Ці слова стали фінішною стрічечкою – щойно думка її перетнула, puzzle у голові склався остаточно.

На перший погляд, усе чудово.

Тут найліпша діагностика – дивитися, які українські книжки є в книгарнях. А в них на видному місці почали з’являтися «Записки» та «Залишенець». Навіть у гламурних крамницях подарунків у київському «Метрограді». Таке позиціонування відрізняється від звичних перших місць на поличках книгарні «Є», чи не так?

Все не менш прекрасно навіть на другий погляд.

Коли востаннє широкий загал так сильно цікавився сучасною українською літературою? Мені за останні 10 років активного читання такого не траплялося. А тепер, із ким не розмовляй, усі чудово знають потрібні імена. Щонайменше три (у алфавітному порядку): Костенко, Матіос, Шкляр. І ще я би додала Андруховича – таки влітку 2010 року він наробив галасу своїми словами про Донбас із Кримом.

Попри всі чудові факти, я не можу позбутися нав’язливого відчуття незручності за літературний процес, його діячів і споживачів.

Раптом у літературі стало так мало літератури. Натомість тепер там так багато політики.

Згадайте, коли востаннє ви читали рецензію про суто літературні якості тексту «Залишенця» чи «Записок»? По-моєму, сьогодні більш важливим видається факт дружби/ворожнечі довільного письменника з довільним видавцем і/або довільним політиком. Особливо в контексті розподілу грошей. Особливо в контексті програми «Українська книга».

В певному сенсі, це все на краще. Я сотні разів у розмовах чула тези, що тільки так українська культура зможе протистояти etc.

Нехай протистоїть – ідеологічно заангажовані тексти існували завжди, десь із часів «Іліади». Але, даруйте, популярні/скандальні нині тексти - це не «Іліада». Шкода, що Альбрехт Дюрер не писав романів. Я би тоді могла запропонувати небанальне першоджерело для порівняння.

І тому в мене запитання: чому це читають? Чому в метро, в який вагон не сядь, пасажири тримають у руках одну з двох найпопулярніших нині книжок? Чому пірати безкоштовно розповсюджують їх у мережі?

Я думаю, що причин є щонайменше дві.

Про першу зовсім нещодавно трапилося говорити з Олександром Кабановим. Тоді звучало слово «розгубленість». І якщо йдеться про пошук орієнтирів, то можна зрозуміти потребу простих посполитих у месії.

З першої причини випливає друга. Пам’ятаєте затягані рядки про «больше, чем поэт»? На жаль, пошуки месії від літератури є симптомом тільки однієї хвороби. Це масова внутрішня еміграція, епідемія ескапізму.

В пошуках кращого світу сучасні українці згадали про читання.

Одним стало потрібно уявити себе здоровими та сильними. Як у тому анекдоті, де щастя настане  тоді, коли всі хороші вб’ють усіх поганих. Інші витягнули зі скрині улюблений комплект для рольових БДСМ-ігор у стилі «Що ж ми за народ такий?»

На очах у враженої публіки відродилися нові-старі міфи. Були червоногвардійці – стали холодноярівці. Були запальні комсомольці – стали не менш вогненебезпечні працівники офісів. Були Сизоок із Борисом Отавою – стали шляхетні українці, що ведуть свій рід мало чи не від Лесі Українки. Та що там Лесі Українки – від самої Гальшки Гулевичівни.

Саме тому це читають. Особливо люди покоління 30-40+.

Це покоління ностальгувало за поезією без матюків. Це покоління було неспроможне побачити за словом із трьох літер щось інше, ніж оті три літери. Це покоління воліло не читати нових українських книжок, бо там, мовляв, класиків обпльовують.

Тепер ці читачі віднайшли призабуті взірці радянської шкільної літератури. Тієї, де один – за прогрес, а інший – дармоїд. Де одна – передовичка виробництва, а інша – шкідниця.

Якщо міфи відроджують – це комусь треба.

Але гряде післязавтра, коли ковбаса та комунальні послугу подешевшають. Що тоді читатимуть фанати однієї з двох найпопулярніших нині книжок?