Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Головна\Авторська колонка\Корегувальники? «Ватники»? Герострати? Невігласи? Дилетанти?

Авторська колонка

24.10.2022|12:08|Ольга Слоньовська, кандидатка педагогічних наук, доцентка

Корегувальники? «Ватники»? Герострати? Невігласи? Дилетанти?

Викладено МОНом України на своєму сайті нині чинні шкільні підручники для всезагального обговорення.

Здавалось би, річ потрібна, навіть актуальна, хоч і на українських теренах війна, і в таких скрутних умовах МОН навіть не спромоглося забезпечити новими підручниками 5-і класи, які вчаться за новими програми НУШ, отже, використати підручники минулих років не можуть узагалі. Чому? Бо їх просто НЕМА. Врешті, єдино можливий вихід МОНом України таки було знайдено: видавництва представили для користування навчально-методичну літературу в pdf. Хай уже горить вогнем авторський гонорар – принаймні, школи не залишилися без підручників для 5 класу взагалі!       

Від демонстрації чинних підручників і МОН, й автори підручників, й НУШ, звичайно, чекали компетентних дискусій, порад, вироблення парадигми руху вперед. Проблема тільки в тому, що давати оцінку науково-методичній літературі мали би фахові спеціалісти, науковці-методисти, вчителі-практики  відповідних навчальних предметів, які роками працюють із відповідними підручниками, можуть аргументувати власний вибір, давати фахову оцінку.

Натомість активно заворушилася… «вата», звичайно, небезпідставно очолена горе-«модератором». Люди, які далекі від школи, а підручників узагалі ніколи не те, що не читали, а й у руки не брали, якщо навіть їхні діти чи внуки шкільного віку, мамусі, які абсолютно не контролюють навчання власних діточок і цим у мережі Інтернет демонстративно хваляться, але водночас це ще й саме ті люди, яким дуже свербить «пагаваріть» і «посаморекламуватися», розв’язали собі язики. Є нагода – дилетант торжествує!

У мережі Інтернет уже вилито скільки бруду на всіх і вся, хто  причетний до підручників (видавництв, авторів, рецензентів, яких гамузом пропонують «повісити на реї», судити «революційними трійками», внести до «чорних списків»),  а різноманітні бабусі-глупусі звертаються як до «тітоньок» до авторок, дипломованих, знаних науковців, зумисно безпідставно принижуючи їх, що аж у мене особисто мимохіть закрадається думка: а може, це ворожі корегувальники, які поставили за мету підгризти Україну зсередини, остаточно зруйнувати українську школу. Бо ж українська «вата» – не нижче трави, тихіше води. Українська «вата», збираючись у тічку, може й агресивно обгавкати, й навіть покусати!

Проте без модератора «вата» лише спостерігає за подіями здалеку, з власних вікон, ховаючись за фіранками. Та ось у Фейсбуці появився модератор і почав свою «промову» з таких слів: «Добрий МОН…»  Дрібниці, що лексема «міністерство» аж ніяк не чоловічого роду! Зате скільки сарказму, зневаги, жовчної іронії в людини в професорській мантії і з ще тепленькими дипломами в обох руках до Міністерства Освіти і Науки України! А якщо можливе «запанібратство» з МОН, то автори підручників для такого рецензента уже взагалі – щось нижче нуля! Можна громити, косою косити, з багном змішувати направо й наліво! Розступися, море: кака пливе!

Дісталося на горіхи всім: і авторам підручників, і рецензентам,і МОНу, звичайно. Всі потрапили під гарячу руку, всі! Але чому ж тоді лише я озвалася? А тому, що «мояхатаскрайство» в українському менталітеті дуже глибоко роками проростало. Й проросло. І лише в останній рік починає благополучно засихати. Наприклад, чи не доводилося вам спостерігати бешкети п’яного хулігана, який ламає у скверику чи парку лавку, перевертає смітник? Інтелігенція, вчені люди першими з такого місця події чимдуж утікають. Чому? Бо ж потім неприємностей не оберешся, та й честь мундира, на який бидло може навіть плюнути!  Бо ж потім міліція затя´гає, вимагаючи свідчень! А може, годі, українська  інтелігенціє? Може, пора ставити подібне «тридцять три нещастя» на місце? Тим більше – зараз, коли найкращі діти нашого народу на фронті, на передній лінії вогню (і один із моїх синів – теж)? Терпіти хуліганові – навіть якщо він у мантії і з  докторським дипломом та іншими регаліями в обох руках я особисто не хочіуі не буду! А знижка на молодість, на те, що М. Н, молодий і ранній, що надлишок енергії спонукає до надмірної і необдуманої активності? Воювати треба насамперед на фронті, а не розмахувати кулаками перед обличчями авторів підручника, цинічно зневажаючи МОН, яке в першу чергу несе відповідальність за чинні підручники, бо ж надало їм відповідні Грифи! Навіть антидискримінаційну комісію залучило до оцінки навчально-методичної продукції. Але хіба М.Н знає, що це таке – антидискримінаційна комісія у застосуванні до підручника літератури?!

Врешті, в мережі Інтернет  полеміку стосовно підручників професором М.Н. уже перетворено у такий «п’яний базар», що вуха в’януть. Одна з респонденток, Н.Т, наприклад, заявила, що саме в нашому в підручнику (Слоньовська О. В., Мафтин Н.В., Вівчарик Н.М. Українська література (профільний рівень): підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти. Київ: Видавництво «Літера ЛТД, 2019. 319 с.) «багато помилок», не назвавши жодної, зате помножила вартість підручника на тираж і моментально зробила нас, тобто авторок підручника, підпільними мільярдерками, які повинні тихенько сидіти, бо й так їм добре «башляють» із державної кишені. Інша мало не вмерла від здивування, оторопіння й навіть обра´зи (!), що «Диво» Павла Загребельного досі в школі вивчають!  А що, мали би в 11–их класах профільного рівня вивчати  казочку про курочку Рябу, еге ж? Чим геніальне «Диво» цій примітивній респондентці не до шмиги? Тим, що вона ніколи його не читала чи що в неї особисто коефіцієнт інтелекту – IQ – нижче плінтуса? Ще одна «ватниця» безапеляційно заявляє, що  «Диво» треба негайно переписати, щоб у романі не було перекручування фактів!!! Ого, вже й покійний психоаналітик Зигмунд Фройд на тім світі з переляку від такого повороту шизофренії кубинську сигару, тремтячи всім тілом, намагається розкурити! А ще одна пані (хоч  яка з це «пані»? Пані – це самодостатня, розумна жінка) мені у відповідь навіть пригрозила, що «скріпи не горять».  Господи-Боже, це ж геніальні літературні твори не горять (за М. Булгаковим), а власні скріпи нехай ця респондентка виведе на фотопапір, вбере в рамочку й повісить під портретом свого «милого, любимого, единственного»  Лєніна, Сталіна (чи Путіна, Медведєва, чи…, чи…). Їй-Богу, письменник і депутат Верховної Ради України першого скликання Степан Пушик був правий, коли подібним хворобливо активним у дописах (і доносах – теж!) бабусям-глупусям радив йти варити кашу і в´язати онукам шкарпетки, бо саме це вони набагато краще вміють. Узагалі, подібні залякування, поради й «інструкції» на мою адресу від імені «ватниць»-респонденток у Фейсбуці  могли би викликати хіба що гомерични регіт, але…

Але-але, бо ж новоспечений професор, М. Н., чинний науковець найповажнішої київської інституції – уже такий безстрашний самурай (це метафора!), що навіть  привселюдно зізнається, що особисто в методиці взагалі нічого не тямить, але при цьому активно ратує за підручник з української літератури своєї колеги (звичайно, «Свій до свого по своє!»). Ось тільки судженнями, що в цій навчально-методичні книзі ідеально викладено всі факти, підклав велику «свиню» колезі, адже будівельний матеріал (фактаж) – ще не Версальський палац (підручник), оскільки без методичного апарату навчально-методична книга  взагалі неможлива. Та й «хрущовська відлига», не-шановна Н.Т,  – не подія, а процес, а тому ввіпхати це явище в конкретні рамки взагалі неможливо. «Шістдесятникам» умовно називають й насправді «п’ятдесятників» Ліну Костенко й Дмитра Павличка, й насправді «сімдесятника» Василя Стуса. Але М.Н.  хоче ФАКТІВ у  художній літературі як найважливішому з усіх мистецтв (недаром кажуть «Література і мистецтво»!), вимагає РЕАЛЬНОЇ, а не ХУДОЖНЬОЇ істини. НОНСЕНС? ПАРАДОКС?  Але ж  про це веде мову не підстаркуватий житель  глухого села, а молода людина, ПРОФЕСОР, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК!  Ось до чого дійшов прогрес, до чого докотилася українська наука! Ще й  усі навчально-методичні книги – чинні шкільні підручники з української літератури рівня стандарту й профільного рівня (а хіба М.Н. знає, що це таке?!) – цей же опонент безпардонно скидає гамузом у один сміттєвий мішок, на свій розсуд повитягавши із цих навчальних книг «смажені кавалки», – і, звичайно,  «ги-ги-ги: мама коника купила без ноги: яка весела іграшка, ги-ги-ги, ги-ги-гиги!». А чого ж церемонитися? Наклеп то й наклеп. Всі засоби для перемоги, тобто власного самоутвердження, хороші. Брехати – не ціпом махати: ані руки не болять, ні язик не пухне. Та ще й  М. Н. просто філігранно на придумував купу неіснуючих помилок, наприклад, у нашому підручнику (й, напевно, в інших – теж!). Складається враження, що цей професор неспроста напався мокрим рядном на кращі підручники, благовидно не торкаючись найгірших якісно, щоб таким чином надалі розчистити дорогу для підручника своєї колеги. А що, ніби не можна чи що?

Стоп, а наукова добропорядність? А  професорська етика? До біса такі забобони М.Н! Переможців не судять! І злісних критиканів, на жаль, теж!

Наприклад, заявив М.Н., що в нашому підручнику сказано, нібито стиль бароко в Київській Русі появився в ХІ ст. Невже професор ніколи у своєму житті взагалі не читав новаторського роману «Диво» Павла Загребельного, не знає, що це авторська гіпотеза, а не твердження авторів підручника? У нашому підручнику однозначно сказано, що ми як співаавторки прекрасно усвідомлюємо і навіть повідомляємо про це реципієнтам (учням і вчителям), тобто робимо посилання на те, що стиль бароко характерний для ХVІ – ХVІІ ст, а Софія Київська – пам´ятка ХІ ст. Але водночас цей собор – унікальний  і єдиний у європейській архітектурі. Власне, в ХІ століття чогось подібного ніде більше не було!!! Іншими словами, ми не заперечуємо, бо не маємо права цього робити, художньої гіпотези Павла Загребельного. У той же час даємо зрозуміти, що йдеться хіба що про певні первинні елементи бароко, адже саме цей стиль належно визрів, власне, оформився у ХVІ – ХVІІ ст, у Європі, а значить, і в Україні, бо ж нікуди вона з центру Європи не пересувалася.  Ми ж навіть відповідну врізку зумисно зробили для різних Хомів Невірних (пишу з великої букви, бо подібні істоти дуже ображаються!): «Назва  роману "Диво" відсилає нас до факту, що архітектурний стиль бароко, риси якого зримо проглядаються в Софії Київській, у Європі виник і розвинувся аж наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. Софія ж –  пам´ятка ХІ ст. Справді, неймовірне диво: аналогів такого стилю архітектури в ХІ ст. більше ніде в світі немає, Ця пам´ятка засвідчує, що Київська Русь у своєму культурному розвої обігнала інші країни принаймні на два-три століття» (стор. 275 нашого  підручника з української літератури для 11 класу профільного рівня). Що не так, М. Н. та інші горе-опоненти? Київська Русь справді випереджувала Західну Європу. А сам П. Загребельний взагалі дуже болісно сприймав, якщо хтось йому це заперечував. Та й зараз вже часто припускають, що будувати Софію Київську почали не в ХІ, а в Х ст. А ще: для жодного науковця не секрет, що мистецький стиль латентно формується довго, роками, століттями, поки не відбувається якісний стрибок і новаторство не стає зримим для всіх. Але ж дилетантка Н.Т., яка нашого підручника й у вічі не бачила, проте достеменно знає, що там «помилок багато», у відповідь на наше спростування безпідставних звинувачень і нашого цитування (а факти – річ уперта, як каже прокурор) ще й обурюється: «Як ви хитромудро викрутились!» Тільки як це ми могли викрутитися, якщо підручник давно вийшов друком (2019 р.), а М.Н. щойно висловив свої недолугі претензії? І з якої радості ми взагалі мали б «викручуватися»? А ще одна «ватниця» й дилетантка з цього ж приводу (про стиль бароко в нашій у підручнику «врізці») запитує: «А де ж ви цілих два століття поділи?!» Відповідаю: «Поклали на депозит  в англійський банк разом зі скарбами Павла Полуботка. Обов’язково туди зверніться – може, змилосердяться над вашим невіглаством і щось, зважаючи  на вашу духовну вбогість, вам вділять!»

Ще одна високо вчена, але, як кажуть у народі, низько підперезана, криком кричить, що письменник має писати (тобто, напевно, сповідувати) лише правду. Яку правду? Реальну? Чи, може, художню? Та ж якби герої історичного роману «Диво» всього лише заговорили давньою українською мовою, то нинішній український пересічний читач нічого не зрозумів би. Та й у художньому історичному тексті є авторська концепція, автор ставить насамперед питання, актуальні для нашого часу, інакше читачам його художній твір не був би взагалі цікавим. Література – це мистецтво. Художній твір – завжди містифікація, для якої важлива не реальна, а насамперед художня істина! (PS. Пояснюю для тих невігласів і дилетантів, які обов’язково візьмуться читати й цей мій допис, а тоді у Фейсбуці масово висловлювати  власне «фе»): Театр – також мистецтво, як і література, також містифікація, найвищою в театрі також є тільки художня істина. На театральних підмостках насправді ніхто нікого з акторів/акторок не душить, не ріже, не вбиває, не труїть, але всі глядачі емоційно сприймають, що Дездемону ревнивий Отелло задушив, Ромео отруївся, Джульєтта себе заколола ножем і т.д.).

І ще одне зауваження професора М. Н., який цитує наш підручник: «Відкидаючи ідеологічний аспект, дослідники літератури стверджують, що письменницьке «Я» (новела «Я (Романтика)») за своєю силою не має аналогій у новітній прозі». А тут що ще не так, шановний? Ви також новелу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового не читали?!! Українські митці когорти Розстріляного Відродження творили в руслі розвиненого модернізму, були новаторами, експериментаторами. Саме Хвильовому належить художній «винахід» образу-маски «Я», бо ж не розстрілював Микола Хвильовий своєї матері (не-шановні дилетанти, бодай перегляньте фото: рідна ненька йде за домовиною сина-письменника)! Більше того, в образах Андрюші, Тагабата, дегенерата розкрито сходинки деградації головного героя.  Тільки не треба вести мову про роздвоєння особистості, як деякі українські літературознавці, – нема ніякогісінького роздвоєння (це ж термін із галузі психіатрії), натомість є деградація людини, яка щосили намагалася в собі сумістити «комуніста» і «людину», проте зазнала закономірного повного фіаско.

Ще М.Н. мертвою хваткою вчепився в датування одного вірша М. Семенка і навів факт, що ця поезія увійшла у збірку, видану зовсім  іншого року. А при чому тут збірка? Вірші можуть бути кожен зокрема датований, можуть бути опубліковані ще до виходу в збірці.  

Та краще перейдімо до інших претензій горе-опонентів, наприклад, що все в підручнику можна було висвітлити значно ширше. На жаль, ні! Хоч і справді нами було написано більше й виразніше, й, може, навіть цікавіше, але ми ніяк не могли ввіпхати свій підручник у прокрустове ложе дозволеного Міністерством Освіти і Науки обсягу. Ось працівники видавництва й «вирізали» все, що тільки можна було, аби вкластися в норму. Пишу це, щоб невтаємничені знали: «три літри» обсягу, який передбачає чинна програма, автори підручників завжди мають умістити в 250-грамовій «баночці» з-під майонезу, а при цьому нічого не розлити, а також «баночку» не роздушити. Не вірите? Напишіть підручник самі – обов´язково пройдете всі кола Дантового пекла

Але загалом  біда не у шкільних підручниках: підручники – тільки наслідок. Біда в скажено перевантаженій програмі. Лише 1/4 з нині пропонованого обсягу варто залишити для кожного зокрема старших класів. Але де там! Мало не кожного року ще додають 2 – 3-ох письменників із їхніми 3 – 5-ма  художніми текстами. Діти нічого не встигають навіть прочитати, не те що засвоїти чи опрацювати. Насправді це вже катастрофа, Але укладачі програм – на становищі богів: ми порекомендували – ви робіть, і не смійте вдаватися до найменших змін. Перегляньте той же наш підручник для 11 класу з української літератури, наприклад, профільного рівня або рівня стандарту. Та ж у ньому (згідно єдиної чинної програми) така кількість авторів і художніх текстів, що навіть студенти-філологи з цим навряд чи справилися б навіть за рік навчання. І що? А нічого. Віз і нині там! Скільки я писала, виступала, аргументовано доводила, що в кожному зі старших класів досить вивчати від сили 5 найкращих письменників і усього 5 – 8 їхніх творів на рік, бо саме так в усій Європі, – ніхто мене не слухає! Та й для тестування література не надається: мистецтво тестувати не можна!!! Потрібен творчий конкурс, а не тести. Але кого нині в цьому переконаєш?

Читання повинно приносити юним естетичну насолоду, а стає каторгою. Діти в середніх класах на виконання всіх домашніх щоденних завдань мають використовувати 1,5 години, в старших класах – всього 3 години, але вони або взагалі не виконують домашніх завдань (більшість), або сидять над підручниками до третьої  години ночі (відмінники)! У Вас особисто такого в шкільні роки не було? Отож-то! І роками ніхто нічого не пробував і навіть не збирався міняти! А укладачі програм лише додавали нових персоналій, перетворюючи навчальний предмет української літератури в казкову рукавичку, яка, як відомо, таки розірвалася від перенаселення!  Професор Михайло Нестеренко, на сором високій і шанованій мною інституції, в якій працює, сам себе виставив на всеукраїнське посміховище. Мав би написати солідну рецензію-огляд і  вказувати хіба що на недоліки у підручниках, а натомість активно взявся шукати в молоці кістки й оскаженіло нищити найкращі навчально-методичні книги. Та й не рецензію науковця він помістив у Фейсбуці, а своєрідні нотатки учня-двійочника 70‑их рр. ХХ ст.  Ось тільки як на них відреагує директор інституції, шанований академік, і в першу чергу – МОН (все ж таки який не який, а таки дипломований професор рафіновану дурню вилає на-гора!) Невже Міністерство Освіти і Науки покірно «ковтне» безпідставні закиди на адресу авторів підручників, а водночас на свою власну адресу?

Як завжди, інтелігенція злякається хулігана, який трощить лавочки в парку?!!

«Птахи одного оперення збираються в зграю» (англійське прислів´я). Скептично переглянула усі дописи «вати» після дилетантського вибрику М.Н. у Фейсбуці на тему насамперед нашого підручника (про інші принципово не беруся судити) профільного рівня з української літератури для 11 класу й зрозуміла, що таки до відродження «революційних трибуналів» (зловісних «трійок») бодай у тому ж таки Фейсбуці – один крок.   Скоро шкільні навчальні книги (підручники – насамперед) демонстративно почнуть палити на площах, як у Росії в ХVІІ ст, чи в гітлерівській Німеччині у столітті ХХ. «Что тебе снится, крейсер "Аврора"?», «Или, как прежде, в черных бушлатах снова шагают твом патрули?»  Смутні часи. Псевдо-науковці. Псевдо-патріоти. Своєрідна маленька духовна орда (приблизно на 100 – 120 голосів у Фейсбуці) низького інтелектуального рівня здатна завдати великої шкоди українській шкільній освіті. А ще явно завищена самооцінка опонентів із середовища «ватників»: «Чули!» «Знаємо!» Вже в множині від свого імені кожен/кожна зокрема заговорив/заговорила! Зграя. Масовий психоз. «Для дурака закон не писан, а если писан, то не читан, а если читан, то не понят, а если понят, то не так». І нічого тут не зміниш: «Птиці одного оперення збираються в зграю». Наприклад, ворони. Їх ніколи не перекричиш! Вони чують лише себе.

Проте НУШ мусить розвиватися, а автори підручників брати до уваги, що собаки гавкають, а караван таки йде! І, звичайно, МОН мусить залучати до обговорення чинних підручників кваліфікованих спеціалістів педагогічного профілю. А «вата»? А «вата», наприклад, нехай на кухні чи на лавочках під під’їздом дискутує про ціни на базарі й тих своїх сусідів, які живуть матеріально краще. Кожному своє.

             



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

18.12.2024|13:16
Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
17.12.2024|19:44
Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
17.12.2024|19:09
Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
10.12.2024|18:36
День народження Видавництва Старого Лева
10.12.2024|10:44
На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
10.12.2024|10:38
Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
10.12.2024|10:35
Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
10.12.2024|10:30
У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
06.12.2024|18:41
Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
05.12.2024|13:28
Оголошено довгий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік


Партнери