Головна\Авторська колонка\Дикі містерії насолоди: багатовимірність авангардистської поезії Олі Мальченко

Авторська колонка

12.10.2020|11:14|Ольга Міськова

Дикі містерії насолоди: багатовимірність авангардистської поезії Олі Мальченко

Людина й мистецтво з Природою знову злились. В.Вітмен

 

         Парадоксально, що сучасна офіційна наука, переживаючи кризу власної неспроможності, відмітає з поля свого зору ті автономні рухи і постаті, що стоять за ними, які радикалізують питання справжності й мистецькості будь-якого творчого явища і не вписуються в риторику всезагальної імітації, що зветься нині літературою. Подібне спостерігаємо з доробком сучасної української поетеси Олі Мальченко, яку певний час намагалися не помічати: та коли ігнорування стало неможливим – надто сміливо прорвалося її дике оголене Слово крізь затверділу приреченість його надбудов, – фактично наклали тавро «есхатологічної абсурдності». Напевно, помилково вбачаючи в радикальній технології загрозу «традиції» й посягання на святиню – ту, що стала вже каноном, інтегрованим у товарний дискурс як знак епохи споживання. Однак неприйняття зміни поетичної техніки – цього невідворотного і природного руху Мови у бік спрощення, що відкриває разючі можливості множинних семантичних гіпернасичень, – та небажання бачити принципову різницю між «ламанням мови» (як встигли вже охрестити концептуальний метод поетеси) і спробою позбавити її структурно-смислової замкненості у прагненні остаточно вирвати з мертвого контексту речі-фетиша, перевідродити і зробити живою частиною Природи, – а також відкидання того, що стало вже Знаком, – є непрофесійним і антинауковим. Подібні закиди дискредитують саму суть пізнання природи будь-якого літературного явища.

         Ця розвідка є черговою спробою сягнути далі за вимушену маргіналізованість і втечу в андеґраунд – позаяк виривання з системи є природною необхідністю, аби поезія могла рухатися далі, – й оголити ті мовні коди, смислові згущення, зсуви, розсіювання, перетікання й коливання слова і сенсу, на межі яких проростає самобутня художня реальність митця.

         Мова поезії стає силою перетворення надможливого: зрушити єдиним доторком нерухоме й скам’яніле, оживити змертвіле й запалити одним лише бажанням ледь тліюче, перетворивши попіл на політ, зробити гнучким і плинним затверділість примусу – та здатність, що провіщає майбутнє письма: утопію мови. ...аж лоннів пагорб аж стебелля рідиннилось млосто; тече весноквіт; гойдаюче поліще гай о рухву; лип(о)кора(ли)вно при пруттям водіє доли м(а)лин. Еротизований пейзаж оживає, набуває ознак людського, стає пластичним і рухомим у просторі. Можливий і зворотний перехід у бік згущення: (п)ахчин´ дал´ова; ті(ч)солі липодму(є),де зміна суб’єктно-предикативних відношень є ніби намаганням спинити й зафіксувати в естетику миттєвості мінливе й плинне, – та лишень для того, аби наступною сполукою зі ще більшою інтенсивністю активізувати перехідність стану у вільну дію. Слово, неперервно видовжуючись і перетікаючи, розсуває власні межі, набуває ознак іншого: ме (д)вом  бо літ в’я; міжквіттіла; вха(ще)ні тіла; ловквіт млі(м)ножжя;посилює й увиразнює значення, активізуючи всі елементи:водява ввогість; волоття води; рожевотужжя. Семантично згущуючись, акт на мить опредметнюється, вростає у стан, явище, властивість, набуває умовних обрисів певної номінативності: причавінь; солі густінь забувень; гукавінь; переблукавінь; і навпаки – сталість ознаки і стану виривається поза звично окреслене й, динамізуючись, розростається до дії: відвустієш, спелюстковані, пустуніє, овущена;конкретністьявищ і станів переходить в абстрактне, розмиваючи чіткість означуваного, що робить лексему осердям посиленої інформативності: ллятість; мовість; лозість; м’якобулість. Так концентроване й індивідуалізоване слово, втягуючи у свою структуру множинність кодів і феноменів, виявляє мовну ентропію: стає еквівалентом цілої групи лексем із усією сукупністю й різновекторністю їх суб’єктно-об’єктних відношень: щойїє, отобіє, буянію, водіє;а оксюморонний принцип мовних сполук і контрастних архісем – стрибализно; гидь звабна; вирухає непідкорення; сні(г)пече(а); і мокре горит´,– активізує ту єдність суперечностей і протиставлень, що підсилює поетичну напругу, де відношення між елементами у їх всеохопності постає як структура світу.

 

млитіч

млиллє

чи ж в´ю(я)?                                                 

є(винь)

(пли)густиш знад(по)надво(г)х               

чи (на) жи (ви) ти?                                     

липль мин зна зви(д)во                        

піткореню лука

вич вес´крас

мені по ув´ пущу

ой є охо

при(крив´)

і горта воду

безсмерти

         Орухомлене, пластичне слово, то звужуючись млитіч, то видовжуючись млиллє, виявляє синонімію значення вологи. Нове скупчення семантичної концентрації – чи ж в´ю(я)? // є(винь) – передаєвідтінок чуттєво-емоційної напруги, яка то наростає, то спадає...Чергова хвилязгущеннязначущих з’єднань елементів із усією їх інваріантністю – (пли)густиш знад(по)надво(г)х – бажання, що розростається з новою силою... – і подальше оголення семантичних вузлів: чи (на) жи (ви) ти? – вражає інтенсивністю екзистенційного вибуху. Синтаксис уподібнюється до переливів: естетика передчуття межі, за якою – вибух – як прорив у пізнання сокровенно людського… Звуковий, ритмічний та інтонаційний лад тексту посилюють ефект постійного розгойдування й мовної вібрації, "коливання між звуком і сенсом" (П.Валері), що відтворює інерцію руху. Того правічного Руху, який, розростаючись, спрямовує свою міць у вологі глибини, де – поза екстатичністю знаку ой є охо – твориться сакральне. і горта воду // безсмерти... – є і кульмінацією, й водночас можливістю нового Зачину. Символіка Жінки (млитіч млиллє, (пли), липль, ув´ пущу, горта воду) і Чоловіка (є(винь), чи (на) жи (ви) ти? піткореню лука) в їхньому емоційно-тілесному русі-діалозі асоціативно проступає крізь увесь еротизований простір тексту, що є корелянтом до тих чуттєво-фізіологічних процесів, які творять Наддію... Поетичний текст стає органічним продовженням природи тіла. Вібруюче живе слово проникає одночасно в різні площини й обростає гіперсемантикою, тяжіє до структурної відкритості й всеохопності, де на межі осередків значень викристалізовується вторинний сенс, а далі – цілі семантичні потоки... що безперервно дивують стихійністю й непередбачуваністю вільних поєднань.

         Реальність поетичного тексту будується навколо людини та її чуттєвості – тієї автентики буття, де людське і природне суть єдине: природа довкола людини і природа всередині.

 

(п)      ах   чи   н´

дал´о                   ва

зві     ра(но)  ще

чи    кай

траво   де

граюн´

дика    л´оту

же(не)...     

 

ох    в(айся)!

 

            Попри розсіяну множинність значущих морфемних елементів, окреслюється предикативний центр – дика л´оту, довкола якого вибудовується поетична реальність. Ця образна метафорична сполука, виражена іменними лексемами, що несуть семантику дії, яку підсилює дієслівна форма же(не),– є найбільш активним компонентом тексту. Уся Природа – (п) ах чи  н´  дал´о  ва  – сповіщає – зві ще – про Подію… (Де відношення структурних елементів характеризується зміною суб’єкта-предиката,а роздрібнена лексема виношуєплід іншої лексеми, породжуючи смислову багатовимірність.) І водночас застерігає: ох в(айся)! Бо жіноча стихія може бути небезпечною!

         Занурення мови в архаїку піднімає на поверхню весь глибинний пласт семантично насичених елементів, які, рухаючить до звільнення, породжують той поштовх, що стає осердям Вибуху. Деавтоматизована мовна органіка оголює ядра значень з усією їх гіперінформативністю, відкриваючи шлях до різноманітних інтуїтивних осяянь і приводячи в дію підсвідоме й ірраціональне. Так стихійна природа мови виростає в літературне явище: вона є одночасно і живим організмом, і структурним елементом, і поетичною технологією, і способом втілення ідеї множинної істини. У сукупності постає цілісний художній універсум – семантична утопія: та естетика і поетика справжності, що є єдино можливим шляхом у надпориві свободи.

 

досі ще по то по лі вчу ли тій за пах вого дере ві (ю)

те плою воло тою ж злі зно твою ж по лад і сну (є)

провогле проваллє вологню

литущооще

         Синтаксична відкритість і перехідність монем у морфемні та лексемні сполуки з тенденцією до безперервного нарощення сенсу активізує природу імпульсів, апелюючи до органів чуття (вчу ли, за пах, те плою), – де з-поміж асоціативного потоку кодів оголюється автентична символіка: то по лі, дере ві (ю)– земне, що тягнеться до неба, ли тій, воло, провогле, литу – морфемнапарадигма з конотацією водної стихії, вологню – злиття двох першооснов у єдиний знак. Такпостає язичницький міфосвіт, первісна модель буття, коріння якого – у багатій літературній традиції лісових містерій: того сакралізованого виміру, звідки визріває дух і код нації. 

Очищене Слово, у своєму інтенсивному тяжінні до обростання семантикою, зазнає природної трансформації й водночас спрощення, позбуваючись надлишковості, де поділ-з’єднання виносить із глибини назовні згустки концентрованого вибуху сенсу: так відокремлюється морфема – високоінформативна відкрита структурна одиниця, що оголює підривні елементи і стає знаком підвищених можливостей письма.   

 

за         тай

повен´ аж   яччя    ище                     

во    го   ла

миле   ба   є

виквіть

         Згущення сенсу шляхом розбиття відбувається завдяки принципу перенесення: де семантика з цілого слова зміщується на його елемент. Водночас простір тлумачення розширює і асоціативне навіювання, і варіативні можливості міжморфемних поєднань, які виростають із контексту. Морфемний спосіб побудови перетворює мовний формант (флексії яччя, ище, ба, є, корінь тай) на еквівалент лексеми, рівномірно розподіляючи додаткове значення.

         Оргіїстична утопія занурює поетичну реальність у всенасичене чуттєве одкровення, що постає як абсолют: усі процеси людського буття сакралізуються і переміщуються в еротичну площину, а сам Ерос – як символ Життя і Поезії – стає багатогранним структурним і концептуальним конструктом. Найвищий стан світу тут – феєрія насолоди, найвеличніше прагнення – екстатичне злиття у таїнстві Любові, найдосконаліша дія – рух, що провіщає диво зачаття. Відроджена мова бажання оргазмує, як тіло жінки, що споконвіку прагне одного – бути заплідненим:

 

у (де) пере (вві) пх                            

небавом

мовиш ах сон(це)

лови в кра плисте вверх

дрімаючи у (во) росі хви лі те тіл

як легко увійти.. як липко..

         Тут перший художній сегмент оголює найбільш активні й концентровані семантичні вузли. Поетична сполука, виражена кореневими морфемами– у (де) пере (вві) пх – позначена конотацією дії; вона задає семантичну, ритмічну й ідейну інерцію наступним елементам, які, то роз’єднуючись, то зливаючись, роблять простір тексту та ідеї органічним цілим. Показовим для структури світу поетеси тут є дієслово мовиш: акт комунікації (любовне вмовляння як прадавній і найбільш природний спосіб зваблення: чиста лінгва, суть Поезії) завжди є невід’ємним від еротичної насолоди, а запліднення жіночого лона стає тотожним заплідненню Словом. Так словесне й тілесно-емоційне виявляють єдину природу, а сам синтаксис і  спосіб мовлення стає відродженням риторики материнства.

         Фокус бачення поетеси спрямований усередину ідеального всечуттєвого: досвід тіла в його безперервному пориві до відкриття незнаної досі насолоди, енергія вільного поруху думки, де подрібнена множинність емоційного, естетичного, еротичного, екзистенційного переживання нарощує ту міць, що вибухає дивом, – є центром художнього пізнання. Краса постає оголеною, отже – правдивою, у своєму первісно дикому вияві. Поетизація звільненої з-під влади автоматизму безмежно відвертої емоції – в її миттєвому спалаху, крайньому згущенні, обширу й багатогранності перебігу аж до глибини експресивного надриву – поле всебічного дослідження митця. 

 

твоє не з я                                                   

твоє чудовисте

не з я й не за тих

яке ж із ти – ти бо

якихосте  тіти – те від нехай

і будь-яке із твойого

інше – дуж оплавлене

не вимовляй

розсунь ото..

            Найбільш активною художньою складовою тут є морфологічний рівень: ідею надпрагнення насолоди творять займенникові форми, що окреслюють два ліричних центри – ти і я. Градація особових (я, ти), присвійних (твоє, твойого), вказівних (тих, те, ото), неозначених (яке, якихосте, будь-яке) займенників, які щоразу набувають іншого семантичного відтінку й відтак – мовної гнучкості, обростаючи емоційністю й множачи предикативність – передає рух до бажаного ідеального. Поряд із парадигмою займенникових форм активним структурним елементом є заперечна частка не, що позначена семантикою неможливості й емоційної відстані між поетичними суб’єктами, чим посилює напругу. Прикметники чудовисте і оплавлене є додатковим джерелом художнього ефекту – естетики чуттєвого захвату в пориві зваблення; тоді як дієслівні форми не вимовляй і фінальна розсунь – виконують функцію слова-синтагми: саме вони є тим домінуючим центром, до якого ідейно й композиційно тяжіють усі попередні елементи.

 

 

і з(во) нову за ти сну

почасти мокрінь

відку тебе що аж

ожеж ос´півати як

не суха (будь-коли)

і випнися і висмокчи

(при)хлюпня(вою)

в долі

         Об’єднуючим принципом цього поетичного тексту є мовна суплетивність (морфологічно не співвідносні слова з однаковою семантикою), представлена парадигмою за значенням (вологи): мокрінь, не суха, висмокчи, (при)хлюпня(вою). Тутлексична варіативність словоформ, що реалізована різними частинами мови, виявляючи при цьому смислову синонімію, – творить єдине. Стихія води для поетеси є першообразом моделі світу й архетипом художнього слова, що корелює з символікою жіночої чуттєвості. Мовний вимір виводить із глибини архетип Вічної Жінки – Спокусниці й водночас Праматері. Процес живої комунікації, емоційно-тілесні стани в їх невпинній змінності нерозривно пов’язані з інтенсивністю й глибиною вологи: тут тихе плесо вод, лагідне у своєму первісному материнському вияві, враз обростає потоками, що струменіють мовними віщуваннями у прагненні заполонити пристрастю весь багатовимірний простір: аж таким потужнім є бажання зародження нового Дива; і ось уже звільнена, бурхлива й непідкорена стихія розростається, вражаючи силою напруги, що зривається іноді до прокльону – як знак помсти за зневажені дари любові.

 

надомста

 

з від вилинь з мет на яст

ходи проти(вель) хильо

ненавеснію

джу не ви  на    (с)               

(п)рот тяж  лють

гань тих порожн

о аж

гень ажсе

де йнятливу непрощ

луч жарв надомсти

         Бачимо схожу поетику (лексична суплетивність), але з іншою емоційною домінантою, де технологія семантичного нарощення: надомста, ненавеснію, розриву й переміщення морфемних елементів: джу не ви на  (с), згущення і формального їх випущення: гань, порожн,непрощ – передає множину відтінків одного експресивного стану.

            "Кількість знаків, що входять до речення, не має особливого значення: одного знаку достатньо, щоби передати предикативність" (Е.Бенвеніст).

 

 

         Візуальне домінування предиката ти на тлісемантично насичених компонентів згущує поетичний образ і активізує сенсоутворювальний чинник – графічність, що виступає основним джерелом посиленої експресії й створює суперечність, постійно змінюючи відтінок значення основного елемента. Виокремлюються два опозиційних центри: формальний ти – у смисловому розмаїтті його виявів і антиномій (графічний розрив, злиття, «вивищення» тощо), що передає емоційний спектр зближення-віддалення ліричних центрів. Формант уміщує смислову багатогранність: вступаючи у відношення конфлікту з самим собою і всією поетичною структурою, він постає функціонально нерівнозначним, зрештою, переростає у ви – крайній ступінь віддаленості. Другий – неформальний – активний ліричний центр, із позиції якого й оголюється весь перебіг емоційної напруги, – я, що виражений у дієслівних лексемах ловлю, ждму. Амбівалентність переживання – бажання злиття й водночас його неможливість через емоційне відчуження двох ліричних суб’єктів – передано й за допомогою словоформ по(да)лля, без ти, одлю, частки ні, роль і значення якої змінюється – від ствердження до питання, і фінального питання-виклику: (що)вкуси // ш?

         Показовим для структури світу поетеси є риторика діалогу-питання, семантика якого розростається до слова-застереження. Де межа між істиною і профанацією, бажанням і підміною – окреслено виразна: до якої міри ти вільний? чи здатен відчувати повноцінно й глибинно? чи слідуєш природі свого єства? Власне – чи є ти Людиною? Ментальна, емоційна, вольова й інтелектуальна спроможність інтенсивного переживання буття завжди корелює з питанням людяності й актуалізує проблему екзистенційного вибору: світ свободи, поезії та гуманістичних цінностей – чи світ, поглинутий ілюзією примарного щастя... "У фальшивому світі... будь-яка насолода фальшива" (Т.Адорно).

 

лизен´ втягвин´ вчуднен´ знахідок прорвеш

одлиння і м´яз лише лупиться о страх

а ти що хотів?

         Семантичний конфлікт, що виникає між двома поетичними сегментами, виводить назовні основний мотив – страх. Питання переростає у неминучість наслідку: як розплата за відмову від життя.

 

 

чимдуж геть під пити око   му (т)/не               

б(в)аж лива

і геть за пізно ж                                                

зере д  полю

мовчи  ж бо тяти?

так чсніш

твій те під ляканий о г..

осто  гидла ненаво                  

геть                                                                

від.

які зорі..                                       

         Мотив емоційної втечі передано за допомогою поетичної омонімії, що є тим структурним конструктом, який творить художню напругу всередині полівимірного цілого. Прислівник геть, поєднуючись із предикатом, виконує різні граматичні функції та щоразу виявляє інший спектр смислового навантаження. Так службова частина мови просувається вперед, стаючи активним засобом передачі конфлікту в його динаміці. Інші знакові компоненти – сполуки око му (т)/не і ляканий – посилюють експресію; питання (мовчи  ж бо тяти? – де мовчи є символом тотальності відчуження) розширюється відповіддю (так чсніш),де нагромадження консонантів увиразнює суперечність; тоді як ключова емоція виражена словоформами осто гидла ненаво. ...І враз – які зорі – погляд поетеси зміщується до неба – того простору, де стає можливим звільнення, туди, де втеча трансцендується в абсолютну свободу, а слово митця – у Політ... 

         "...поезія... та сфера, де відчутний звуковий символізм... і та сфера, де внутрішній зв’язок між звучанням і значенням із таємного стає явним, проявляючись найбільш відчутно й інтенсивно..." (Р.Якобсон)

 

вивілля

 

розпрочару ввірва прарощ

гадилля з водитина(ти)

хоч би й виборсе хиж                                   

рутіє..

люлі маком по вусті лілеймо

лелі сполох тим ніде

до білого

обійму

Звукова організація тексту активізує й інерцію ритму – який є об’єднуючим чинником і тією силою, що чуттєво насичує поетичну реальність. Фонетичні повтори, високо організована ритмомелодика, домінування відкритого складу (властиве для української граматики), а також уплетення в художню структуру народнопоетичної символіки (червоно-біла колористика й флористичні мотиви: рутіє, маком, лілеймо, до білого) – відсилають до поетики давніх фольклорних традицій, власне поетики питомо національної. Ритмічно-фонологічна й інтонаційна єдність із способу членування поетичного тексту виростає у самостійну систему, перетворюючись на знак: вона стає уособленням експресії вільного потоку, який, струменіючи переливами, враз вибухає прозрінням: слово здіймається вгору – й, звільнене, летить… Так мова-потік перероджується у мову-політ.

 

мраї т  ма  ни   м   р ї   ген

те  ре з   на   ї  при о мну  теб´

ґ

р  с  к   го  дж   в ду  тр  ба ж те                                     

до   л´    млатоку  л´     і з  іс тр    ми                            

би  с  наг  рне  і чи  і  сте  ву 

зм гл а

а х лд у

по хі ба ч им де  сь

(к)х  ай

 Консонантна структура поетичного полотна є художнім принципом і тією тенденцією, яка підриває систему визначеного: завдяки формальному випущенню вокалізмів і чітко організованому фонемному й морфемному позиціонуванню вона актуалізує глибину звучання, а ефект розпорошеності розрощує звук до рівня лексеми, що сприяє розширенню простору письма й естетичного переживання… Відтак інформативним стає звук – знакова одиниця і підґрунтя морфеми.

 

мине порожня                                               

од верта дмухнула різко липла                     

розтрох ще на випад рігб´є а  ти               

ше..

         На тлі домінуючих дієслівних форм увиразнюються полярні центри, які є джерелом поетичної образності: порожня, витворена способом переведення означуваного в самостійний стан, і тиша в напрямку якої відбувається рух активних компонентів, символ надії: передвістя Сили і Змін…

Великий поет В.Хлєбніков писав: «Я хочу винести за дужки загального множника, що єднає мене, сонце, небо, перловий пил». Згадуємо радикальну на свій час поетику цього футуриста (мати якого була етнічною українкою за походженням) та його ідею «зіркової мови» майбутнього. Митець став на шлях експериментування з морфемою, чим здійснив потужний прорив у поезії. Взявши за основу українську граматику, з властивою їй флексійною гнучкістю, структурною відкритістю та багатою традицією язичництва, В.Хлєбніков занурив слово в архаїку й виніс назовні чисту енергію – та переніс експеримент на російський мовний ґрунт. (Варто згадати його «Ночь в Галиции» (1913), насичену образами української міфології з відтворенням прамови, написану після «Лісової пісні» (1911) Лесі Українки.) Авангардистська поезія Олі Мальченко побудована за дещо іншим технологічним принципом і має власну літературну ґенезу (тут не можна не згадати й естетику українського поетичного модерну ХХ ст., і поетику «київської школи», і радикалізацію письма А.Підпалого – літературного попередника поетеси). Власне, багате літературне підґрунтя відкрило для поетеси шлях у морфеміку як спосіб відродження питомого потенціалу мови.

Стаючи на шлях художнього відчуження (Г.Маркузе) і напівсвідомої герметизації, поезія Олі Мальченко опиняється по той бік літератури (як механізму маніпулювання та підмін). Поєднуючи в єдину структуру питомо автентичне і крайньо індивідуалізоване, вона є тією очищувальною силою, яка виступає на захист правди Мистецтва як найвищої правди, тожзавждизалишається на боці Людини та її величі у надпрагненні пізнання.  

 

 

        



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери