Таке дивне місце з огляду на офіційність осіб було обрано невипадково — саме в цьому генделику Богуміл Грабал просидів за кухлем пива половину свого життя, а Гавел познайомив Клінтона з геніальною та водночас вкрай одіозною постаттю чеської літератури.

Реверанс державних мужів у бік чеського прозаїка – не лише вшанування Грабала як літератора, а й визнання антирадянської та дисидентської сутності його особистості. Адже до творів, що стали легендами незалежної чеської культури, питань не виникає. Їх визнав увесь світ. Проте навколо його персони не один рік точаться дискусії.

Що можна думати про письменника, який публікувався в офіційних чеських видавництвах, у той час, як безліч інших «інакодумців» емігрували з країни або були приречені на забуття? Грабал ніколи не пручався цензурі, понад те – особисто переписував свої твори, враховуючи вимоги «пролетарських» видавців. І власноруч писав інтерв’ю із собою, в яких зізнавався у лояльності до існуючої влади. «Я хотів би, щоб усі мої читачі знали, що я думаю добре про них, і про соціалізм, оскільки не можу уявити собі без нього ні нашого сьогодення, ні завтра», - розповідав Грабал у 1974 році журналісту газети «Творба».
Водночас постать прозаїка аж ніяк не асоціюється із соцреалістичною культурою. Та й не все, написане Грабалом, видавалося на гора в Чехословаччини та інших країнах східного блоку. У Радянському Союзі поодинокі переклади творів письменника почали з’являтися лише у 1989 р., тобто за двадцять років після того, як із Грабалом познайомилися в Європі та Америці. Ігнорування чеського літератора в СРСР пояснювалося стандартно –  його книги не відповідали усталеним нормам, а тому довго перебували в «чорному списку».

Дехто з колег Грабала називав його «повією», «кабацьким блазнем і колаборантом». Радикально налаштована молодь 1974 року спалила його книжки на березі річки Влтава. Втім, через п’ятнадцять років той-таки «прокомуністичний» Грабал під час Оксамитової революції приніс студентам-мітингувальникам сто тисяч корун…

Відповідь на питання, хто такий Грабал, міг дати тільки сам письменник. Слава і «оплот» демократії, відкритого суспільства, правової держави – Америка – в особі голови держави Біла Клінтона отримала неочікуваного ляпаса. Відразу після згаданого знайомства «У золотого тигра» Грабал опублікував у посткомуністичній газеті статтю «Партнерство заради миру, або Чекаючи на Годо». Текст прикрашала фотографія 80-річного письменника, який тулився до оголених грудей підстаркуватої повії. Зміст цього опусу зводився до того, що старенькій шльондрі більше нічого було дати «партнерству заради миру».

З першого погляду, публікація подібного штибу, до того ж у комуністичному виданні  «Руде право», тільки підкреслювала солідарність письменника із радянщиною. І всі ті, хто стільки років докоряв йому за це, зайвий раз переконалися у слушності своїх висновків. З іншого боку, Грабал як людина просто реагував на зовнішні подразники у вигляді влади так, аби вона не заважала проявляти себе йому як літератору. І можливо, письменник-емігрант Віктор Фішль таки мав рацію, коли стверджував, що «Грабал більше письменник, ніж людина», додаючи, що не може його засуджувати, доки не доведе собі, що краще склав би подібний іспит.

Богуміл Грабал не був упевненою в собі людиною, про що не раз наголошував у своїх інтерв’ю. Можливо, саме ця невпевненість заважала йому жити відкрито й відповідно до своїх уподобань. Якщо відтворити широким мазком полотно його життя, то можна побачити, що він ніколи не був послідовним, ніколи не робив учинків, які б указували на цілісність його особистості. Богуміл Грабал навчався на юридичному факультеті, але відвідував лекції з літератури та історії мистецтв. Любив чисте повітря і прогулянки біля води, але пропрацював чотири роки на металургійному заводі в Кладно. Ненавидів театр — і працював робітником сцени… З огляду на психологічні особливості Грабалової натури, цілком можна зрозуміти його постійні сумніви та вагання з приводу підкорення цензурі й можливості друкуватися, або ж різкого відторгнення існуючої системи і, тим самим, віднесення себе до дисидентської інтелігенції.

Спочатку він писав на догоду владним структурам, а потім носив написане на суд до друзів-підпільників. Приймав їхні правки, і знову редагував текст у дусі соцреалізму. А допоки обидва боки барикади перетягували на себе ковдру, Грабал прагнув одного – писати й видаватися. Очевидно, саме так і з’явилося те інтерв’ю, де йшлося про «соціалістичне сьогодні й завтра», яке йому й донині не можуть вибачити ті, хто був по різні боки барикади.

Фактично, стаття проти партнерства зі США стала якраз тим волевиявленням Грабала, що спізнилося на кілька десятиліть. Тоді, в 1994-му, він не надрукував панегірик оспіваній всіма демократії, навіть заради свого давнього приятеля Вацлава Гавела. Нарешті написав те, що думав. Змістовно. Жорстко. Влучно.

Проте реакція виявилася неочікуваною. «Чи той Грабал зовсім здурів?», - запитували люди. Можливо, обурення тим матеріалом та нерозуміння його вчинку і призвели до того, що Грабал перестав писати. «Відчуваю, що все, що мав зробити – зробив», - писав письменник «штучної долі», який через «Годо» уперше став самим собою.

До речі, його «штучна доля» - визначення Грабала щодо своїх творів, у яких він «створював» власну біографію. Адже не можна не помітити, що чи не весь літературний доробок чеського письменника відтворює історію його власного життя. Водночас не можна вивчати біографію чеського літератора за його прозою, адже історії Грабала – не документальні, а швидше – міфічні. «За допомогою моєї «штучної долі» я навчився розуміти інших, дивитися навколо, а потім і вглиб себе – і там знаходити таку вигадку, яка повідомляє про реальність набагато більше, аніж буденна банальна дійсність, як казав Фелліні…», - пояснював пан Богуміл.

Найвідомішою збіркою таких історій про письменника та його оточення стали видані у 1963 році «Вар’яти». «Як правило, це люди, про яких можна сказати, що вони божевільні, пришелепкуваті, хоча не всі, хто їх знав, охрестили б їх саме так. Це люди, здатні все перебільшувати, причому з такою любов’ю, що це доходить до смішного», - так Грабал пояснює семантику слова «вар’яти», даючи характеристику своїм героям.

Водночас ці визначення характеризують і всю творчість письменника, якій притаманні яскраві образи, неочікувані тематичні повороти, зухвалість та подекуди гротескність оповідання. Загалом, можна сказати, що стиль та мова Грабала такі самі божевільні, як і його герої. Тож не дивно, що перший переклад його творів українською з’явився тільки у 2003 р., - для інтерпретації шалених творів чеського письменника під українську авдиторію потрібен був такий самий «вар’ят»-перекладач.

Збірка оповідань «Вар’яти», видана львівською «ВНТЛ-Класика» у 2003 році, та роман «Я обслуговував англійського короля» від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (2009 рік) – поки що єдині переклади Грабала, які можна прочитати українською. Юрій Андрухович наголошував, що Грабал – не просто геніальний, він геніально-чеський, а тому його варто читати лише в оригіналі. Проте Юрію Винничуку, який узявся за цей переклад, таки вдалося передати колорит та щонайменші нюанси у майже джойсівському потоці свідомості грабалових персонажів. Чеські вар’яти після трансформації Винничука стали галицькими вуйками з місцевих генделиків, які за кухлем доброго пива «по-львівшьки» оповідають свої історії. Тобто, за словами Андруховича, «старий засцяний пияцюра» Богуміл Грабал став сутим галичанином. А це тільки зайвий раз додає інтриги і без того неперевершено цікавій, дотепній та химерній прозі божевільного чеського генія.

Світлана Самохіна