкрити для себе — і для читача — Першоначало всього сущого, притім олюднити Його, наблизити до щоденних переживань і страждань.

Коли прийняти як незаперечну істину те, що Бог кожної людини є таким, яким вона його уявляє, то Бог Антонича є абстрактним і конкретним водночас. Абстрактним — як символ-знак; конкретним — як олюднений образ, подібний до Вседержителя на народній іконі, зокрема — лемківській.

Цікаво, що саме «народження Бога» має своє «домашнє» тлумачення:

Народився Бог на санях
в лемківськім містечку
Дуклі...

Тичина у своїй апеляції до Бога — інший, ніж Антонич. Його Бог існує «поза» поетом і «над» усім, що коїться у світі, отож вимагається його рішучого впливу на події:

Послав я в небо свою молитву.
О Боже, Боже, спини ти
кров...

«Поворот» до Бога як натхненника (отже, й співавтора поета!) в Антонича означає багато. У його часи модним було «чигання на Бога» (зокрема, польською, переважно «лівою» поезією), кидалися й зухвалі виклики, пропонувалося своєрідне «змагання» з найвищою світотворчою силою.

Антонич інакше відчуває, інакше бачить:

Співай, душе моя,
могутню пісню Бога,
Злети до мене, Голуб-Дух,
і крилами
Накрий...
...Він є в усім акорд
музичний...

ШУКАННЯ ІСТИНИ Й ГАРМОНІЇ

Напевне, вплив Тичини дав стимул Антоничу для відкриття в Господеві (не лише «музичної», так би мовити за формою, але досконалої, довершеної за самою сутністю) «великої гармонії Буття».

Тичининське:

Арфами, арфами —
Золотими, голосними
обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна
Квітами-перлами
Закосичена, —

відлунює в Антонича:

Земля-арфа
мільйоннострунна,
арфа золотострунна,
Земля — арфа
мільйоннорунна,
арфа зеленорунна,
Земля — скрипка
дрібнотонна, скрипка
срібнотонна,
Земля — буря невгомонна,
буря всебурунна...

Шукання Істини й Гармонії — таке надзавдання ставить Антонич у книжці «Велика гармонія», а Тичина — у симфонії «Сковорода». Емблематика цих двох речей дуже подібна: мандри, паломництво, «кий пілігрима» (в Антонича) і «посох Сковороди» (в Тичини).

У пошуках ідеалу небесної, «надземської» краси і Антонич, і Тичина близькі до Шевченка. Вони збожнюють Жінку-матір, жінку-страдницю, але й по-лицарськи складають зворушливі піснеспіви своїй Прекрасній Дамі.

Звернімо увагу на два цикли: «Мадонно моя» (Тичини) і «Аvе Марія» (Антонича).

Антоничева Матір Божа — це, швидше за все, барвиста, щедро оздоблена барокова ікона.

Ще одна іпостась, що хвилює як Тичину, так і Антонича — Скорботна Мати. Символічно, що свій цикл Тичина присвячує «Пам’яті моєї матері». Скорботна Мати і для Тичини, і для Антонича — це Батьківщина, Україна, національна Доля і національна Трагедія.

Десакралізація Прекрасної Дами (від Богоматері-Мадонни до «панни Інни» а відтак, умовно кажучи, до Олесі Кулик) — у Тичини виглядає як сходження «з вершин» до «низин». Ясна річ, цей процес пов’язаний не лише із суб’єктивними причинами, а й тиском на поета Системи з її огрубленням і вульгаризацією жінки. Відчутна приземленість образу Жінки спостерігається і в Антонича.

На думку приходить «Робітнича мадонна» чеського поета Йозефа Гори і роботи українського скульптора Григора Крука, позначені естетикою європейського модернізму 30-х рр. минулого століття.

І навіть незважаючи на ці відмінності між Антоничем і Тичиною, завдяки їм традиція нашої поезії — культ Жінки — була розвинута й передана наступним поколінням.

Та найбільш зближують і ріднять Тичину й Антонича, безумовно, національні пріоритети.

Тичина — піднесений і трагічний у «Золотому гомоні».

Антонич — замислений, зосереджений на буднях, але патетичний, де йдеться про національну героїку. Його «Слово до розстріляних» чи «Крутянська пісня» безпосередньо кореспондують із поезіями Тичини «Гнатові Михайличенку» та «Пам’яті тридцяти». І таких прикладів — значно більше.

На жаль, міфологізація творчості Антонича дещо приглушили тони його поезії, котрі відзначав Святослав Гординський: «Три перстені» — це вже дозріла, хоч і не дуже молода збірка поезій, глибоко національних своєю тематикою, ідеями і формами...»

Національно-визвольна тематика, риторика, настроєність — це його, Антоничева стихія.

У «Суворому вірші» постає безкомпромісне запитання:

ЗО, поете, дарма, вже тобі
не втекти,
Треба визнати те,
що найгірше:
Чи самого себе
не оббріхуєш ти
В цих п’янливих,
розспіваних віршах?

Є цікаві аналогії. Тичина адресує свій заклик сучасникам та нащадкам:

 Од всіх своїх нервів у степ посилаю:
— Поете, устань!
Чорнозем підвівся
і дивиться в очі
І кривить обличчям
в болючий свій сміх:
Поете, любити свій край
не є злочин,
Коли це для всіх.

Оце категоричне «любити свій край не є злочин» радянські «літературознавці» цитували нерадо. А якщо й цитували, то «натискали» на слова: «Коли це для всіх». Виникала алюзія вульгарно-соціологічного зображення безликої «масовки». Насправді ж Тичина має на увазі національний моноліт, цілісність суспільну, національну й духовну.

Національні болі поетів дають про себе знати навіть у настроях, далеких від «злоби дня», але суголосних з тим, чим жила нація роз’єднана, поневолена, жорстоко асимільована по обидва боки Збруча.

«Слово про полк піхоти» Антонича завершується промовисто:

Ми молодість тверду
і кучеряву
Складаємо, мов прапор,
на лафетах.
У куряві на синім небі сяє
Майбутньої Республіки
планета.

Цілком зрозуміло, що це Республіка не абстрактна, а цілком конкретна: всеукраїнська! І Тичина, і Антонич славлять її символіку, барви неба й сонця, кольори вистражданої держави. Серед них почесне місце займає найбільший національний символ — образ Тараса Шевченка.

Так, у ставленні до Шевченка Антонич демонструє не лише відданість традиції «поклоніння» («Антонич був хрущем, і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко»...). Він декларує глибший, духовний зв’язок зі своїм великим Предтечею.

Промовисто, що лемко Антонич, причислюючи себе до «лицарів із Чорномор’я», козацького нащадків роду», опоетизовує новітню (державницьку!) українську історію.

Було б великим гріхом висловлювати Антоничеві претензії в сенсі того, що його твори національно-визвольної спрямованості роблять його поезію заполітизованою.

Але, виявляється, подібні претензії висувалися й автору «Сонячних кларнетів»:

«Найкраща ілюстрація боротьби історизму з природністю в поезії — це творчість Тичини. Тичина — поет сонячних кларнетів, послідовник філософа Сковороди і визнавець сковородинської філософії одухотвореного життя людини, яка живе у своєму мікрокосмосі, як відбитка великого макрокосмосу, де смерть — це тільки новий етап вічного життя.

Але Тичина «сонячних кларнетів» під тиском історизму, що і Шевченка забронзував у житті й у літературі нашого народу пророком історичної правди і співцем політичної програми, — захопився революцією і пробував оживити національні вівтарі золотим гомоном своїх актуальних віршів»³.

Шануючи автора, не можна не звернути уваги на суперечність щодо поєднання «історизму» з «природною поезією», «історизму», котрий «раз у раз загрожує абсолютній чистоті природної поезії»⁴. Зрештою він сам пояснює причини появи таких мотивів у «бардів національної політики» (Олеся і Маланюка): «В ситуації тотального наступу на живий організм народу поети мусили почути в собі відповідальність за оборону життя народу з погляду... омісцевлення і сталого закорінення...

Навіть такі поети, як Свідзінський чи, ще більше, Антонич — цей par excellence народний поет, що так глибоко, по- сковородинськи відчував себе частиною великої природи, — мусіли скласти данину історичній поезії, бо того вимагала політична ситуація».⁵

Тема «трагічної Батьківщини» дещо відмінна за способом вислову, але вона присутня у творчості Тичини не як данина, а як болісна реакція.

Два тичининські фрагменти «Загримало в двері прикладом» і «Чистила мати картоплю» доносять до нас свідчення, що перекреслюють фальшивий мажор Тичини «офіційного». І саме тоді із серця Антонича вирвалися болісні рядки:

Не можу співати спокійно,
Бо в серці розпука і гнів.

Таким чином і Тичина, й Антонич (можливо, не так різко й послідовно як Маланюк) відповіли на виклики доби, за висловом того ж Євгена Маланюка, «голодної, як вовчиця» — щодо України та українського народу.

Як відзначають дослідники творчості Тичини, в його світогляді «поєднався духовний громадянин всесвіту з поклонником омісцевлення і сталого закорінення». Вся наша класика (від Куліша до Франка) є прикладом такого поєднання.

Антонич долучився до цього заклику дещо пізніше — опосередковано (через творчість) і безпосередньо. У слові «Про становище поета» (під час отримання літературної премії) він заявляє: «...Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Уолте Вітмене, що навчив Ти мене молитись стеблинам трави. В корчмі «Під романтичним місяцем», п’ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування. Вдаряючи по плечі молодого челядника теслярства — розкриваєш мені крізь століття таємниці «прапричини».

ПРАВЕДНІСТЬ І ГРІШНІСТЬ

Антонича ніяк не можна називати поетом, замкнутим у своєму власному ірреальному світі, він бо живо відгукувався на різні актуальні події.

На превеликий жаль, проблема, зауважена Святославом Гординським, і сьогодні не привертає уваги наших літературознавців.

Для багатьох із них він — «річ сама в собі», у кращому разі — творець і користувач власного «міфосвіту». Справді, поет не був «бубністом» жодної з партій — навіть ультрапатріотичних, не вистукукав риторичних «верблів», а жив повноцінним творчим життям. Був не лише «зачарованим поганином», а також майстром сатиричних інвектив, дотепним, іронічним полемістом. Любив формальні пошуки, але не цурався традиційних жанрів і форм. І в цьому теж споріднений із Тичиною⁶.

Тут можемо спостерігати його «нетрадиційну» метафору:

Місто — сонет з каміння,
цегли й скла...

До речі, про поетичну урбаністику. Антонич і справді нагадує точно розраховані й реалізовані архітектурно-словесні проекти (цю лінію успішно продовжить і вдосконалить Микола Бажан). Урбанізм Антонича нагадує урбанізм латиша Олександра Чака, чеха Вітезслава Незвала, поляків Юліана Тувіма і Константи Ільдефонса Галчинського... Він — колоритний, хоч і не завжди людний, бо поет полюбляє пустинні площі й завулки. Інший урбанізм у Тичини. Він має значну домішку «соціального», а отже, і «соціалістичного» зі словесною патетикою і надмірною інтонаційною мажорністю...

Зображальні можливості Тичини й Антонича годі уявити без парадоксальних, епатажних «ходів», саркастичних та іронічних підтекстів. Тичининське запитання: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?» ілюструє безвихідь поета, вимушеність іти на компроміс.

Антонич не шукає компромісу з високою інстанцією:

(Співучий) папа
з Ватикану поезії/
веселий
зелену буллю до мене шле.
Пане Антонич —
так пише Папа —
(у Ваших віршах
слов’янський чорт)?

Запитання Тичини й Антонича (такі різнотональні за настроєм!) досконало характеризують і статус, і поведінку авторів; зрештою, і Папа, і слов’янський чорт як персоніфіковані праведність і грішність уже назавжди «прописалися» в нашій поезії...

Природа ще одного феномена, наявного у творчості двох великих сучасників, залишається загадковою. Мова про їхню «анімалістику», котра є об’єктом пізнання і, водночас, об’єктом замилування, захоплення і водночас людяної, добросердечної співчутливості. Антоничеві «риби з моря» моляться до «риб із зодіаків, мудрі лиси ховаються під кущами папороті, а «дельфін й тритони» із фантазії поета плавно перепливають в акваторії міських площ і підземель.

Спробу зіставити Антонича з Тичиною в площині творчій, сподіваюся, буде продовжено й поглиблено. Та хотів би привернути увагу до двох зізнань — приватного і публічного, — котрі, можливо, не зайвим буде навести.

У листі до М. Зерова П. Тичина пише: «Я хочу все-таки зостатися Тичиною». Це зізнання датується 1924 р., коли Павло Григорович ще був «повний сили і відваги». Заява Богдана-Ігоря Антонича була виголошена пізніше — 31 січня 1935 року під час отримання літературної нагороди: «Хочу й маю відвагу йти самітний й бути собою...»

Тичина залишився Тичиною, й Антонич не перестав «бути собою», незважаючи на трагічну долю, що намагалася затьмарити його самобутність, а отже, — і значення для нашої поезії.

Антонич умирає молодим — у 28-річному віці.

Павло Тичина пережив Богдана-Ігоря Антонича. На три десятки років. Так, він залишився живим, але приреченим на смерть духовну. Радянський режим застосував до нього середньовічні тортури: жертву заганяють у «залізну бабу», всередині якої містяться гостряки, що пронизують тіло, як тільки зачиняють нещасного... Хтось (чи не Василь Стус) говорить про існування поета у «вертикальній труні». Згодом над Тичиною було вчинено ще підступніший злочин: його «академізували», оголосили «революційним», а потім «соціалістичним» поетом, а юродиво-знущальний з режиму вірш «Партія веде» (дехто підозрює, що автор свідомо написав цей твір-«пародію») зробили «хрестоматійним» для багатьох поколінь школярів радянського часу.

Ще в добу розквіту таланту Антонича західноукраїнська інтелігенція, незважаючи на надто категоричні вироки, які прозвучали в деяких публікаціях (наприклад, Гавриїла Костельника та Григора Лужницького), не відхрещувалася від Тичини.

Мав рацію, мабуть, найбільше Юрій Лавріненко, який у дослідженні «На шляхах синтези клярнетизму» писав:

«Тичина, одначе. мав характер і силу волі. Подвійним методом: по-перше, «щита» партійного поета і, по-друге, поетичного підпілля душі він зумів зберегти себе не тільки фізично, але почасти і творчо: дорощував свій безсмертний клярнетизм... Крізь пекло смерті поет зумів пронести вічні світла своєї клярнетичної поезії...»⁷

Ці фрагменти й начерки, опубліковані вже після смерті Павла Григоровича, істотно розширюють уявлення про безмежність його поетичного світу, про нереалізовані творчі наміри.

Так само й недрукована за життя Антонича збірка «Велика гармонія» і неопублікований цикл Тичини «Панахидні співи» допомагають «прочитати» обидвох поетів і ширше й глибше, відновити цілісний і взаємодоповнювальний контекст нашої поезії початку й середини ХХ ст..

Три десятки років між смертю Антонича і смертю Тичини — це всього лиш мить Буття, мить Історії. Але ці миттєвості дуже дорого коштують Україні: люті сталінські репресії 1937 — 1938 рр., Друга світова війна (1939 —1945 рр.), повоєнний голод, масові вивози громадян «возз’єднаних земель», насильна депортація українців з їхніх етнічних земель — Лемковини, Надсяння, Підляшшя, «хрущовська відлига», переслідування дисидентів.

Навіть у 80-х рр. ХХ ст., коли в літературу повертаються деякі імена й твори доби «Розстріляного відродження», творчість Антонича, Маланюка, Ольжича, Гординського — за сімома замками спецфондів. Лише через чверть віку після смерті «поет весняного похмілля» воскресає з небуття. Далекого 1963-го у «Дні поезії» вперше за багато років в Україні публікується добірка поезій Антонича зі вступним словом Дмитра Павличка. Цікаво, чи Павло Григорович її читав (а він був читачем надто уважним!). А якщо читав, то що думав про забутого сучасника? Важко сказати. Але одне можна стверджувати чітко й незаперечно: в українській і європейській поезії ХХ століття імена Павла Тичини та Богдана-Ігорая Антонича історія назавжди поставила поруч.

¹ Привернули увагу роздуми Мар’яни Савки про те, що «багато спільного» між Богданом-Ігорем Антоничем і Олексою Стефановичем Т. «Високий замок», 3.Х. 2009 р.

² Дмитро Павличко. Перстень життя. Літературний портрет Богдана-Ігоря Антонича. — Київ. «Веселка», 2003 г. — С. 36.

³ Остап Тарнавський, відоме й позавідоме. — К.,Видавництво «Час», 1999, стор. 455.

⁴ Там же. С. 455.

⁵ Там же. С. 456.

⁶ Святослав Гординський. На переломі епох. — С. 233.

⁷ Юрій Лавріненко. На шляхах синтези клярнетизму. — Видавництво «Сучасність», 1977. — С. 63.

  Роман Лубківський