Стає очевидним, що рух поезії, як і літератури загалом, можливий лише в бік семантизації мови: її очищення від нашарувань ідеологічного і речового дискурсу та звільнення від автоматизму змертвілих структур було частково здійснено і поетами «Київської школи» 60–70-х, а надто – маргінальною поезією 90-х (найяскравіший і найрадикальніший представник – Андрій Підпалий).

Поезія Олі Мальченко є сучасним продовженням крайньої мовної радикалізації: увібравши найкращі традиції попередніх поколінь поетичного авангарду, вона докорінно оновлює зужиті технології й форми, ідейно-естетичні та екзистенційні можливості письма і створює нову його модель. Текст набуває максимальної чуттєво-емоційної насиченості та смислової концентрації, тоді як мова постає у своїй архаїчній первинності, актуалізуючи ментальний, духовний, історичний та екзистенційний досвід людства. Поетеса – через заглиблення у найменші структури слова й морфеми – оживлює мову бажання як найвище одкровення. Письмо стає тією реальністю, яку можна пізнати, лише надміру відчуваючи, активізуючи живу уяву й звільнивши свідомість від тотальності руйнівної машини бажання. Тільки заглибивши мову в Ерос, можна повернути її до першовитоків, а отже – відродити саму людину, піднести до вершин її духовну й чуттєву сфери. Відтак Поезія перестає служити Танатосу, ганебно підлаштовуючись під мертву риторику й соціальну прагматику оречевленої реальності, – вона стає символом звільнення й розквіту людського духу в життєдайному акті творіння.

Введення поетесою в тіло тексту очищеної морфеми – як відкритої структури  семантичних можливостей, що містить активні мовні компоненти, які є моделями цінностей і відображенням чуттєво-емоційних сфер людського буття, – та її органічне поєднання шляхом зрощення-розщеплення є і способом словотвору, і художнім механізмом деавтоматизації мови, і поетичним прийомом, з допомогою якого досягається підвищення значущості кожного елементу тексту, і тим структурним методом, що створює ефект стихійності живого мовного потоку. Оскільки морфема є високо інформативною й багаторівневою мовною конструкцією, – для сприйняття й особливо аналізу цієї поезії стає необхідною активізація мовознавчих та лінгвістичних знань. Такий нерозривний зв’язок поезії й лінгвістики, що вириває першу із соціального дискурсу й герметизує поетичну реальність як найвищу істину, має убезпечити мистецтво від профанації й використання мови як інструменту. Ця спроба заглиблення у поетичний світ митця є лише однією з можливих, що дає змогу дешифрувати мовні коди й показати органічну цілісність художньої структури тексту.

 Сакралізація й абсолютизація людської надчуттєвості та її  перетікання-злиття зі світом вільної ірраціональності природи – на рівні лексики і мовних конструктів досягається вживанням відповідних словоформ та своєрідним способом їх поєднання:

по(лони)ж(сво)їм(ві)ття(вим)

непо(хил´)о(ве)ресо(м)

Смислову варіативність збільшує й графічний поділ на морфеми, що робить поетичну структуру багатовимірною і відкритою до трактувань. Однак поліваріативність розкодувань не є хаотичною в сенсі абсурду – вона прочитується асоціативно в контексті органічно поєднаних словоформ і містить ідею поетичної свободи. Зрощуючи дві морфеми у конструкцію полони, отримуємо варіативні форми, що розширюють і семантику: в одному варіанті передано дію, виражену дієсловом 2 особи однини, з наголошенням на 3 складі, в другому – іменник у називному відмінку множини, в такому разі наголос зміщується на 2 склад, у третьому – іменник лоно у нетиповій формі множини (нетиповість ця, однак, є способом оживлення мови й не порушує її внутрішньої природи), який тут виступає кореневою морфемою і значення якого підсилює префікс по-. Виокремивши словоформи, утворені з морфем, маємо багаторівневу лексичну структуру, один рівень якої становлять іменники полон, лоно, віття, верес, другий – дієсловні форми полонити, хилити 2 особи однини, третій – займенники свій, їм, вжиті у непрямому відмінку, далі – прикметник віттявий, прислівник непохильно, прийменник по, частка ж і сполучний голосний о, інваріантом якого є вигук, що має додаткове експресивне навантаження.

Морфемний склад поезії питомо національного походження і позначає вимір гіперболізованої емоції, дії та процесу, назви істот і неістот, абстрактних та природних явищ і понять: ту мовну екзистенцію, що невідривно пов’язана з людиною, її чуттєвістю і простором її тіла. Семантизуючи кожен мікроелемент, що активізує ментальні архаїчні конструкції, поетеса посилює їх внутрішню напругу, рухомість, динамізуючи поетичний образ. Цьому сприяє й ритмічна організація тексту. Спосіб словотворення та специфіка граматичної сполучуваності, руйнуючи схематичність мовних побудов, організовані водночас за внутрішніми законами української мови:

вир палахкою
отям´ю видар
охчищем маниці

 Конструкція отям´ю містить у своїй структурі твірну основу тям, похідну від дієслова (тямити, отямитись), префікс о-,що паралельно є вигуком, іфлексійний елемент -ю, що є вкрай інформативним, позаяк продукує інваріантність, наділяючи слово додатковим значенням: це і дієслово І особи однини майбутнього часу, і – віддієслівний іменник середнього роду в орудному відмінку однини. Інший принцип побудови лексеми маниці: тут визначальною є суфіксальна морфема -иц- із закінченням -і, що граматично вказує на належність слова до іменника жіночого роду, вжитого параленьно у називному відмінку множини та – у родовому однини. Водночас роз’єднання лексеми на дві морфеми – іменник мана в родовому відмінку і займенник ці в називному відмінку множини – породжує додаткову семантику. Дериватив охчищем створено методом зрощення ще більшої кількості морфем, що, відповідно, помножує і смислові інваріанти: ох – вигук/закінчення у родовому відмінку (приміром, мох, двох), чи – сполучник,тоді як нарощення наступноїприголосної– чищ – робить елемент кореневою морфемою (від очищення), ще – частка, щем – віддієслівний іменник (щеміти); водночас закінчення -ем (орудний відмінок однини) є прямою вказівкою на належність словоформи до чоловічого роду. Таке словотворення є і запереченням мовної шаблонності й автоматизму і водночас – природне для живої мови у її стихійності. Виокремлення певного елементу актуалізує етимологію кожної морфеми, всю історичну хронологію її формування й розвитку.

Творення лексем відбувається афіксальним способом: за допомогою префікса (розтраве, овеснує, призор’ї), суфікса (саміння, ожарець), флексії (сніп’я, полоння, спермов’я,мав’є), та їх поєднання, що сприяє зміщенню й рухомості родо-видових категорій і часово-просторових відношень. Способом деривації є й основоскладання – зрощення кореневих морфем (лісопліддя, травограї, ненаволюб´, весноквіт),і перетворення словоформ з однієї частини мови в іншу: таким чином з’являється субстантивований іменник (пом’я), прислівник (руттяво, розсунн’о), відіменниковий (одівений, ланнява) та займенниковий прикметники (твоїнну) тощо. Поєднаннясемантично насичених, часто контрастних за значенням, морфем надає новотвору внутрішньої динаміки й образної інтенсивності (лонодика, чарлюб´, мрієваб´, зіллюбе, жадалиннота, упорожнявіє, купалило).

Поєднуючи традицію з радикальністю, архаїчні елементи з оновленою технологією, поетеса трансформує й органічно вживлює у структуру тексту фольклорні та міфопоетичні конструкти як глибинні коди нації:

(ой)не(люї)тої(няви)

тої(чор)тої(при)чар´(у)нки

во(на)біг(ся)по(лені)

ло(на)гіл´(м´є)по(велі)

ти(б)єї(не)піт´(пив)

ти(б)ої(лон)не(ча)с(ти)в´

ти(б)єї(з)був(ту)шіст´

на(дві)йо(роз)і(пік)а(тро)м´

Композицію становить вигук ой, займенник ти, заперечна частка не і змінна дієслівна форма умовного способу, що в сукупності утворюють поетичний повтор-рефрен із конотацією прохання-наказовості: це окреслює певну поетичну образність – звернення-благання-наказ закоханої дівчини до чоловіка (на це вказують форми дієслів чоловічого роду пив, частив, збув) не любити (усічення дієслова не люї є відтворенням його архаїчної форми) іншої дівчини (тої няви, тої (при)чарунки). У такий спосіб відбувається переосмислення народнопісенного сюжету про любовний трикутник. Кожна відокремлена морфема наділена самостійним значенням, водночас її цілісність не порушується при зрощенні, а – органічно доповнюється семантичними інваріантами. Цьому сприяє і ритмомелодика тексту, і його фонологічна єдність, що є активними структурними складовими. Поетичне полотно вибухає живою стихією смислових варіацій, оголюючи семантичні ядра. У більш зрілій поезії фольклорність так вживається в художню структуру, що позасвідомо сприймається як її мовна й ментальна єдність.

Язичницька естетика є одним із елементів конструювання семантичної й метафізичної утопії як моделі світу, що заперечує знедуховлений урбанізм. Тут неможливо не провести літературні паралелі: це і модель екстатичної лісової культури Лесі Українки, і чуттєва органіка молодомузівців та хатян, і оргіїстичний міфосвіт Б.-І.Антонича...

на(мав(лоном)ки)здоженут´...

о(ве(хи(безодню)ле)чір)той

о(зі(го(пращу(лел´)рів)мін)слухай)їй

дере(мо(во(мавки)лею)вит´)во

Графічна сегментація збільшує поліваріативність: спосіб причитання можливий як лінійний, так і відцентрово-доцентровий.

Конструювання поетичного виміру відбувається і шляхом зрощення, і розривання мовних елементів:

тим воді повідплиле

гейльо пробаг каз відань

ллєє чини ковзощорозтрива

радь

отої зводи родяної вог лльота

збриж смуту чаропілля о чі

водоросся

галасу орясту жже...

Багатозначність помножується за рахунок виокремлення в цій зрощеній поетичній конструкції всієї сукупності морфемних центрів. Таким чином мовний елемент втягує у свою структуру інші мікроелементи, за рахунок чого і відбувається органічне нарощення й згущення сенсів. Інший вимір художньої структури поезії – рівень граматичної сполучуваності словоформ – також є інформативним, позаяк посилює ефект хаосу й непередбачуваності живої мови і є втіленням ідеї абсолютної мовної й екзистенційної свободи.

            чи      гу          би      ти

                о    ті     м   и        не

            бо в   ни      х

            яс    не                 чере щ   чи

            т_рута

            в-од         є      де

            ми  на      коли       ви   в   о

            губи

            Технологія розриву морфемних сполук, як і зрощення, втілює ту саму концепцію підвищення значущості кожного елементу за рахунок можливості вибору. Частка чи на початку тексту задає питальної інерції, дієслова губити і мине мають конотацію чогось втраченого, неможливого, однак те саме дієслово мина, разом із прислівником коли на позначення умови, змінюють цю тональність наприкінці тексту, тим самим роблячи і лексему губи у першому й останньому рядках поезії не відповідною самій собі, контрастною за значенням. Якщо на початку гу би (графічна роз’єднаність є підсиленням семантики розриву, віддаленості) є синонімом губити, то в другому – еротизоване губи символізує єднання в любові, пристрасті... Підсилюють ефект займенники ми, ви наприкінці, що також виступають омонімами до займенника м и на початку тексту, семантично поєднаного із заперечною часткою не. Зміну інерцій передає й ритміка, і графічна сегментація тексту. Кожен структурний рівень поезії є вкрай інформативним, кожен елемент – семантизує й підсилює художній ефект і особливе переживання твору, передаючи внутрішню рефлексію, нерозривно пов’язану з досвідом тіла.

Відсутність у поетичному просторі лексики і морфеміки на позначення процесів і явищ соціального буття містить ідею заперечення світу речей-фетишів як наслідку прагматизованої свідомості, що перетворює існування людини на несвободу й рабство: і якщо літературний попередник поетеси – поет Андрій Підпалий – порушуючи всі канонічні граматичні зв’язки, вирвав слово з-під дискурсу влади й ідеології як убивчого знаку своєї доби, то Оля Мальченко руйнує риторику мови як речі й товару. Структура художнього світу митця, її мовна реальність є відображенням того Іншого виміру, що є чи не єдино доступним людині, оскільки пов’язаний із природою її буття. Любов постає і як диво, і як свобода, і як єднання, і як боротьба, і як омана… Та завжди це – надвідчуття і надпорив, що дарує найглибше пізнання, є мірилом духу і найвищою формою людяності. Поетизуючи змінний потік переживань і станів у їхньому живому русі, – від захвату, бажання, жаги – до туги, ненависті, люті, гніву, прокльону, – поетеса семантизує сферу почуттів і внутрішньої екзистенції, що є синонімами життя й символом заперечення тих мертвих категорій товарного дискурсу, які несуть метафізику насилля й смерті, а отже, спрямовані проти людини.

Необхідність цього дослідження зумовлена потребою запобігти літературним маніпулюванням і спекуляціям, переведенню риторики поета в розряд абсурду. Звісно, цей поетичний простір потребує більш глибокого аналізу усіх структурних рівнів, позаяк його багатовимірність твориться поєднанням суми відношень, які й становлять складне семантичне ціле, що має впорядковану структуру. Ця спроба заглиблення у простір мови і принципи словотвору засвідчує, що питання мистецькості поезії й літератури – передовсім питання буття поета у мові. ...І водночас – присутнє ще щось – невловне й вислизаюче, ірраціональне й непередбачуване, вільне й екстатичне. Щось, що перетворює слово поета на таїну й одкровення: дух Поета, його кров, його пристрасть, його мрія... Чи не є це щось найвеличнішим даром Митця – Людині?