…Ритміка з мелодикою цих текстів, створених (принаймні тих, що на початку) у 2022-2023-х роках, така, що спершу дивуєшся тому, як автор переноситься зі стану до стану, від ситуації до ситуації, мішаючи, наче у пляжному казанку, екзотичні страви свого міського світогляду, а потім розумієш, що сільського тут теж чимало, а скоріше – приміського, чи не одеського, бо де в Києві море? А воно є, зокрема в оповіданні «Біла квасоля в білому соусі», і оце поєднання ракетних атак і вимкнення світла з японським харакірі, про що мимохіть, крокуючи до своєї Марічки, згадує герой, створює цю саму «відстороненість», яку він щоразу відчуває. «Ніби замарений Ґолем, глиняний Колос чи просто загублена на вулиці лялька я стиха рухався серед облудної тиші» (відчувається редакція Перепаді, еге ж?), і при цьому «відчуття сторонності до всього знову почало накочуватися на мене».

Що тут скажеш? Так, щоб не займати час, який краще угробити на пошуки найближчого бомбосховища. Що таке у нас, здається, вже було, якщо згадаємо «Від чуття при сутності» Тараса Прохаська (бо те, що в них – ясно, це споконвічне шкловське «очуднення»), але у Прохаська жили своїм прикарпатським життям інші прозові краєвиди – з буками і грабами, які варто назвати, і воно твоє, а тут же маємо ще й безхатні, поетичні, бо згаданий стан поволі – тобто з подальшим знайомством з книжкою Павла Маслака «Крок. Крук. Крик» - перетікає у поетичний розділ, тобто далі йдуть ще й переспіви зі світової класики. З-поміж яких варто звернути увагу на «Ворона» Едгара По – нетрадиційного, без отих-от вічних «неверморів» у кожній строфі. Що з того, що в американського автора саме так, але ж гуторимо українською! Словом, Пашковський би вам пояснив, а ми тут поки про круки і крики щокроку.

Так, збірка Павла Маслака, без сумніву, здатна викликати захват, якщо потрапити в такт з її ритмом, мелодикою, фонікою, що, в принципі, просто - як героєві оповідань заснути в київському трамваї, а прокинутися на південному пляжі. Хоч виявляється, що він всього лише доїхав до вокзалу. Це як у «Переслідувачі» Кортасара, в якому треба з пару годин, щоб пережити спогади, які рояться в голові, а насправді це триває лише одну зупинку метром. «Це ж треба - у транспорті закуняв… - дивується наш герой. - І хто ж з’їв мою квасолю?..» - я ніяк не міг примоститися серед власних думок, що стрибали, ніби маленькі камінці в хвилях прибою».

Іноді через такі галюциногенні мандри, до яких у книжці, наче до грибів на дачній стежці, дуже швидко звикаєш, не вільно буває ідентифікувати їхню жанрово-стилістичну суть. Бо хай воно ще тягнеться, оте медитативне споглядання м’ятних карликів нашої тривоги, аж поки нарешті вимовиш якусь традиційну капость на кшталт «метапрози» чи «трансреалізму». Бо ляндшафти з краєвидами у книжці Павла Маслака – урбаністичні, заміські чи зовсім вже сільські – схильні створювати власну ритміку згаданого споглядання. І є в цьому певна реактивна слушність, коли довкола війна і повітряна тривога, яка може тривати з добу, а ти сидиш не на бетонній підлозі в метро, а на якому-небудь, розумієте, пляжі. Нехай навіть подумки. Не розумієте? Як би вам пояснити… Можливо, колись, в іншому сні. Бо зараз можна лише сказати, що таку реверсивно-психологічну прозу футуристичного кшталту могли би писати не Роберт Шеклі чи Рей Бредбері, а всього лише два наші -енки, а саме – Короленко з Винниченком, які руки один одному за життя не подавали. Хіба що крізь петельку в камізельці, як у Тарнавського.

Хай там як, але різниця між іншими нашими проханими прикарпатцями і київським автором збірки є, і вона, знов-таки, обумовлена ментальними відмінностями (ба навіть відмінюванням), коли в перших це споглядальне діло тягнеться від Франца-Йосифа аж до перших совєтів, а в Маслака герой зненацька промовляє (нехай навіть до себе): ««Цікаво, — подумав я, — а що б сталося, якби моє тіло спробували пробудити на території сну?» Тобто дія супроти бездіяльности, самбо на противагу айкідо, кит навкулачки зі слоном. Оця рішучість, коли ти не йдеш манівцями сюжету, а змінюєш, як у цій збірці, напрямок (хоча б думок) – довкола війна, а ти пензлюєш через весь Київ до якого-небудь Юрка Бедрика, щоб дізнатися, чи це японське слово, яке ти нащось вставив у свій вірш, римується з існуючою дійсністю? І знаєш же, бляха, що ні, але все одно прешся «проти ночі до вітру», аби остаточно переконатися у марноті марнот свого «дао».

І саме так у цих оповідках блукають київські герої – Назарій, або й Ярослав, в якого черево чи не арамейською промовляє, бо він, бач, «контактер», а ще Максим з паперовою мишкою та Андрій з незакритим ґештальтом, а також Симон Григорович, що «у пошуках втраченої думки», продавець Тесей в крамниці «Від-Крита» та інші одісеї в пітьмі пароплавних контор й агамемнони поміж трактирних маркерів. У цій київській прозі вони, нагадаємо, не займаються волонтерською справою, не плетуть маскувальні сітки, не донатять на ЗСУ. Словом, як то кажуть, не виходять зі звичної зони комфорту, як це може видатися в якому-небудь прифронтовому Харкові, де двічі на день прилітає й прилітає. Натомість у Маслака, «коли тужливо заспівали сирени», герої оповідань, яких тут рясно, тікають або у спогади, або у паралельну реальність (є й така, виявляється, у Києві - про неї ще Олена Мордовіна писала у своїй дитячій книжці), або привертають до себе увагу настільки, що забуваєш номер черги в соцбезі, який у згаданому Харкові через повітряну тривогу може з добу не працювати. А вона ж дзеленчить - ота, як в анти-Прохаська, відсутність присутності згаданого комфорту, яку, однак, хтось, бачте, нахабно демонструє, і привертає увагу не згірш за сирену! «Усі, хто почув, озирнулися, хоча дивилися лише на Симона Григоровича. Він повільно взяв слухавку, підніс її до вуха, а вказівним пальцем торкнувся губ: мовляв, увесь світ — завмри!..»

І ось, коли цей самий світ, образившись, стає проти тебе, варто таки зайти за спину автора, щоб подавати йому набої… Ну, або хоча б прочитати його книжку.

Павло Маслак. Крок. Крук. Крик. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2023 — 224 с.