Це те, проти чого бунтував у роки фашизму і опісля нього французький письменник і філософ Альбер Камю. Зокрема, у своєму славетному романі «Чума» (1947). В сталінському СРСР Камю був заборонений, бо ж глибоко описував безпорадність людини у протистоянні з державою як апаратом насильства. В Україні твори Камю поки що дозволені. Але це не означає, що у нас нині менше, ніж в СРСР, «чумного абсурду» на всіх щаблях влади і суспільства. Навмисне пишу «поки що»… Це – допоки можновладці не прочитали «Чуму» і не впізнали у багатьох планах твору самих себе. Та й не ввели надзвичайний стан, як це зробила описувана Камю префектура міста Орана.

Та хіба перебільшив події, хіба перефантазував у своїй дистопії великий француз з глибин власної епохи? Адже всі ми стали свідками того, як могутня неформальна медіа-агенція ББС (не плутати з авторитетною британською ВВС!) блискавично поширила – навіть «авторитетними» кандидатсько-президентськими вустами – типову для хворого суспільства інфу у сфері нетипової вірусології. Як виявилося, на нас насувається не що інше, як… «легенева чума». Комусь із достоту вразливою психікою треба було не дозволяти читати у далеких дев’яностих провидця Кінга з його «Армагедоном»…

Про пандемію свинячого грипу було відомо з квітня цього року. Про те, що Україна – не КНДР в сенсі ізольованості від світу так само знають усі. Світова фармацевтика блискавично реагує на новий виклик, винаходячи вакцину. Всесвітня Організація Охорони Здоров’я (ВООЗ) з квітня-травня попереджає охороноздоровчі системи всіх держав про небезпеку, надає практичні та методичні рекомендації. Інформація про епідемію відкрита; держави, котрі перебувають у зоні ризику, негайно приймають і починають виконувати національні плани дій… В аеропортах, на митницях та блокпостах встановлені теплові рамці, лікарні обладнані апаратами штучного дихання та медикаментами нагальної необхідності. Наприклад, Ізраїль оминув масштабну епідемію і зовсім не тому, що там не їдять свиней. Так само країна, що розвивається (де з корупцією не менші проблеми, аніж у нас) -- Мексика надягає захисні маски, проводить масові щеплення. В гігантському мегаполісі світу (Київ – село у порівнянні!) фармацевти не розводять безпорадно руками, а продають необхідні ліки. На вулицях муніципальні органи роздають маски усім. Невтішній статистиці смертей, принаймні,  чиниться дієвий опір; вона стримується і гальмується.

Будьмо реалістами, ніде в світі немає ідеальної організації боротьби зі стихійними лихами та епідеміями. Проте, в країнах, що хоч трохи піклуються про найцінніше – здоров’я власних громадян, ведеться системна попереджувальна й профілактична робота. Падіння метеоритів, тайфуни, цунамі, епідемії – про це все знають заздалегідь і готуються у більш-менш спокійних, не-фронтових умовах. Коли ж біда насувається -- діють раціонально й зважено, використовуючи раніше підготовлені ресурси (людські й матеріальні). Головна мета – мінімізувати людські жертви, врятувати тих, кого ще можна врятувати. Все інше – відсувається на другий, третій і т. д. плани.

У нас, здається, все лишається на рівні історично-збоченого менталітету. Принаймні, такий наріжний висновок напрошується після тижневого наступу епідемії на всіх фронтах та рефлективного валу хаотичної інформації в медіа. Спробуємо зробити перші узагальнення тих подій, які відтіснили та зробили – і це об’єктивно – мізерією навіть грядущі президентські вибори. Медіа, а заразом і суспільство, неначе спохватилися: що робити з нашою медициною? Якщо вона нічого не робить з нами, коли нам загрожує реальна небезпека? Та хіба ми не знали цього рік тому? Два роки тому, десять років? Невже суспільству й державі, щоб врешті-решт отямитися, потрібна кривава, «революційна» чистка, вчинена епідеміями? Про це теж писав Камю понад шістдесят років тому…

Погляньмо ж лишень на недавні штрихи нашого сучасного свинячо-епідеміологічного бекграунду, що направду нагадують напівбожевільні мазки бельгійського маляра-сюрреаліста Рене Магріта. Десь з рік тому зафіксовано кілька дитячих смертей від щеплень. Що роблять у цій ситуації посадовці й обивателі?  Хіба проводяться серйозні клінічні дослідження й тести щепленнєвих препаратів і досягаються безпечні показники цих серйозних і необхідних процедур? Та ж бо ні. Наші номенклатурно-медичні «світила» раптом згадують, що найкращими ліками від лупи є гільйотина. Щеплення відміняються по всій країні. Наляканий обиватель аплодує, аж захлинається. Сьогодні – країна у розпалі епідемії. Якби навіть хотіли рятувати людей щепленнями – то зась. В фармацевтичних засіках Батьківщини -- катма препаратів. Не біда – існує ж гільйотина! «Значиться так»: треба прошманати і без того порожні та  налякані аптеки (благо, карально-фіскальних органів, на відміну од медичних, у нас вистачає вщерть!). Щоб же добити їх остаточно (і без того неспроможних наситити ринок і зняти прибутки від суперпопиту на все, що хоч побічно пов’язане з антигрипом чи марлею), адміністративно встановити ціни на рівні 2008 року, коли долар був у півтора рази дешевший! А що наш гоголівсько-чехівський обиватель? Він, схоже, з ролі жертви трансмутувався у співтворця всезагального абсурду. Склалося враження, що він аж стрепенувся, жадібно вчуявши ніздрями донедавна рідний, п’янкий запах совкового дефіциту. Цього разу, не молочно-ковбасно-горілчаного, а достоту екзотичного підвиду – марлево-оксолінової блокадності. Нарешті треба вставати о п’ятій ранку і бігти  -- не до державної нотаріальної контори, -- а під аптеку! Ледь не блискавично передвиборча млявість змінилася адреналіновим куражем: «Я дістав!» Втім, дефіцитний кайф, схоже, збирається нам перебити білоруський «бацько», котрий приїхав допомогти українським братам у цю скрутну хвилину. Буквально вчора він пообіцяв українцям, що буде власноруч шити разом з Віктором Андрійовичем маски на марлевому заводі десь у Гомелі чи Гродно… А взагалі весело виходить: космічна держава Україна виявилася всуціль обезмарленою. Ну звісно: навіщо марля у космосі? За великим рахунком, наші глобалістичні керманичі могли б уже в перший день епідемії, не чекаючи на «бацьку», лишень свиснути китайським друзям стосовно протигрипових пов’язок. Впевнений, із насиченням українського ринку цим стратегічним продуктом за пару днів упоралася б яка-небудь китайська мануфактура у провінції, скажімо, Аньхуі … 

Та хіба щеплення – це лише поодинокий випадок нашого «гільйотинного» менталітету? Ось сталося кілька трагічних смертей на шкільних уроках фізкультури. І Міносвіти, «нічтоже сумняшеся», обрубує гільйотинну мотузку: заборонити фізкультуру (і цим самим підвищити імунітет від дитячих смертей). Далі – більше. Минулого місяця парламентом оголошується війна з педофілією всередині самого себе. І майже одразу – днями -- виринає законопроект (імені відомого розвідника – напевно ж професійно-теоретично ознайомленого з гуманістичною дослідницькою діяльністю доктора Гіммлера) – про хімічну кастрацію педофілів. Більше того, ця суперініціатива схвалюється у профільному комітеті! Суспільству не більше й не менше пропонується вибивати «клин клином». Себто, боротися зі збоченням за допомогою… ще більшого збочення! Отака, вона наша законотворча гомеопатія – достоту з химерних полотен того ж таки Магріта! У цьому контексті, на мій погляд, не буде нічого дивного, якщо законодавець згадає, скажімо, відому юридичну практику шаріату. За якою крадіям відрубують кінцівки. Або ж заборонить гриби як клас, мотивуючи масовими сезонними отруєннями…

То згадаймо ж, нарешті, про те місце, з якого, перефразовуючи безжально-правдивого Булгакова, починається розруха та її рідна сестра – епідемія. Звісно, якщо мисленнєві процеси в нашому суспільстві відбуваються у відповідних анатомічних органах, встановлених природою. А не деінде.

В останньому ж виникають сумніви, бо ж і загальнонаціональне лихо виглядає у нас чи ж то як інструмент, а чи як продукт бізнес- або політтехнологій. Чуємо ж бо достоту нелюдські версії виникнення свинячої епідемії, як-то: всесвітня змова фармацевтів з метою отримання надприбутків, або штучний дефіцит ліків від таємного мікробно-вірусного лобі. Або ж параноїдальна версія про продукування смертельного грипу одним із провідних політиків з метою перемоги на виборах… Мимоволі перед очі постають яйцеголові політтехнологи з крохмально-білими комірцями у таємних передвиборчих штабах, які з калькуляторами в руках рахують рейтингові бали своїх кандидатів від особистого розвантаження перед телекамерами ящиків з «ТаміФлю» в одному із заражених аеропортів країни. Або ж від привселюдного пожирання дармового часнику у депутатському буфеті.

Пам’ятаєте, як наші зболені письменники у далекому 1986-ому ледь не через пару місяців після Чорнобильської мегакатастрофи повидавали оплакувальні романи та поеми? Здається тоді народилася патетична метафора «Чорнобиль наших душ»… Не виключено, що от-от з’явиться на нашому книжковому ринку щось подібне про «свинячу трагедію України». Цікаво лишень, яка ж тоді письменницька метафора стане жалобним слоганом нашої непростої, абсурдно-чумної епохи? І з яким органом тіла вона буде пов’язана? Домисліть самі.     

 Отже, те, що нині маємо з епідемією, а саме – неспроможність та байдужа відчуженість держави, кинутість людей майже напризволяще, важкі здобутки у боротьбі з бідою завдяки скромним героям -- пересічним громадянам і тисячам незнаних фахівців-медиків на місцях (котрі сумлінно, попри страшний ризик, виконують свій обов’язок і клятву Гіппократа) – ось що, можливо, і стане, як колись Велика Вітчизняна, Афганістан і Чорнобиль, глибинною першопричиною масштабних якісних змін в українському суспільстві. А затим – і вироком тій спотвореній державній системі, яку -- за власної мовчазної згоди - допоки маємо.