Останній прийшов з доважком – листівкою, задум і напевно авторство якої належить панові Миколі Волошину. І цей артефакт викликав уже іншу аналогію.

Починаючи від звернення («Дівчино, юначе, людино!») і закінчуючи закликами чи т.зв.  меседжами (а їх у цій листівці десять) та амбіційним побажанням «З рук – до рук!», твір витриманий у пафосному національно-патріотичному дусі, який вже двадцять років супроводжує наші українські зібрання, писання, ходіння в народ.

«Знай і запам’ятай: Ти дитина народу трагічної долі, народу, який постійно поневолювали.» «Наш народ – це чудо історії: його не було, а він все ж таки є!» Надруковано на цупкому папері, непоганий дизайн. Думки не дуже переконливі і дещо кострубато висловлені, але ж щирі, і з найкращими намірами… Крім того, є гарна підбірка цитат класиків – Воробкевича, Сосюри, Павличка.  Здавалося б, нічого нового, і можна було б тільки порадіти, що й українська пропаганда і агітація опановує професійні форми і технології. Але останній заклик, і він чи не єдиний – практичний, – дещо здивував.

Цитую: «Коли звертаються до тебе іншою мовою – завжди і всюди відповідай їм своєю рідною, українською мовою!» Погодьтеся, це вже не просто – пам’ятай, будь гордий, повір у себе. Автори листівки свідомо спонукають отих «дівчину, юнака, людину» до соціального чину, або, як сказали б психологи, до демонстративної поведінки. В ідентичність молодого патріота (інших в розсилці «Смолоскипа» немає) закладається жорстка колізія відданості/зради. Якщо ти знаєш, пам’ятаєш, гордишся і т.п., то ти ні в якому разі не скажеш слова російською. Англійською можна, але з ким нею говорити? Отже, вибирай: або ти тряпка (віхтик – українською), конформіст і зрадник, або ти виконуєш вимогу п. Волошина!

Так от, нагадало мені сіє посланіє про інше. Вибори. Якось навесні 2004 року довелося мені працювати головою Секретаріату Української Всесвітньої Координаційної Ради. І обмірковуючи грандіозні задуми і плани нашої планетарної організації, ми з колегами придумали акцію – «Добра воля – 2004». У переддень президентських виборів, до Дня незалежності ми організовуємо по всій Україні спецвипуск російськомовних видань українською мовою. Відгукнулися, звичайно, не всі, але багато – і на Донбасі, і на Дніпропетровщині, навіть, у Криму й Одесі вдалося в деяких виданнях розмістити хоч по одному матеріалу українською.

Не буду приховувати, що акція містила в собі елемент провокації. Вона мала виявити ту саму добру волю – здатність наших співгромадян і, в першу чергу, лідерів громадської думки, йти на компроміс. Вже тоді було видно, що ситуація заходить у глухий кут. Носії різних культурних ідентичностей починають сприймати один одного дедалі більш вороже. Параноїдальні настрої підігрівалися політтехнологами – усі пам’ятають скандальні ролики, листівки, виступи кандидатів у президенти та їхніх поплічників.

Ми хотіли своїми невеличкими ресурсами зламати цю гру. Для цього треба було розхитати жорсткі й непримиренні позиції, посіяти сумнів серед зациклених, переключити увагу параноїків з обох таборів на щось позитивне в навколишньому житті. Навіщо?

Приятелі з табору, що невдовзі став помаранчевим, знизували плечима – на Януковича працюєте?.. Редактори місцевої преси з Запоріжжя й Маріуполя писали в Спілку журналістів: ви що, зламати нас хочете!?

Остання надія була на мудрість нашої національної інтелігенції. Ми звернулися до них – гордості нації, сивочолих патріархів, колишніх політв’язнів і вічних дисидентів (бо цілком «своєї» влади, либонь, уже не дочекаються). Підтримайте акцію, дайте приклад доброї волі, простягніть руку. Руки не подали. Нехай це без нас. Бо це нижче нашої гідності. Бо на іншу Україну ми не погодимося, тільки на таку, яку нам заповідав Тарас. І ніяких торгів з манкуртами: або по нашому, або ніяк.

А пан Юрій Гнаткевич навіть у відкритому листі почав дорікати Голові УВКР Михайлові Гориню за таку непатріотичну, відступницьку акцію. І Голова УВКР якось одразу засоромився і більше ніколи не згадував про акцію «Добра воля – 2004», навіть у своїх звітах. Згодом Ю.Гнаткевич став депутатом від БЮТ, а оце нещодавно вніс законопроект про те, що всі ЗМІ в Україні мають виходити українською мовою. Усі українофобські таблоїди на цю подію жваво відгукнулися, адже параноїдальні комплекси, якщо їх вчасно не підживлювати, втрачають свою роль політичного стимулу. А скоро ж знову вибори…

Читаю я листівку і уявляю картину. Виходить молодий український патріот зі своєї київської (житомирської) квартири і у відповідь на звернення російською лише презирливо копилить губу, або чітко і з притиском відповідає літературною українською. Адже навколо – самі поневолювачі і зрадники.

Втім, не будемо перебільшувати силу друкованого слова. Мене насправді цікавить лише одне. Чи розуміють автори подібних закликів, що суцільно україномовної, фольклорно-пісенної, козаколюбно-скито-трипільської України ще років 50, або й 150 не буде? Чи усвідомлюють вони, що останні двадцять років, протягом яких цей проект реалізовується, ми йшли не до мети, а від неї? Що після кількох років романтичного піднесення і непідробного пафосу національного відродження, ми – через своє небажання рахуватися з дійсністю і своє невміння дивитися вперед – тільки втрачаємо час і втрачаємо нові покоління?

І от що я думаю з цього приводу. Гадаю, час зрозуміти, що в нашому українському середовищі з’явилася категорія діячів, яким байдуже до цього всього, їм хоч трава не рости. Нічого нового ці «професійні українці» будувати не вміють і не хочуть. Їх ця Україна, розділена і спантеличена, цілком влаштовує. Вони знайшли в цій Україні свою екологічну нішу, яка дає їм і моральне задоволення, і вихід гормонам, і поважний соціальний статус, а комусь ще й крихти бюджетних коштів. І вони не дозволять нам будувати іншу Україну. А допоможуть їм у цьому пани Табачники, Вітренки, Левченки, Корнілови. Бо вони грають в одну гру, й ділити політичний виграш у ній вони вже навчилися.

А ми чомусь навчилися, чи ні?

P.S. Викладені в останньому абзаці оцінки і міркування я в жодному разі не пов’язую особисто з п. М.Волошином і, тим більше, з діяльністю видавництва «Смолоскип». Більше того, знакові для цього видавництва постаті Миколи Хвильового та Івана Багряного для мене є символом того спротиву профанації української ідеї, який має таку ж давню історію, як і сама ця ідея.