Це якщо не заглиблюватись у навколополітично-бюрократично-псевдо-непсевдомистецькі баталії, які приніс у Porto Franko «Гогольfest». Але не про це зараз, тим більше, що в і-неті подробиць більше, ніж... Завершується високосний 2016, тому вирішила зібрати усі, на мою думку, варті уваги публічно-фейсбучні вислови літературно-мистецького станіславського простору. Без гламуру, без моди, без трендів, без премій і приклейок до імен, без кланової приналежності. Література, єдиний критерій – література. Усі, хто очікували побачити інші імена – можете ображатись;)

Письменник вечірньо-нічних творчих ритмів. За маскою епатажних трюків та публічної експресії – романтична, інтуїтивно-чутлива натура Степан ПРОЦЮК:

«Спроба психоаналітичного етюду на вечір, друзі та панове. Переважно ми думаємо, що знаємо інших людей. Я стверджую, що це здебільшого ілюзія. Нам здається, що ми знаємо інших. Зазвичай це лише проекції інших у нашому мозку – ще й на наш лад…

Наведу приклад із власного життя – так буде коректніше .На моєму місці могло би бути чимало інших людей. Звісно, що я відчуваю певний( із різними зарядами, не кажучи вже про відтінки) інтерес до власної особи. Мені якось, холєра, таланить на те, що деякі люди зачаровуються моїм образом, видуманим у власній голові, а потім – розчаровуються. Хоча я тут ніц не винен. Це говорить із наших швидких зачарувань/розчарувань наша незрілість і невміння інтуїтивну відчувати людину, навіть, коли вона складна. Мені або іншим про мене, наприклад, кажуть:

– Ви занадто романтичний («занадто романтичний» –повторюю, посміхаючись у вус)

– Він має демонічні риси («маю демонічні риси» – знизую я плечима на людську дурість)

– Він достобіса амбітний («достобіса амбітний, справді?» – байдуже киваю головою

– Ти, Степане, трохи невротик («напевно я трохи невротик – киваю – Як і всі інші»)

– Ви такий химерний! Ви такий щирий! Ви такий складний типаж! Ви такий простий чоловік! Ви стоїк! Ви – прихований сибарит! Ти, добрий, Степане! Ти злий, Степане! Ви терплячі, пане Степане! Ви нетерплячі, Степане Васильовичу! – часто чую про себе.

Все сказане може різною мірою стосуватися і інших людей, зокрема вас, друзі і панове.

Не будьмо самовпевненими чи наївними. Ми небагато знаємо про інших, хоча нам часто видається протилежне . Але чи це є аж так зле?

Певно, уважніше вслухаймося у музику власного серця, не забуваючи про інших людей, які мають власних сердечних музикантів. І тоді буде для нас творитися – із безконечного міха життя! – відносна гармонія, а можливо, і трошки щастя».

Цей поет привіз в Івано-Франківськ світ експресивної музи і самотньої кримської екзотики. Попри зовнішню андеґраундну поведінку – мислитель, який любить побути на самоті, Ярослав МІНКІН:

«Братислава сегодня окунула меня в свою волшебно грустную атмосферу. Я никогда не был здесь раньше, но... ее имя, и единственный человек, которого я здесь знаю, – осыпали меня желтым своим настроением. И великолепный пианист в отеле, музицирующий до позднего вечера... В этот год дерево моей жизни осыпается особенно больно».

Художник, з яким можна подорожувати у різних філософських координатах з безнадією знайти вихід з розмови. Роман БОНЧУК:

«Все ж таки все мене переконує, що ані світу, ані смерті, ані любові, ані релігій, ані мудрези не існує, як держав та націй, увіровань та моралі – є просте отримання Старіння в кожного в свій метафізично-метаморфозний спосіб: зрештою, ми народжені щасливими й не повинні важко працювати й колотитись тим мороком неуцтва, хоча деж та сила, як не в любові та прив´язаності до наших дітей та батьків. Ніхто не заперечить цієї Істини....

Ніхто навіть не схоче теє проговорити та піддати сумнівам... Лишень віршувати деміургічно та красиво...»

Поетеса, у якої життя та література, як цукор у каві, лід у віскі, як сигара з ромом. Жінка, яка вміє бути жінкою і митцем, і десь поміж цим – собою – Марія МИКИЦЕЙ:

«ми впізнаємо одне одного здалеку – але не кидаємося одне одному в обійми, не кричимо посеред вулиці: – Привіт. А скільки в тебе? Просто ледь посміхаємося одне одному і в цьому усміху можна почути шарудіння жовтого листя.

на перший погляд, нічим не відрізняємося від всіх решта – поспішаємо у своїх справах, чи прогулюємося, вдихаючи холодне різке повітря, заклопотані чи безтурботні, молоді чи старі, веселі чи сумні.

але якщо добре вдивитися, якщо не пошкодувати часу і зусиль, якщо трішки примружити повіки і ледь схилити голову, на мить затримати дихання і стишити ходу, то можна побачити, що ми інакші, Якісь такі неправильні і дивні, і наші руки так нагадують крислаті гілки, і наші мінливі силуети, що ладні будь-якої миті полетіти за вітром. Ми – ті, чиї кишені повні волоських горіхів».

Художник і архітектор глобальної мислекреації. Чоловік, який не має нічого спільного з маломістечковим провінціалізмом – Ігор ПАНЧИШИН

«А чому б не запросити Калатраву для будівництва моста в Станіславі? От атракція б була на цілий світ. Потоцький же запрошував людей з Франції. То не так вже й дорого (якщо працювати «по чистому»). І назви готові. От у нього наприклад – «Міст Беккета», чи «Міст Джойса» (в Ірландії). Навіть ззовні він виглядає «національно». А який зграбний метелик на Гранд Зеро в Н.-Й....»

2016 рік в українську літературу ввійшов ще й тим, що уперше за століття мовчання, з’явився літературний маніфест. Його автор – «поет без імперії», який ось уже кілька років, як не любить означень навколо свого імені й інших слів. 40 років тому він народився в Івано-Франківську. І в разі можливої культурної станіславської катастрофи у найближчі роки, це може рятувати місто. Олег КОРОТАШ:

Прощання з літературою

1). Цим Маніфестом проголошую особистий розрив із контекстом постколоніальної літератури та відсторонююся творити нові жанри на хуторі культурного анархізму.

2). Заявляю про вихід із дискурсу шевченково-франковоі стилістичної парадигми, що домінує в українській літературі.

3). Творчість поетів «Розстріляного Відродження» має беззаперечну музейну цінність, але є культурним баластом для творення нової поетики; термін «Розстріляне відродження» є невірним по-суті: футуризм та авангард служили диктатурам.

4). Лише культурний анархізм проголошує свободу мистецтва. Наша метафора є ширшою ніж будь-які релігійні, морально-етичні та інші канони.

5). Досвід містифікації у ХХ ст. під назвою «постмодернізм» доводить, що єдино вірним шляхом буде прощання з імітаторами літератури.

6). Намагання філософів лівого спрямування приватизувати термін «постметафізика» спонукає до дискусії щодо контексту тоталітарних ідеологій у сучасній культурі.

7). Літературні блукання наосліп між метареалізмом та метамодернізмом передбачають з’яву нового напрямку. Спробу окреслення такого напрямку наважуся запропонувати через переосмислене мною прочитання Гайдеґґерівського Dasein вже у новому контексті – яко «самоідентифікація у справжності».

8). Лише «самоідентифікація у справжності» спричиниться до культурної експансії української літератури у світі.

9). Потреба національної культурної експансії. У нашій літературі панують гастарбайтери, які у скорому часі проголосять недолугий «метамодернізм» необхідною літературою.

10). Нас замикають у міфологію «толерантності», означивши цим терміном підступну підміну правді.

11). Єдиний обов’язок поета – це запхати пальця у відкриту рану суспільству і показати де болить.

12). Цей Маніфест є літературним суїцидом. Нинішній соціум клітка, – лише суїцид традиційності є вірним способом отримати свободу інтелекту.

2016 рік у літературі завершується маніфестом, а Маніфест – суїцидом постколоніальної традиційності – за це варто підняти келих, або й два...