Друзі, насолоджуйтесь, бо це пропустити, як пропустити одну з серій «Карткового будинку»: щоб зрозуміти наступну серію, треба бачити першу, бо так ніколи не дізнаєшся, як казав персонаж М. Гоголя – «как у ніх, душенька, делаєтся». Отож про конкурс BBC. Пригадується, які страсті горіли довкола нього минулими роками, тепер градус виразно спав, всім вже давно зрозуміло і нецікаво, бо земля крутиться, а віз і далі там. Цей конкурс перестав нести несподіванку, сюрприз, виклик, зникли пітні долоні очікувань. Для мене стало це абсолютно очевидним, прозорим, коли премію НЕ отримав Олег Лишега. Одразу обмовлюся − не хочу перекосів, ця колонка не про цьогорічних переможців, бо з них усіх я читав лиш Андрія Бондаря. Тут йдеться не про окремий випадок, а про загальну настанову, що добре прозирає зокрема у цьому інтерв’ю з членом журі конкурсу ВВС − Світланою Пиркало. 

Від деяких проговорених тут тез, у цю передсвяточну неділю, на мить онімів. Якщо чесно, то мені страшно, коли бачу − що відбувається в головах людей, яким «дали мікрофон». Тут виокремлю лиш найбільш «вдалі» епізоди. Бо говорити загалом про рівень осмислення Світланою Пиркало сучасної української літератури не доводиться, бо його просто нема. Якщо, звісно ж, не вважати рівнем імпульсно-вигуковий апарат мовця. Заберіть злісне жіноче кривляння перед камерою про роман Оксани Забужко і нічого не залишиться. Натомість залишаться багатотисячні наклади «Музею покинутих секретів», що вже осіли у приватних бібліотеках, залишиться перша добротна спроба «вскрити» пухлину часів українського конформізму 70-х р.р. минулого століття, спроба тематично наблизитися до «Маленького апокаліпсису» Тадеуша Конвіцького, продовжити роботу Валерія Шевчука – мислити великими оповідними формами, розгалуженою кроною сюжетів, мислити жанром саги. А ще – створювати пересічного героя української історії, оживляти його історіографічну даність через психологічний портрет. А тепер вишенька з інтерв’ю Світлани Пиркало, що багато пояснює – «ми ще не закінчили з оцим-от героїзмом <…> це ж героїзм нескінченний». На цьому місці хочеться щось сказати, але я утримаюся в силу політкоректності та толерантності. Скажу це іншими словами. Коли країна хоче розпочати війну з іншою країною, вона уважно (sic!)вивчаєнастрої населення тієї. Насамперед – температуру ненависті до агресора і внутрішню здатність (настроєвість) населення до мобілізації (в широкому понятті цього слова). Це хрестоматійна інформація для школи старшин. В агресивно налаштовану країну, з високою мобілізаційною здатністю не наважиться зайти жоден агресор, навіть такий чисельно великий як Росія, тому що втрати будуть близькими до Піррової перемоги. І в час війни культура так чи так бере в цьому участь, вона також стає об’єктом дослідження агресора. Уявіть цей момент, коли старшина перед виходом на бойове завдання просторікує про те, що «ми переможемо, бо ми – за європейські цінності, за політкоректність і гендерну рівність». За цінності людей в теплі, затишку і достатку. Можна собі уявити, як наснажуються таким спічем бійці. Особисто я не маю нічого проти цього тріумвірату цінностей сучасного цивілізаційного світу, але далеко не він стає основою для людей війни, натомість − приклад героїзму. В книжках, в житті, в кіно. 

Є такі люди, їх Франко колись назвав люнатиками, які відірвані від землі, від різкого розуміння, що на ній, на цій землі відбувається, і що їй насправді потрібно, які називають себе інтелектуалами… Насправді ж вони просто неприкаяні, витають у нав’язаних іншими теоріях, приносять більше шкоди, аніж добра. В цьому інтерв’ю, в самих настановах, не можна не добачити щось подібне. Гонитва за модою, неприкаяність, апломб, все це вже було. Згадайте чим це все закінчилося.

Ще одна вишенька – про те, що «у Великобританії знають лиш про українських сантехніків чи українських нянь». І виходить так, що нехай краще знають про них, а про сучасний героїзм в Іловайську, Дебальцево чи в с. Піски їм краще не знати, бо там вочевидь забагато насильства, забагато крови і розірваних нутрощів. Так от я ніжно натякну, що в суспільстві, де немає насильства, там відсутня і дружба, де немає насильства – немає сильної і глибокої любови, де немає насильства – немає братерства, бо коли у тебе спокій, затишок, штиль, все це банально зайве. Аналогію можна побачити у романі «Маленький апокаліпсис» Конвіцького, коли автор говорить про характер в сучасному світі, цитую з пам’яті, ідея приблизно така: «Колись, у давніх часах характер був потрібний, бо завдяки йому можна було вижити, тепер, в сучасному світі – він заважає це робити». Цих моментів Світлана Пиркало не бачить, бо вона пробує накладати сучасний політичний контекст Великобританії на українську ситуацію. А вони просто різні, бо наша країна воює, а Великобританія – ні. Ми живемо в різних станах. Ось коли Великобританія спроможеться на ті гарантії, що їх вона підписала в рамках Будапештського меморандуму, ми тихо та мило заживемо, тоді книги всі будуть подібними одна на одну і тоді можна буде до цього всього повернутися. А зараз подібні підходи – просто затуманювання мізків, бо я, як український читач, розумію, що на цьому конкурсі ніколи не прозвучать імена в якості переможців: Бориса Гуменюка, Василя Портяка, Дмитра Савченка та низка інших імен, що розуміють потреби цієї культури, бо вони тут живуть, вони її знають, вони її розуміють без схем і коридорів, які ніби виставляє і вимагає дотримуватися Західна Європа. 

Як на мене, проблема з виходом на ринок Західної Європи, про що говорить Світлана Пиркало, полягає якраз в тому, що ось такі «експерти» розголошують і пропонують імена, що сліпо йдуть за політичною естетикою Заходу, вони там просто нецікаві, бо в них там таких самих місцевих повно. Натомість їм слід показати автентичне, національне, з нутра цієї землі, таке, чого немає там, на Заході, а не армію письмаків, що пишуть під виставлений трафарет. Шукати ринкового порозуміння треба тут, в цьому напрямку. Для чого мені такий товар, якого у мене і так повно? Це ж так просто зрозуміти! Але для того, щоб це побачити, осягнути, потрібно довго йти по сліду, розуміти його, вміти шукати, заходити у непрохіддя, в далекі плавні, а не походити акуратно по легкому узліссі, щоби вполювати напудженого зайчика. Він так чи так нікому не потрібний. Для цього потрібно мати менше пихи і менше схем в голові, коли говориш про літературу.

І наостанок слова блискучого Унамуно: «якою пихою, якою дурною пихою є мовчазна пиха тих, які вважають парадоксальним усе те, що не позначене якоюсь етикеткою в їхньому мозку, і прагненням до хворобливої оригінальності – будь-який політ духу! Для них не існує гарячих сліз. Пролитих у мовчанці, у таємничій мовчанці, бо для цих дикунів усе давно вирішено; вони не знають, що таке тривога душі, бо вважають, що від народження їх обдаровано абсолютною істиною; для них існують тільки догми, формули та рецепти. Усі вони наділені душами бакалярів». («Життя Дон Кіхота і Санчо»)