Щось прочиталося та й забулося, а щось допомогло не розкисати, любити кожен свій день. Що ми читаємо у різних житейських обставинах? Пропонуємо досвід одного читача.

На початку - цікаве спостереження: чомусь саме остання прочитана книга завжди видається найважливішою, найбільш помічною. Такою от стала для мене книга І.Герича «Герич Дионізій Іванович: Сто випадків з практики районного хірурга».

Що читалося у 2011-2012 Читальному році. Досвід одного читача

Все це трохи містично - те, що саме ця книга завершила мій Читальний рік, саме вона замкнула уявне читальне коло. Бог, невидима сила, інтуїція? Щось спрацьовує, і у потрібні життєві моменти нам потрапляє на очі те, що найбільш цілюще для душі. На мій Читальний рік наклали відбиток важка хвороба мами і її відхід. Ми опинилися віч-на-віч з її стражданням. Ще на початках хвороби підбадьорювала її та себе книгою Володимира Лиса «Століття Якова», потім настільною книгою став «Вічник» Мирослава Дочинця (її, а також «Многії літа, благії літа» з моєї подачі перечитало все хірургічне відділення лікарні Львівської залізниці, де рятували маму,). Був і Грем Джойс з його «Правдою життя» - він заспокоював, вчив тверезо, без істерики дивитися на страшні епізоди життя, бо «і це мине»...

А потім, коли «минуло», була Ірен Роздобудько з її романом «Якби», який також, як за лекалом, прикладався на думки, що тоді терзали мене... Адже завжди дошкуляє оце «якби». Якби я вчинив так, а не так, якби все повернулося інакше... Щось у цьому ж дусі знайшла у новій книзі Оксани Думанської «Пані Деллоуей: українська версія»...

Повернулася до забутої у книжковій шафі Габріели Містраль - переклад Дмитра Павличка окремих поезій не давав збитися зі світлої туги за мамою до депресивної пригніченості... І добре слухалося тоді аудіокнигу Ліни Костенко.

Може, когось здивує, але не стерлася з пам´яті Сергія Германа «BMX: повість про велосипед без сідла». (Прочитала, бо знала Сергія ще львівським журналістом). І там є своя стежка подолання болю, стежка порятунку від болю чи зживання з ним, бо ж писала людина, яка втратила сина.

Рятувала й мемуарна й мемуарно-художня літератури. Отож, прийшли у мої вечори Іван Дзюба (а, по суті, з Ліною Костенко й Оксаною Пахльовською) з книгою «Є поети для епох», Юрій Коваль із збіркою «Цей лагідний-лагідний світ», Роман Іваничук з «Люлькою з червоного дерева»... Звідки цей потяг на літературу з акцентом на спогади? Бо, попри інші сенси, вона дозволяє зануритися в епоху, коли наші батьки були молодими...

А потім - серія норвезького письменника Ю Несбьо про «неправильного» детектива - закінченого алкоголіка Харі Холе, серія, на яку мене «підсадили» друзі по Фейсбуку. Так, щоб уже забутися, «прочистити мозги» (Фейсбук взагалі помічний своїми книжковими підказками).

Пишу це, бо не я перша і не я остання зі своїми проблемами. Ділюся, як рятуюся Книгою.

Cправжні видатні українці - на «в телевізорі»

Якими шляхами ми виходимо на ту чи іншу книгу? Поради колег по роботі, подруги, пости у групі «Моя книга» у Фейсбуці, книжкові сайти... Ввечері приятелька зачитала мені телефоном невеличкий уривок зі «Сто випадків з практики районного хірурга» - і я встала на чергу по неї. Причому тут містика, про яку бовкнула на початку цього тексту? «Ця книжка народжена двома найсильнішими почуттями - любов´ю і болем... Моєю синівською Любов´ю до Тата і болем - фізичним, нічним, гангренозним, тим, що звужує життєвий простір до маленької безглуздої, безсенсової пульсуючої точки», - написав у передньому слові Ігор Герич, хірург, професор, герой війни в Афганістані. І мені дала під дих та ж хвороба рідної людини. Записуючи по ночах спогади з хірургічної практики батька, намагаючись у такий спосіб домовитися з болем, надати, якщо за Франклом, сенсу стражданням.

Але ця книга не лише наклалися на особисті переживання. Ця книга - про справжній сенс життя, про Людину з великої букви. Зараз чимало є піарних проектів з пошуку видатних українців. Насправді ж, чимало по-справжньому видатних українців - за лаштунками загальної уваги, не публічні.

...Тому, хто живе на Львівщині, зайве пояснювати, що таке бойківське місто Турка. Та ще й у 70-80-х роках минулого століття. Їхати туди працювати - дорівнює засланню до Сибіру. «Менше ставки не дадуть, дальше Турки не пішлють!». Що означає відпрацювати там 40 років хірургом, важко собі уявити. Читаючи «Сто випадків з практики районного хірурга», розумієш, що світ не зійшов на пси, що це лише так здається, коли зусібіч задзьобують виборчі агітки.

Дионізій Іванович Герич прооперував понад 8 тисяч пацієнтів на своїй малій Батьківщині, турківському краї! За кожним пацієнтом - життєва історія. Хтось травмувався бензопилою, хтось з´їв на весіллі макітру голубців і дістав «заворот кишок», хтось перерізав собі горло, хтось проковтнув риб´ячу чи курячу кістку, хтось п´яним відморозив стопи чи травмував селезінку, везучи на продаж ялинки, когось на полонині вкусила гадюка, а «народні» методи мало не закатрупили, якби не Хірург... От уривок, який телефоном заманив мене у книгу - трагікомічний, але за ним - картина, в яких умовах доводилося працювати хірургу:

«Пам´ятаю один курйозний, але важкий випадок укусу змії, який стався влітку 1968 року. В приймальне відділення нашої лікарні карета швидкої допомоги з далекого гірського села доставила молодого чоловіка, якого шість годин тому вкусила змія. Випасаючи на полонині худобу, хлопець захотів оправитися - в момент присідання під найближчим кущем зі знятими штанами відчув гострий пекучий удар в калитку. Оглянувшись, побачив як з-під нього в траву прослизнула гадюка. Його товариші-пастухи при наданні першої медичної допомоги вирішили використати весь арсенал «народної» медицини: дали випити 200 мл самогонки, прокололи шкіру калитки кінчиком розпеченого ножа, після чого попробували витиснути з тканин отруту. Через дві години, коли потерпілий відійшов від больового шоку, пов´язаного зі спробою його порятунку, товариші помаленьку звели його в долину, викликали «скору» і відправили хлопця до районної лікарні...». Як Хірургу довелося рятувати хлопця після такого «порятунку» - окрема пісня. Кожну історію Дионізій Іванович завершує висновком - мораллю. Зокрема, тут: «Цей випадок є цікавим не тільки з точки зору незвичних і доволі рідкісних локалізації та ускладнення укусу гадюки. На мою думку, він наочно демонструє, наскільки важливим є навчити населення та медиків різної спеціалізації правильно надавати медичну допомогу при цій специфічній травмі - будь-яке відхилення від правил породжує важкі ускладнення, а часом і загрозливі для життя хірургічні ускладнення».

Чи от такий уривок.

«В лікарню звернулася жінка, літ 65-ти, зі скаргами на довготривалу затримку стільця і газів, нудоту, блювання, втрату апетиту і різку загальну слабкість. Хворіє протягом 10 днів, відколи зауважила, що не може сходити на сторону...Встановлено діагноз «гостра обтураційна кишкова непрохідність» і розпочато передопераційну підготовку. В рамках останньої, після інтенсивної інфузійно-детоксикаційної терапії, хвору подано в клізм енну для ректального огляду і передопераційного очищення товстої кишки за допомогою сифонної клізми... Оскільки через туге заповнення усієї ампули прямої кишки каловими каменями ввести наконечник сифонної клізми було неможливо, я вирішив усунути копроліти пальцем. Але це виявилося марудної справою - кал був кам´янистої консистенції, зліплений в єдиний конгломерат, палець в рукавичці безрезультатно ковзав по його поверхні, затерпав, болів - видалити копроліти не вдавалося. Але вихід з цієї, здавалося б безнадійної ситуації, знайшовся - я попросив медичну сестру принести ректоскоп і столову ложку з лікарняної їдальні... За допомогою таких нехитрих причандалів я потихеньку вигріб з кишки майже відро калу, після чого почали інтенсивно відходити гази, з´явився різкий стілець і на очах живіт спласнув - кишкової непрохідності вдалося позбутися без операції... Цей випадок вкарбувався мені в пам´ять не так через клінічні особливості, як через «незабутній» спосіб її лікування».

Професіоналізм, служіння людям, справа життя, самопожертва - це те, що зараз стерлося, відкинулося. Усюди - піар-піар-піар, наступ захланних вискочок. Натомість такі книги як «Герич Дионізій Іванович: Сто випадків з практики районного хірурга» надихають, надають сенсу (у випадку мене й моїх колег - через журналістику служіння людям).

Зворушують слова Ігоря Герича в анотації до книги: «Це не типова сучасна книжка з царини хірургії: в ній немає чистої «науки»... Вона має щось інше. Вона дуже суб´єктивна і тим дуже цікава. Вона до болю правдива чи часто Ви чули щиру і самокритичну сповідь Хірурга? Вона надзвичайно цікава - яке бурливе життя треба прожити Хірургові, щоб назбирати таку унікальну колекцію клінічних випадків? Вона багатожанрова - в ній тісно переплітаються мемуарна, історична і хірургічна складові. Зрештою, ця книжка - це своєрідний пам´ятник моєму Татові Дионізію Івановичу Геричу - одному з «останніх могікан» львівської загальної хірургії та його професійним побратимам - районним і рядовим хірургам Львівщини - тим, хто своєю щоденною самовідданою працею формує надійний фундамент української хірургії».

Як і що читаємо, так і живемо

У світі симулякрів, фальші, «макіавеллівської скотобази» (прочитайте хоча б в Українській правді «Секрети політтехнолога про брудні технології на виборах» http://www.pravda.com.ua/articles/2012/09/6/6972175/) можна втратити орієнтири. Можна - якщо не читати, не шанувати. Що читають ті, які становлять владну еліту України чи ті, хто збирається у владу? Зараз найбільший читач серед політиків Юрій Луценко. Бо за ґратами? У книгах шукає підтримку й книгами гартує дух. Щодо політичного загалу... Мене не полишає відчуття, що можновладці, політики різного калібру досконало засвоїли одного автора - Макіавеллі, опанували одну науку - подвійної моралі, гру масок, єзуїтства, «кидалова». «Хто на шо сі вчив». Отож і маємо не політикум, а макіавеллівську скотобазу. Те, що навколо нас - грають у Геростратів, це видно з виборчих кампаній. Все на позір, все так, щоб лізло в очі... Як зауважив Михайло Веллер у «Книзі життя»: всі пам´ятають, хто спалив храм Артеміди, але ніхто не знає, хто його відбудував. Не суть, а поза, не вчинок, а показуха - це те, що тотально маємо нині у політиці. Тим важливішою видається книга про бойківського хірурга із Турки. Діла нам бракує, діла - днем за днем. Натомість надаємо перевагу бла-бла-бла.

У книзі є один епізод, який Дионізій Іванович Герич завершує висновком, мораллю (чим нагадує Сковороду): «Хірург з атрофованою чи нетренованою хірургічною совістю, незалежно від професійних знань і оперативної віртуозності», потихеньку перетворюється на звичайного шевця...». Це стосується не лише для хірургів. Нам бракує тренування совісті. Чим не висновок минулого Читального року і побажання на наступний?