Я знав, що Юрій Нога – поет, але не знав його віршів. Здається, прийнято вважати, що поет – це той, хто пише поезію. А поезія має бути доброю і таке всяке. Відповідно, якщо тексти добре начинені розмаїтими художніми засобами, мають багату мову й цільну структуру, то автор вже поет. Може й так. Але деколи деяким поетам навіть віршів не треба. Зразу видно, з ким маєш справу.

З паном Юрієм познайомилися в 2009 р. на фестивалі читаної поезії «Молоде вино». Він був директором фестивалю, а я учасником. Одразу після того – Семінар творчої молоді України від видавництва «Смолоскип», де пан Юрій був головою Наглядової ради. Але не подумайте, що все виглядало так серйозно. Себто, серйозно було, але без жодного підвищення «над». Простий і скромний чоловік, який аж ніяк не мав директорських рис. Але мав чимало рис поета.

Так ми роззнайомилися, так зустрічалися кожного травня на семінарі, доки пан Юрій був. Ще якось мала місце поїздка з літературними читаннями лауреатів «Смолоскипа» до Дніпропетровська й Запоріжжя. І все. В буденний час ми ніколи не зналися. Я ніколи не знав його щоденних клопотів і праці. А семінар дозволяв бути виключно поетами. Навіть якщо ти директор чи журналіст.

Ще варто згадати, що найбільшим посередником нашого знайомства був поет Олесь Корж. Теж багаторічний учасник семінару, який трохи старший за мене, але трохи молодший за пана Юрія. Вони між собою зналися багато років і тут ми якось разом знайшли спільну мову. Завжди звучало багато спогадів. А мені найчастіше випадало бути слухачем. І це було добре, бо що я міг їм сказати?

Але віршів не було ніколи. Я жодного разу не чув ані в живому виконанні, ані в друкованому вигляді не бачив текстів пана Юрія. Коли цікавився, то він казав, що в Мережі десь є. Шукав, але нічого не знаходилося. Може погано шукав? Зрештою, я й так знав, що він поет. А почитати хороших віршів – не така вже й проблема. Маємо чимало добрих поетів.

Проте, певні очікування таки були. Вони дивним чином співпали з книжкою, яка тепер вийшла у видавництві «Смолоскип» під виразною назвою «Рядки з сигаретної пачки». Це дуже радісна для мене подія, бо після смерті поета від серцевого нападу 11 квітня 2012 р. лишалося все менше шансів його знати.

А тут якраз доречно нагодилася поезія. Саме така, якою вона мені уявлялася, коли шукав у Мережі, саме так, що якраз один текст можна записати на сигаретній пачці.

На шклі розбитої пляшки

проростає квітка кохання

Варіації мови й мовчання

Вічна війна як священна корова

Хвороба руйнує мозок

де розпустилася квітка

Ти витрачаєш ніч на пошук пустелі

Так і живеш на єдиному подиху

що зветься надія

Юрій В. Нога виявився ще молодшим, ніж мені здавалося – з 1973 р. Прихід в літ. процес відбувся у дев’яностих з Жаданом, Кокотюхою, Розумним… Тоді ще всі були просто молодими. А відійшов рано і драматично, як міг відійти хіба «вісімдесятник». На звороті книжки відгук Жадана: «Коли помирають друзі, очевидною й катастрофічною стає та недоговореність, яка після них лишається – всі ті речі, котрі ти не встиг сказати, котрі вони, в свою чергу, не встигли дописати, котрі ви разом не встигли прожити та зрозуміти».

Смерть – це завжди сумно, тим більше, коли помирає молода людина. Чим би вона не займалася, кажуть, що встигла мало. Книжка пана Юрія справді тонка – 60 сторінок, на яких окрім кількох десятків віршів передмова Сергія Пантюка й післямова Ростислава Семківа, а також трохи світлин. Але поет якось сам наче заспокоює читача, що багато не треба:

Читаю рядки з сигаретної пачки

Що вчора здались геніальними

Ледь розбираючи власний маразм

Так бува

що нікому не треба

Ані опуси ані рядки

В тридцять три

Тут, як згадує Пантюк, «лише м’яка усмішка і в очах трохи смутку…». Делікатний і спокійний пан Юрій, який лише зараз приходить до читача. «Рядки з сигаретної пачки», як не дивно, його перша книжка. Хоч навряд він не мав можливості видаватися раніше, працюючи в тому ж «Смолоскипі». Та не потребував. Навряд він не міг писати більше, якщо Шевченко писав навіть в казематі, а Франко в коломийській тюрмі. Але нащо говорити довго, якщо «знову натхнення доходить до фільтра».

Його вірші сповнені драматизму скороминущості й «шкідливих звичок». Багато вина й сигаретного диму. Видно, що автор сам розумів «згубність» («А зранку знову естафета / Так 3 по 100 / Під три по сто й життя мине…»), але дуже рідко бачив просвіток. Чи не єдиний його текст, де проглядається світло, присвячений дружині поетесі Марині Брацило, яка пережила його лише на рік.

Маринко ти чимось нагадуєш травень

Час кохання й великих зірок

Ти не станеш для мене обачною

Ти не скажеш мені «До побачення»

Бо покличу тебе до зорі

І не плач

бо повернеться травень

І я повернусь на зорі

Та й тут оптимізм десь далеко. Але чути, що є любов, а це вже не мало. Не мало як для емоційного наповнення. Власне, саме воно й є основною силою поезії Юрія В. Ноги. Його вірші на позір простіші за листки дерев. Ймовірно осінніх. Але ще перед тим, як стати нічим (себто тліном й перетворитися на землю), вони встигають ще стільки сказати. Як-от листок, який вже відділився від гілки, але має ще кілька секунд для падіння (польоту!). І той, хто слухає, все почує.

Не знаю, чи пан Юрій стане класиком, не знаю, чи його книжку будуть зачитувати до дірок. Але я ще не раз її гортатиму, зустрічаючись зі щемким образом автора й такими очікуваними й невимушеними його текстами.