Пару тижнів тому я давала інтерв´ю як експерт для одного опитування про культурне життя України. Запитань було чимало, зокрема йшлося про те, чи мають усі мешканці країни однаковий доступ до здобутків культури. Я сказала, що не мають.

Тоді ж мені поставили купу додаткових запитань. Зокрема про впровадження новомодного «буккросингу» в містечках і селах. Звісно, треба популяризувати - відповіла я. На це в мене запитали, чи не допомогла би тут державна підтримка. Звісно, не допомогла б. Чому?

Шарм подібних до «буккросингу» ініціатив - у їхньому «низовому» існуванні. Тобто вони зароджуються, функціонують та вмирають саме як форма самоорганізації читачів.

Самоорганізація стає можливою та необхідною зокрема через системні вади роботи бібліотек - їх мало, вони бідні, далеко від дому, в них поганенький асортимент.

Самоорганізація означає повагу до іншого та відмову від  життя в стилі «самий умний». Згадайте більшість українських поличок буккросингу.  Всі пристойні книги розбирають одразу, а замість них ставлять усілякий непотріб. Наприклад, підручники з фізики 1960-х років. Або старі таблиці Брадіса. Або збірочку якого-небудь радянського графомана. Тобто розумні читачі забирають собі хороші книжки. Відповідно, дурні читачі ці хороші книжки приносять.

Одним словом, про яку державу тут взагалі може йтися? Це саме той випадок, коли починати треба з себе. Ну а решту ви додумайте самі.

Польовий експеримент я провела 26 грудня.

Об 11.15 вийшла з квартири з пакунком 12 книжок. Їх я залишила на 1 поверсі на поличці біля поштових скриньок і ліфта. До книжок додавалася написана від руки записка. В записці я пояснювала, що ці книжки будь-хто з моїх сусідів може взяти, прочитати, залишити собі чи дати почитати комусь іншому.  Всі залишені книжки - сучасна українська література 2011 року видання.

О 15 годині з копійками я повернулася додому. Поличка була порожня - не залишилося навіть записки. Замість книжок лежали два DVD-диски з відносно свіжим кіно. Цікаво, що там з´явиться завтра.

Щось таке може зробити будь-хто. Для цього не потрібні державні гроші чи гроші будь-яких інших спонсорів. Це просто максимально чесна та щира ініціатива. Хочемо - робимо. Не хочемо - чекаємо, поки зробить хтось інший.

Тому я виступаю за широкий доступ всього населення до культури. Тому я проти державного регулювання таких маленьких домашніх справ.