Здавалось би, річ потрібна, навіть актуальна, хоч і на українських теренах війна, і в таких скрутних умовах МОН навіть не спромоглося забезпечити новими підручниками 5-і класи, які вчаться за новими програми НУШ, отже, використати підручники минулих років не можуть узагалі. Чому? Бо їх просто НЕМА. Врешті, єдино можливий вихід МОНом України таки було знайдено: видавництва представили для користування навчально-методичну літературу в pdf. Хай уже горить вогнем авторський гонорар – принаймні, школи не залишилися без підручників для 5 класу взагалі!       

Від демонстрації чинних підручників і МОН, й автори підручників, й НУШ, звичайно, чекали компетентних дискусій, порад, вироблення парадигми руху вперед. Проблема тільки в тому, що давати оцінку науково-методичній літературі мали би фахові спеціалісти, науковці-методисти, вчителі-практики  відповідних навчальних предметів, які роками працюють із відповідними підручниками, можуть аргументувати власний вибір, давати фахову оцінку.

Натомість активно заворушилася… «вата», звичайно, небезпідставно очолена горе-«модератором». Люди, які далекі від школи, а підручників узагалі ніколи не те, що не читали, а й у руки не брали, якщо навіть їхні діти чи внуки шкільного віку, мамусі, які абсолютно не контролюють навчання власних діточок і цим у мережі Інтернет демонстративно хваляться, але водночас це ще й саме ті люди, яким дуже свербить «пагаваріть» і «посаморекламуватися», розв’язали собі язики. Є нагода – дилетант торжествує!

У мережі Інтернет уже вилито скільки бруду на всіх і вся, хто  причетний до підручників (видавництв, авторів, рецензентів, яких гамузом пропонують «повісити на реї», судити «революційними трійками», внести до «чорних списків»),  а різноманітні бабусі-глупусі звертаються як до «тітоньок» до авторок, дипломованих, знаних науковців, зумисно безпідставно принижуючи їх, що аж у мене особисто мимохіть закрадається думка: а може, це ворожі корегувальники, які поставили за мету підгризти Україну зсередини, остаточно зруйнувати українську школу. Бо ж українська «вата» – не нижче трави, тихіше води. Українська «вата», збираючись у тічку, може й агресивно обгавкати, й навіть покусати!

Проте без модератора «вата» лише спостерігає за подіями здалеку, з власних вікон, ховаючись за фіранками. Та ось у Фейсбуці появився модератор і почав свою «промову» з таких слів: «Добрий МОН…»  Дрібниці, що лексема «міністерство» аж ніяк не чоловічого роду! Зате скільки сарказму, зневаги, жовчної іронії в людини в професорській мантії і з ще тепленькими дипломами в обох руках до Міністерства Освіти і Науки України! А якщо можливе «запанібратство» з МОН, то автори підручників для такого рецензента уже взагалі – щось нижче нуля! Можна громити, косою косити, з багном змішувати направо й наліво! Розступися, море: кака пливе!

Дісталося на горіхи всім: і авторам підручників, і рецензентам,і МОНу, звичайно. Всі потрапили під гарячу руку, всі! Але чому ж тоді лише я озвалася? А тому, що «мояхатаскрайство» в українському менталітеті дуже глибоко роками проростало. Й проросло. І лише в останній рік починає благополучно засихати. Наприклад, чи не доводилося вам спостерігати бешкети п’яного хулігана, який ламає у скверику чи парку лавку, перевертає смітник? Інтелігенція, вчені люди першими з такого місця події чимдуж утікають. Чому? Бо ж потім неприємностей не оберешся, та й честь мундира, на який бидло може навіть плюнути!  Бо ж потім міліція затя´гає, вимагаючи свідчень! А може, годі, українська  інтелігенціє? Може, пора ставити подібне «тридцять три нещастя» на місце? Тим більше – зараз, коли найкращі діти нашого народу на фронті, на передній лінії вогню (і один із моїх синів – теж)? Терпіти хуліганові – навіть якщо він у мантії і з  докторським дипломом та іншими регаліями в обох руках я особисто не хочіуі не буду! А знижка на молодість, на те, що М. Н, молодий і ранній, що надлишок енергії спонукає до надмірної і необдуманої активності? Воювати треба насамперед на фронті, а не розмахувати кулаками перед обличчями авторів підручника, цинічно зневажаючи МОН, яке в першу чергу несе відповідальність за чинні підручники, бо ж надало їм відповідні Грифи! Навіть антидискримінаційну комісію залучило до оцінки навчально-методичної продукції. Але хіба М.Н знає, що це таке – антидискримінаційна комісія у застосуванні до підручника літератури?!

Врешті, в мережі Інтернет  полеміку стосовно підручників професором М.Н. уже перетворено у такий «п’яний базар», що вуха в’януть. Одна з респонденток, Н.Т, наприклад, заявила, що саме в нашому в підручнику (Слоньовська О. В., Мафтин Н.В., Вівчарик Н.М. Українська література (профільний рівень): підручник для 11 класу закладів загальної середньої освіти. Київ: Видавництво «Літера ЛТД, 2019. 319 с.) «багато помилок», не назвавши жодної, зате помножила вартість підручника на тираж і моментально зробила нас, тобто авторок підручника, підпільними мільярдерками, які повинні тихенько сидіти, бо й так їм добре «башляють» із державної кишені. Інша мало не вмерла від здивування, оторопіння й навіть обра´зи (!), що «Диво» Павла Загребельного досі в школі вивчають!  А що, мали би в 11–их класах профільного рівня вивчати  казочку про курочку Рябу, еге ж? Чим геніальне «Диво» цій примітивній респондентці не до шмиги? Тим, що вона ніколи його не читала чи що в неї особисто коефіцієнт інтелекту – IQ – нижче плінтуса? Ще одна «ватниця» безапеляційно заявляє, що  «Диво» треба негайно переписати, щоб у романі не було перекручування фактів!!! Ого, вже й покійний психоаналітик Зигмунд Фройд на тім світі з переляку від такого повороту шизофренії кубинську сигару, тремтячи всім тілом, намагається розкурити! А ще одна пані (хоч  яка з це «пані»? Пані – це самодостатня, розумна жінка) мені у відповідь навіть пригрозила, що «скріпи не горять».  Господи-Боже, це ж геніальні літературні твори не горять (за М. Булгаковим), а власні скріпи нехай ця респондентка виведе на фотопапір, вбере в рамочку й повісить під портретом свого «милого, любимого, единственного»  Лєніна, Сталіна (чи Путіна, Медведєва, чи…, чи…). Їй-Богу, письменник і депутат Верховної Ради України першого скликання Степан Пушик був правий, коли подібним хворобливо активним у дописах (і доносах – теж!) бабусям-глупусям радив йти варити кашу і в´язати онукам шкарпетки, бо саме це вони набагато краще вміють. Узагалі, подібні залякування, поради й «інструкції» на мою адресу від імені «ватниць»-респонденток у Фейсбуці  могли би викликати хіба що гомерични регіт, але…

Але-але, бо ж новоспечений професор, М. Н., чинний науковець найповажнішої київської інституції – уже такий безстрашний самурай (це метафора!), що навіть  привселюдно зізнається, що особисто в методиці взагалі нічого не тямить, але при цьому активно ратує за підручник з української літератури своєї колеги (звичайно, «Свій до свого по своє!»). Ось тільки судженнями, що в цій навчально-методичні книзі ідеально викладено всі факти, підклав велику «свиню» колезі, адже будівельний матеріал (фактаж) – ще не Версальський палац (підручник), оскільки без методичного апарату навчально-методична книга  взагалі неможлива. Та й «хрущовська відлига», не-шановна Н.Т,  – не подія, а процес, а тому ввіпхати це явище в конкретні рамки взагалі неможливо. «Шістдесятникам» умовно називають й насправді «п’ятдесятників» Ліну Костенко й Дмитра Павличка, й насправді «сімдесятника» Василя Стуса. Але М.Н.  хоче ФАКТІВ у  художній літературі як найважливішому з усіх мистецтв (недаром кажуть «Література і мистецтво»!), вимагає РЕАЛЬНОЇ, а не ХУДОЖНЬОЇ істини. НОНСЕНС? ПАРАДОКС?  Але ж  про це веде мову не підстаркуватий житель  глухого села, а молода людина, ПРОФЕСОР, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК!  Ось до чого дійшов прогрес, до чого докотилася українська наука! Ще й  усі навчально-методичні книги – чинні шкільні підручники з української літератури рівня стандарту й профільного рівня (а хіба М.Н. знає, що це таке?!) – цей же опонент безпардонно скидає гамузом у один сміттєвий мішок, на свій розсуд повитягавши із цих навчальних книг «смажені кавалки», – і, звичайно,  «ги-ги-ги: мама коника купила без ноги: яка весела іграшка, ги-ги-ги, ги-ги-гиги!». А чого ж церемонитися? Наклеп то й наклеп. Всі засоби для перемоги, тобто власного самоутвердження, хороші. Брехати – не ціпом махати: ані руки не болять, ні язик не пухне. Та ще й  М. Н. просто філігранно на придумував купу неіснуючих помилок, наприклад, у нашому підручнику (й, напевно, в інших – теж!). Складається враження, що цей професор неспроста напався мокрим рядном на кращі підручники, благовидно не торкаючись найгірших якісно, щоб таким чином надалі розчистити дорогу для підручника своєї колеги. А що, ніби не можна чи що?

Стоп, а наукова добропорядність? А  професорська етика? До біса такі забобони М.Н! Переможців не судять! І злісних критиканів, на жаль, теж!

Наприклад, заявив М.Н., що в нашому підручнику сказано, нібито стиль бароко в Київській Русі появився в ХІ ст. Невже професор ніколи у своєму житті взагалі не читав новаторського роману «Диво» Павла Загребельного, не знає, що це авторська гіпотеза, а не твердження авторів підручника? У нашому підручнику однозначно сказано, що ми як співаавторки прекрасно усвідомлюємо і навіть повідомляємо про це реципієнтам (учням і вчителям), тобто робимо посилання на те, що стиль бароко характерний для ХVІ – ХVІІ ст, а Софія Київська – пам´ятка ХІ ст. Але водночас цей собор – унікальний  і єдиний у європейській архітектурі. Власне, в ХІ століття чогось подібного ніде більше не було!!! Іншими словами, ми не заперечуємо, бо не маємо права цього робити, художньої гіпотези Павла Загребельного. У той же час даємо зрозуміти, що йдеться хіба що про певні первинні елементи бароко, адже саме цей стиль належно визрів, власне, оформився у ХVІ – ХVІІ ст, у Європі, а значить, і в Україні, бо ж нікуди вона з центру Європи не пересувалася.  Ми ж навіть відповідну врізку зумисно зробили для різних Хомів Невірних (пишу з великої букви, бо подібні істоти дуже ображаються!): «Назва  роману "Диво" відсилає нас до факту, що архітектурний стиль бароко, риси якого зримо проглядаються в Софії Київській, у Європі виник і розвинувся аж наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. Софія ж –  пам´ятка ХІ ст. Справді, неймовірне диво: аналогів такого стилю архітектури в ХІ ст. більше ніде в світі немає, Ця пам´ятка засвідчує, що Київська Русь у своєму культурному розвої обігнала інші країни принаймні на два-три століття» (стор. 275 нашого  підручника з української літератури для 11 класу профільного рівня). Що не так, М. Н. та інші горе-опоненти? Київська Русь справді випереджувала Західну Європу. А сам П. Загребельний взагалі дуже болісно сприймав, якщо хтось йому це заперечував. Та й зараз вже часто припускають, що будувати Софію Київську почали не в ХІ, а в Х ст. А ще: для жодного науковця не секрет, що мистецький стиль латентно формується довго, роками, століттями, поки не відбувається якісний стрибок і новаторство не стає зримим для всіх. Але ж дилетантка Н.Т., яка нашого підручника й у вічі не бачила, проте достеменно знає, що там «помилок багато», у відповідь на наше спростування безпідставних звинувачень і нашого цитування (а факти – річ уперта, як каже прокурор) ще й обурюється: «Як ви хитромудро викрутились!» Тільки як це ми могли викрутитися, якщо підручник давно вийшов друком (2019 р.), а М.Н. щойно висловив свої недолугі претензії? І з якої радості ми взагалі мали б «викручуватися»? А ще одна «ватниця» й дилетантка з цього ж приводу (про стиль бароко в нашій у підручнику «врізці») запитує: «А де ж ви цілих два століття поділи?!» Відповідаю: «Поклали на депозит  в англійський банк разом зі скарбами Павла Полуботка. Обов’язково туди зверніться – може, змилосердяться над вашим невіглаством і щось, зважаючи  на вашу духовну вбогість, вам вділять!»

Ще одна високо вчена, але, як кажуть у народі, низько підперезана, криком кричить, що письменник має писати (тобто, напевно, сповідувати) лише правду. Яку правду? Реальну? Чи, може, художню? Та ж якби герої історичного роману «Диво» всього лише заговорили давньою українською мовою, то нинішній український пересічний читач нічого не зрозумів би. Та й у художньому історичному тексті є авторська концепція, автор ставить насамперед питання, актуальні для нашого часу, інакше читачам його художній твір не був би взагалі цікавим. Література – це мистецтво. Художній твір – завжди містифікація, для якої важлива не реальна, а насамперед художня істина! (PS. Пояснюю для тих невігласів і дилетантів, які обов’язково візьмуться читати й цей мій допис, а тоді у Фейсбуці масово висловлювати  власне «фе»): Театр – також мистецтво, як і література, також містифікація, найвищою в театрі також є тільки художня істина. На театральних підмостках насправді ніхто нікого з акторів/акторок не душить, не ріже, не вбиває, не труїть, але всі глядачі емоційно сприймають, що Дездемону ревнивий Отелло задушив, Ромео отруївся, Джульєтта себе заколола ножем і т.д.).

І ще одне зауваження професора М. Н., який цитує наш підручник: «Відкидаючи ідеологічний аспект, дослідники літератури стверджують, що письменницьке «Я» (новела «Я (Романтика)») за своєю силою не має аналогій у новітній прозі». А тут що ще не так, шановний? Ви також новелу «Я (Романтика)» Миколи Хвильового не читали?!! Українські митці когорти Розстріляного Відродження творили в руслі розвиненого модернізму, були новаторами, експериментаторами. Саме Хвильовому належить художній «винахід» образу-маски «Я», бо ж не розстрілював Микола Хвильовий своєї матері (не-шановні дилетанти, бодай перегляньте фото: рідна ненька йде за домовиною сина-письменника)! Більше того, в образах Андрюші, Тагабата, дегенерата розкрито сходинки деградації головного героя.  Тільки не треба вести мову про роздвоєння особистості, як деякі українські літературознавці, – нема ніякогісінького роздвоєння (це ж термін із галузі психіатрії), натомість є деградація людини, яка щосили намагалася в собі сумістити «комуніста» і «людину», проте зазнала закономірного повного фіаско.

Ще М.Н. мертвою хваткою вчепився в датування одного вірша М. Семенка і навів факт, що ця поезія увійшла у збірку, видану зовсім  іншого року. А при чому тут збірка? Вірші можуть бути кожен зокрема датований, можуть бути опубліковані ще до виходу в збірці.  

Та краще перейдімо до інших претензій горе-опонентів, наприклад, що все в підручнику можна було висвітлити значно ширше. На жаль, ні! Хоч і справді нами було написано більше й виразніше, й, може, навіть цікавіше, але ми ніяк не могли ввіпхати свій підручник у прокрустове ложе дозволеного Міністерством Освіти і Науки обсягу. Ось працівники видавництва й «вирізали» все, що тільки можна було, аби вкластися в норму. Пишу це, щоб невтаємничені знали: «три літри» обсягу, який передбачає чинна програма, автори підручників завжди мають умістити в 250-грамовій «баночці» з-під майонезу, а при цьому нічого не розлити, а також «баночку» не роздушити. Не вірите? Напишіть підручник самі – обов´язково пройдете всі кола Дантового пекла

Але загалом  біда не у шкільних підручниках: підручники – тільки наслідок. Біда в скажено перевантаженій програмі. Лише 1/4 з нині пропонованого обсягу варто залишити для кожного зокрема старших класів. Але де там! Мало не кожного року ще додають 2 – 3-ох письменників із їхніми 3 – 5-ма  художніми текстами. Діти нічого не встигають навіть прочитати, не те що засвоїти чи опрацювати. Насправді це вже катастрофа, Але укладачі програм – на становищі богів: ми порекомендували – ви робіть, і не смійте вдаватися до найменших змін. Перегляньте той же наш підручник для 11 класу з української літератури, наприклад, профільного рівня або рівня стандарту. Та ж у ньому (згідно єдиної чинної програми) така кількість авторів і художніх текстів, що навіть студенти-філологи з цим навряд чи справилися б навіть за рік навчання. І що? А нічого. Віз і нині там! Скільки я писала, виступала, аргументовано доводила, що в кожному зі старших класів досить вивчати від сили 5 найкращих письменників і усього 5 – 8 їхніх творів на рік, бо саме так в усій Європі, – ніхто мене не слухає! Та й для тестування література не надається: мистецтво тестувати не можна!!! Потрібен творчий конкурс, а не тести. Але кого нині в цьому переконаєш?

Читання повинно приносити юним естетичну насолоду, а стає каторгою. Діти в середніх класах на виконання всіх домашніх щоденних завдань мають використовувати 1,5 години, в старших класах – всього 3 години, але вони або взагалі не виконують домашніх завдань (більшість), або сидять над підручниками до третьої  години ночі (відмінники)! У Вас особисто такого в шкільні роки не було? Отож-то! І роками ніхто нічого не пробував і навіть не збирався міняти! А укладачі програм лише додавали нових персоналій, перетворюючи навчальний предмет української літератури в казкову рукавичку, яка, як відомо, таки розірвалася від перенаселення!  Професор Михайло Нестеренко, на сором високій і шанованій мною інституції, в якій працює, сам себе виставив на всеукраїнське посміховище. Мав би написати солідну рецензію-огляд і  вказувати хіба що на недоліки у підручниках, а натомість активно взявся шукати в молоці кістки й оскаженіло нищити найкращі навчально-методичні книги. Та й не рецензію науковця він помістив у Фейсбуці, а своєрідні нотатки учня-двійочника 70‑их рр. ХХ ст.  Ось тільки як на них відреагує директор інституції, шанований академік, і в першу чергу – МОН (все ж таки який не який, а таки дипломований професор рафіновану дурню вилає на-гора!) Невже Міністерство Освіти і Науки покірно «ковтне» безпідставні закиди на адресу авторів підручників, а водночас на свою власну адресу?

Як завжди, інтелігенція злякається хулігана, який трощить лавочки в парку?!!

«Птахи одного оперення збираються в зграю» (англійське прислів´я). Скептично переглянула усі дописи «вати» після дилетантського вибрику М.Н. у Фейсбуці на тему насамперед нашого підручника (про інші принципово не беруся судити) профільного рівня з української літератури для 11 класу й зрозуміла, що таки до відродження «революційних трибуналів» (зловісних «трійок») бодай у тому ж таки Фейсбуці – один крок.   Скоро шкільні навчальні книги (підручники – насамперед) демонстративно почнуть палити на площах, як у Росії в ХVІІ ст, чи в гітлерівській Німеччині у столітті ХХ. «Что тебе снится, крейсер "Аврора"?», «Или, как прежде, в черных бушлатах снова шагают твом патрули?»  Смутні часи. Псевдо-науковці. Псевдо-патріоти. Своєрідна маленька духовна орда (приблизно на 100 – 120 голосів у Фейсбуці) низького інтелектуального рівня здатна завдати великої шкоди українській шкільній освіті. А ще явно завищена самооцінка опонентів із середовища «ватників»: «Чули!» «Знаємо!» Вже в множині від свого імені кожен/кожна зокрема заговорив/заговорила! Зграя. Масовий психоз. «Для дурака закон не писан, а если писан, то не читан, а если читан, то не понят, а если понят, то не так». І нічого тут не зміниш: «Птиці одного оперення збираються в зграю». Наприклад, ворони. Їх ніколи не перекричиш! Вони чують лише себе.

Проте НУШ мусить розвиватися, а автори підручників брати до уваги, що собаки гавкають, а караван таки йде! І, звичайно, МОН мусить залучати до обговорення чинних підручників кваліфікованих спеціалістів педагогічного профілю. А «вата»? А «вата», наприклад, нехай на кухні чи на лавочках під під’їздом дискутує про ціни на базарі й тих своїх сусідів, які живуть матеріально краще. Кожному своє.