Re: цензії
- 22.04.2024|Ігор ЧорнийРозтікаючись мислію по древу
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
Видавничі новинки
- В «Урбіно» видали безсмертну «Емму» Джейн ОстінКниги | Буквоїд
- Рената Пйонтковська. "Китиха"Дитяча книга | Буквоїд
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
Авторська колонка
Присвята Вітольду Гомбровичу
У 2006 році я написав повість «Пазл пазлів». А в 2008-ому вперше прочитав «Фердидурке» Вітольда Гомбровича.
Тоді ж надіслав до «Літакценту» статтю «Фердидурке: сімдесят років по тому», де зафіксував прикре переконання: «На подібну книгу в нашій країні чекала б доля, гірша за ту, що її зазнала повість Гомбровича у далекому 1938 році, бо в Україні майже відсутня інтелектуальна аудиторія, а тому дедалі частіше здається, що не за горами час, коли вдумливі письменники знатимуть своїх читачів поіменно». Я читав «Фердидурке» паралельно з «Щоденником» Гомбровича і в часі читання відчував потужний метафізичний протяг, ніби хтось хотів написати «Пазл пазлів» давно, раніше за мене, сімдесят років тому.
У жовтні минулого року в Єдлні в гостях у польського письменника Войцеха Пестки я взяв до рук приватний діаріуш Гомбровича «Кронос» (Краків: Wydawnictwo Literackie, 2013). Перші записи в «Кроносі» датуються 1953-им, останні – 1969-им роком. Влітку 1968 року за рік до своєї смерті Гомбрович сказав дружині Риті, яка про існування інтимних записів дізналася кількома роками раніше: «Якщо вибухне пожежа – хапай “Кронос” і втікай!» Тобто рятуй найцінніше. Не речі, не гроші, а рукопис. Про невідомий до недавнього часу читачеві діаріуш дружина письменника сказала так: «Це найбільш інтимна й об’єктивна розповідь про життя Гомбровича, найкраще читати її паралельно зі “Щоденником”. “Щоденник” є свідченням творчого становлення і розвитку письменника, а “Кронос” показує матерію, в якій та еволюція відбувалася. У “Щоденнику” Гомбрович немовби говорить: “Це я – артист”, а в “Кроносі”: “А такий я насправді”».
Читаючи книжку, я розумів, що інтимний діаріуш добряче проглядав уже крізь записи раніше опублікованого «Щоденника»: еротичні й фінансові підсумки, хвороби і лікування, про які йдеться у «Кроносі», – про все це можна було дізнатися чи здогадатися, читаючи «Щоденник». Та лише ознайомившись з відвертим текстом «Кроноса» я з максимальною гостротою збагнув: стосунки письменника з жінками й чоловіками, надміру педантичний облік фінансових справ, просування власної літературної творчості – це лише баласт, залишений там, де і належить залишатися баластові – на землі. Тобто – на Землі. Разом з написаними творами, бо навіть і їх зі собою нікуди не забереш. Вітольд Гомбрович у «Кроносі» роздягнувся повністю – і востаннє, позаяк на небі немає потреби в речах, книжках – ні в чому. А «Фердидурке», «Щоденник», «Кронос» та інші твори – земні деревця, які виросли з письменницької душі, аби тягнутися вгору, бо душа людини за своєю природою – небо.
Гомбровичу я вірю. Попри його контраверсійність. Вірю більше, аніж, скажімо, Мілошу. Бо вірю написаному Гомбровичем. Тому після прочитання «Кроноса», я зробив відео-присвяту, в якій використав композицію Алли Загайкевич «Наївна музика» з альбому «Зимовий САТ» – коротеньке аматорське відео і тридцять сім секунд професійної музики. Ідея присвяти виникла зненацька, майже нізвідки, і, мабуть, тому – органічно. А сталося це так. Я намірився сфотографувати прочитаний «Кронос». Став перед дзеркалом, книжку поставив на столик, навів об’єктив. Легкий натиск і – все готово. Кадр мав з’явитися серед інших кадрів. Я так подумав і помилився, оскільки в фотоапараті на момент зйомки була ввімкнена камера, тож замість статичної світлини я отримав рухливе 37-секундне відео, яке просто вимагало музичного супроводу. У відеоредакторі опрацювавши запис разом із фрагментом з «Наївної музики», завантажив файл на свій канал на YouTube. І одразу почувся щасливим.
Радість множилася у рази, коли я пригадував, як розсилав щойно надруковану книжку «Supraphon», до якої ввійшла повість «Пазл пазлів», тим українським письменникам, яких знав і чию адресу зміг знайти в Інтернеті. Десять років тому мені чомусь наївно здавалося, що всі мають негайно відірватися від нагальних справ і прочитати мою повість. Тож не дивно, що повість «Пазл пазлів» так і залишилась непоміченою. Власне, цей факт і нагадав мені історію з повістю «Фердидурке», яка потрапила до читача з великим запізненням.
Колись я казав друзям, що можу відмовитися від музикування, можу взагалі не грати на баяні. Казав, бо література ставала для мене дедалі важливішою справою. Як показав час, я не брехав. Уже кілька років я не граю імпровізаційну музику в ансамблі, бо музиканти спочатку створюють гурти, а потім працюють над сольними музичними проектами: таке життя. Література стала моїм сольний проектом. А головне – цілком музичним проектом. Як не дивно це звучить. Я зараз пишу книжку про музику. Про життя і смерть. Про любов. Про весь цей джаз. Пишу так, ніби граю авангард на трирядному готово-виборному баяні.
Повість «Пазл пазлів» завершується словами: «Пізніше, вивчивши напам’ять Василевий опус “...Риби?”, я, однорукий баяніст, щовечора брав електричний баян марки “Космос” і грав. Грав, наче розмовляв. Розмовляв, наче гортав сторінки пазла пазлів».
...Пишучи про когось, обов’язково розповідаєш про себе. У «Коростишівському Платонові» є слова: «Лише пишучи про дорогих серцю людей, можна написати і про себе». Про себе і про своє життя – про це сяйливе ніщо й абсолютне все . А про себе варто писати, позаяк наше життя відбивається у житті інших людей – живих і мертвих, дорогих. Відбивається наче у дзеркалі. І це слід фіксувати. Фіксувати вогнестійкими словами, щоб жодна пожежа не могла їх знищити.
Коментарі
Останні події
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова
- 26.04.2024|11:17У ВСЛ вийде книжка Сергія Руденка "Анатомія ненависті. Путін і Україна"
- 25.04.2024|12:38Казковий детектив
- 25.04.2024|11:00У "Віхолі" побачила світ книжка Катерини Липи "Історія архітектурних стилів, великих і не дуже"
- 24.04.2024|16:50У Києві стартує фестиваль "Книжкова країна"
- 24.04.2024|11:49Олена Чернінька презентує книжку "Лемберґ: мамцю, ну не плач" у Червонограді та Луцьку
- 24.04.2024|10:47"Лабораторія" влаштовує гаражний розпродаж!
- 24.04.2024|09:57Видавництво Анетти Антоненко перевидасть «Пасажира» Патріка Сенекаля