Це лише окремі фрагменти на відрізку в майже півстоліття. Що й казати про деяких українських шістдесятників, які, створивши справжній бунт у вітчизняній естетиці, в 90-і рр. стали позиціонуватися передовсім як «політичні фігури», які стояли біля витоків української державності. Нагадаємо лише деякі штрихи.

Кінець 80-х і початок 90-х — час, коли слово, мовлене з трибуни чи на стадіоні, важило значно багато. Це слово, можливо, програвало в естетичній довершеності, воно мало дотикові з політичним і державотворчим ангажементом, але важливо усвідомити, що без наявності такого слова в майбутньому без утвердження незалежної української держави українське мистецтво знову могло б опинитися в історичній і соціокультурній резервації.

Кінець 2009 року. Україна входить у останній рік першого десятиліття ХХІ століття. Звичайно, ця доленосна подія в Україні мала позначитися новими виборами. І ось уже тут починаються перші крени естетики в бік політики. Про політичну долю України говорять ті, хто протягом десятиліть позиціонував себе «поза політикою», в кого починалася гикавка від слів «патріотизм», «націоналізм», «духовність». Першу скрипку в цій какофонії відіграє Оксана Забужко, яка раптом починає активно голосувати «проти всіх» (не плутати з однойменним кандидатом!). Зрозуміло, що в ідеалі, якби бодай 51% виборців проголосував у такий спосіб, то це могло б стати приводом для усунення всіх кандидатів від подальших перегонів. Але наскільки політично сліпим треба бути, аби вірити, що така модель може спрацювати в Україні? Чомусь О. Забужко, яка, як ми тепер знаємо з її листування з Ю. Шевельовим, ще двадцять років тому могла давати «рентгеноскопічні» характеристики своїм літературним побратимам, не розгледіла, яка загроза нависла над Україною. І письменниця почала кричати з усіх усюдів, що вибір України — голосувати проти всіх. Можливо, знову ж таки з площини ідеалізму та високої політичної культури такий заклик міг бути правильним, бо кожен із кандидатів мав свої гріхи. Але в українському варіанті гріхи когось були явно більшими. І, знаючи, що ідеальної розв’язки не буде, кидати такі гасла було явною провокацією, що зіграла на користь проросійським силам. До влади завдяки й В. Ющенку (також наївному «противсіху») та його поплічниці О. Забужко прийшов Віктор Янукович (як ми вже переконалися, людина високої політичної культури та неймовірного життєвого гарту). І ось тепер пані Оксана кричить не своїм голосом із УНІАНу, що, мовляв, данєцкіє захопили Україну, що Президент закликає всіх приїхати в Україну, коли «жінки почнуть роздягатися», мислячи в категоріях «данєцкай» шпани (чи «братви»?). Але письменниця забула, що саме її звернення до народу допомогли цій шпані прийти до влади. Ось перший штрих до взаємодії мистецтва й політики. Результат катастрофічний.

Поява «Вирваних сторінок з автобіографії» Марії Матіос — третій сюжет на тему «Митець і влада» (або ж «Абсурдизм по-українськи»). Порівняння радянських обелісків із фалосом у романі нібито викликало чималий резонанс у Верховній Раді. Подальші події в цій ситуації стали добре відомими українцям. Тільки-от, ставлю сам собі запитання: чи лише ця письменницька уява й використання дражливого порівняння спричинилася до такого буму?

Ця книжка показує, що М. Матіос прагне до прозорості життя, без епатажу та травестії. Книжка відтворює різні сюжети з приватного життя письменниці — зустрічі з відомими письменниками і письменницями, політиками (зокрема й такими одіозними, як Д. Табачник) і політесами. Далеко не завжди ці політичні одіозні фігури мають позитивне забарвлення. Ця книжка дає читачеві багато для розуміння природи творів авторки, умов, за яких вони були написані, але також це і енциклопедія сучасного цинічного життя у «вищих ешелонах української» (?) влади, за якими авторка могла спостерігати з емпірею Шевченківського комітету. Одне слово, ці вирвані сторінки — також і сторінки вирваної з часу України. Можливо, саме формат репрезентації чільних осіб і спричинився до цього політичного абсурду навколо Марії Матіос, а не «милі» й художньо переконливі порівняння обелісків. Теперішня українська влада має виключне право на власну оцінку — а письменницькі перекручування, зрозуміла річ, заважають позитивному сприйняттю України у світі. Це ж письменники, на думку владних керманичів, винуваті в пропагуванні ворожнечі, а не вони, чиновницькі мужі, які не шанують власної держави, її мови, історії та культури.

Епізод із експозицією в канівському Музеї Шевченка — ще один яскравий приклад: влада чхати хотіла на письменницькі звернення та протести, на сотні негативних відгуків у книзі відвідувачів. Усе одно буде втілене концепція Скорик, бо на це є «добро» від властьімущих. І інтереси українського народу до уваги не беруть взагалі. Хіба така поведінка з боку влади не провокуватиме соціальних загострень? А що й казати про проект Концепції мовної освіти, який викликав численні обурення. А тим часом Табачник уже підписав абсурдну Концепцію літературної освіти, в якій літературна освіта побудована за ідеологічним принципом. Це й не дивно, адже Концепція писалася «під» шановну І. Зайцеву, яка ніяк не може збагнути важливості європейських принципів у системі освіти, зокрема в літературному вихованні, а тому прагне повернути радянські ідеологічно-педагогічні штампи, які сьогодні сприймаються як поширення «русского міра». Також до Концепції долучилися й такі представники МОНМС, як К. Таранік-Ткачук, добре відомий у освітніх колах міністерський працівник, який із легкістю може провести олімпіаду під «Мурку» (і в прямому, і переносному значенні). На жаль, корупційні схеми в нашій освіті й досі неможливо викорінити — керівники змінюються, а цинічні прилипали до корупційного корита завжди знайдуться. Так-от, як зазначено в Концепції в пункті «Сутність, мета і завдання літературної освіти в 11-річній загальноосвітній школі», «навчальні дисципліни, що забезпечують літературну освіту, презентують сучасному учневі здобутки української літератури, російської літератури, різних літератур народів України і світової літератури, що сприяє всебічному розвитку школярів, визначенню свого місця в широкому полікультурному й полімовному просторі…». Отже, російській літературі у світовому естетичному полі відведено окреме місце, до якого не може дотягнутися жодна інша література. Українська ж у такій компанії знову офіційно визнається меншовартісною. Тобто легалізовано старий сюжет про Попелюшку.

Виникає запитання: чому роль російської літератури охарактеризована як «особлива»? У колонізаторському стані російської культури щодо української? Про це вже неодноразово писали українські літературознавці (О. Пахльовська, Д. Наливайко, І. Дзюба та ін.). По-друге, чому відповідно до Концепції українська література формувалась протягом «декількох» (тобто фактично майже тисячу років, бо ж декілька — це кілька десятків) століть лише у «тісній взаємодії» з російською літературою? По-третє, яке ж таке загадкове місце посідає російська література в «загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей»? Класик американського літературознавства Г. Блум у світовому каноні згадує лише кількох представників російської літератури. Та й один із них був далеким від розуміння величі В. Шекспіра. В радянський час ідеологічне літературознавство наголошувало на особливому статусі російського письменства, з якого ледь не вийшло все світове мистецтво. Але чому ж ми забуваємо про українські корені російського просвітництва й освіти, зокрема в Києво-Могилянській академії? Чи таким малим був вплив Димитрія Туптала (Ростовського) чи Феофана Прокоповича на російську інтелектуально-мистецьку думку?

Все це провокує до роздумів, а разом із тим є приводом для гуртування українських сил на лінії оборони.

Подальша подія — вихід роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», які оголили проблему відповідальності політиків перед своїм народом, які на вістря часу поставили проблеми з вбивством Г. Ґонґадзе. Ситуація з Ґонґадзе стала апофеозом політичного абсурду. Фактично «Записки» можна було б також визначити як роман опору (про що слушно написав П. Іванишин). Прикінцева фраза в романі — «Лінію оборони тримають живі» — вкрай точна. В ХХІ столітті після глобалізації, демократії, інформатизації, плюралістичності й мультикультуралізму знову настає час для антиімперської оборони. «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії» (С.130) — читаємо в романі. Або ж: «Для чого їй (тобто Україні. — Д.Д.), цікаво, була Незалежність? Щоб потрапити у нову залежність, вже не лише від чужих падлюк, а й від своїх власних негідників?» (С.128) — запитує головний герой. Роман Л. Костенко постає антиколоніальним, головний герой не погоджується на роль мовчазного планктону в океані антилюдяної політики. Історію має творити нація, а не політичні пігмеї, які вже призвели до історичного, правового, економічного абсурду. Україна як держава починає розчинятися в повітрі, зникати зі світової географічної мапи, бо самі ж українські керманичі прагнуть знищити свою історію, культуру, а у прямому сенсі вони знищують таких, як Ґонґадзе. Ім’я журналіста в романі є своєрідним лакмусом і символом — уся країна знає своїх убивць, і тільки офіційні результати слідства і висновки прокуратури змушують нас думати, а чи взагалі був Ґонґадзе, чи це якийсь міфічний персонаж, чи виплід божевільної уяви? Роман змушує читачів солідаризуватися у своєму праві на свободу. Ті, хто прийшли на зустріч із Л. Костенко, — це і є опозиція, зазначала сама авторка. Роман став спробою експресіоністського й абсурдистського унаочнення політичного бедламу.

Чергова подія, яка й досі привертає до себе чималу увагу, — відкритий лист до В. Януковича від Василя Шкляра. З листом, мабуть, більшість уже встигли познайомитися. І навіть мали можливість прочитати Указ Президента щодо Шевченківської премії. Вперше Президент не підписав підготовленого Комітетом рішення, оскільки в Указі прізвище Шкляра взагалі не фігурує. І знову немає жодних пояснень, чому так сталося. Чи Президент почув письменника і викреслив прізвище, оскільки наразі поки що міністром є Табачник, проти якого звернено супліку Шкляра? Чи Президент дав усім зрозуміти, що Табачник — одвічний міністр, якого сам Янукович фізично не може посунути? В. Шкляр вчинив, безперечно, красиво. Так мав би вчинити кожен із лауреатів Шевченківської премії, яка цього року оповита особливим шлейфом скандалів. З приходом до влади Януковича всі лауреати мали б написати відкритого листа з відмовою приймати таку премію. Саме цей хід допоміг би нарешті покінчити з ідеологічним серпанком Шевченківської премії, яка після цьогорічного рішення втратила свою мистецько-інтелектуальну вагу. Принаймні люди чітко б знали, що всі, хто приймають премію, — «свої», угодні й погоджені в кабінетах.

Після листа В. Шкляра розпочався просто-таки марафонський забіг у інтернет-виданнях. Кожному кортить висловити свою позицію. Безперечно, Шкляр учинив правильно і гідно. Але чому він оприлюднив листа ще до Указу? Бо ж формально він не був лауреатом? В якості відповіді є кілька версій: або уся ця катавасія має дотичність до задумів Анни Герман (ми ж бо знаємо про її нелюбов до Табачника, хоча поки що зі своєї посади вона так і не пішла, хоч і заявляла журналістам, що в одній команді поряд із Табачником її не буде. Також звертають на себе увагу пошанобливі звернення Шкляра до пана Президента: так могла б звертатися знову ж таки А. Герман до «шефа»). Отже, навколо письменника створився шлейф політичних запитань. Дивує тільки, що мало хто звертає увагу на інший факт? Чому Комітет і його голова поет Б. Олійник притихли? Олійник мав би першим подати у відставку після цього абсурду.

Чому з приходом до влади ПР і В. Януковича гуманітарні питання стали настільки гострими? Чи не приховано за цим політики, орієнтованої на розколювання й розбрат? Чому ж уряд Азарова не виводить економіку України на ефективний рівень, а ініціативи Тігіпка тільки ще більше душать малий і середній бізнес, звичайних людей, які не мають стільки грошей для оплати оскаженілих комунальних послуг? Натомість боротьба розгортається в гуманітарній площині. Назріває величезна проблема протистояння митців і влади вже в прямому сенсі. Можливо, що в ХХІ столітті саме письменники знову виведуть на вулиці мільйони людей. І цей рух опору скине тих, хто не дбає про Україну та українську націю.

Хто буде тримати лінію оборони?