Як таке ´м почув, то кинувся писати заяву до вступу, лем не знаю до кого. Може хтось підкаже? Позаяк достобіса розплодилося в краї тих «обществ»...

Річ у тому, що мій однодумець і побратим Богдан Вовк з українського П´ємонту розказав мені таке, таке, що, мабуть, піду таки й собі в тії русини. Бо з такою українізацією, що витворяють прохвесори у Львові, не зробиш  жодного кроку назустріч людям! (Їх тих пунктиків-кроків, як у Віктора Ющенка, так й Ісуса Христа з моральним кодексом комунізму, здається, десять).

Ще, пригадую, на зорі української Незалежності, тоді я працював у ВАКу (Вищій атестаційній комісії), приїжджав до Києва на засідання Вченої ради львівський професор Степан Злупко, й у кулуарах полюбляв научати нас, тута несусвітних, як треба розбудовувати неньку Україну. Пристрасно, як подобає доброму лекторові, прищеплював нам любов до пострадянської матері п. Злупко. Слухав я, слухав та не витримав і запитую:

- Скажіть, будьте ласкаві, пане професоре, а особисто ви хабарі берете купонами, чи долярами? (Тоді ще купони ходили).

Пан Степан, як води в рота набрав, і потому вже не просторікував при нагоді. Царство йому небесне. Порівняно недавно переставився.

А тут учора Богдан Вовк тероризував геть усе моє тім´ячко такою приключкою. Років дванадцять тому його донька, яка навчалася на факультеті іноземних мов львівського Франкового університету, складала іспит або залік (не пригадує п. Вовк) з української літератури прохвесору з гучним іменем Віктору Небораку, а попри те - В. Неборак кум або свояк Василя Ґабора, В. Ґабор також знаний закарпатець (уродженець Шандрова), який нині мешкає у Львові.

Так ось, після того, як донька Б. Вовка відповіла на поставлені в білеті запитання, пан Неборак візьми й поцікавився:

- А кого ви (або ти) знаєте (або знаєш) з сучасних українських письменників?

Донька п. Богдана, кого знала - перерахувала...

Та того Віктору Небораку виявилося мало, й він запитує:

- А Василя Ґабора читала? - (ну, прямо, як у тому анекдоті про поручника Ржевського).

- Ні...

Посміхнувся з лукавинкою пан прохвесор і каже:

- Тоді сходи в таку-то книгарню й придбай «Книгу екзотичних снів та реальних подій» Василя Ґабора. Після того складеш іспит (або залік)...

І так повівся майже з кожним (кожною), хто складав йому залік (або іспит) з української літератури. Чималенько тоді в одній з львівських книгарень придбало одну і ту ж книжку.

Від почутого я мало не крикнув:

- Та не може бути!..

Богдан Вовк з притаманною лише йому розважливою бойківською вимовою лише стенув плечима:

- Та так...

А я трохи не розплакався: треба було колись мені кинути ВАК на знак протесту проти корупції, й не захистити ба, навіть кандидатської дисертації... А міг і доктором наук стати.

Й шкода мені стало наразі земляка Василя Ґабора. Таке з ним виробляють тії кляті галичани, геть заукраїнізували русина.

А була б у нас своя русинська держава та й відповідно сотні університетів у краї, такого б точно не сталося в П(у)дкарпатті. Тут викладачі хабарів не брали б і тепер не беруть!

Ох, і що витворяє тая Україна з сараками русинами, сам Бог знає.

До слова. Нині в розпалі «жнива». Викладачі вітчизняних вишів збирають «урожай» на цілий рік... А відтак задаватимемо собі сотні запитань:

- І звідки у нас стільки неуків набралось?!..