Ти їси хліб, а підсвідомо думаєш, чи не асоціюється у тебе його смак зі слоганом щодо подолання кризи в АПК з вуст одного міцного господарника – вічного кандидата у Президенти. Ти виливаєш собі на голову, приймаючи душ, певний бренд шампуню, а тішиш себе думкою, що твій улюблений кандидат миє своє волосся тією ж мильно-рильною сумішшю. Бо ж політрекламні сугестори атакують нас через усі органи чуттів – смак, колір, дотик, мелодію, а особливо – через тембр голосу (у деяких – такого жалісного, що аж заплакати хочеться). І, навіть, засинаючи, твоя підсвідомість, незалежно від тебе, промовляє уривки з біг-мордів, роликів, кліпів, меседжів та програм: «вона», «хамелеоній», «я чую вас», «шрек», «країні потрібен…», «трансформер».

Та все одно ми не здатні їх усіх відрізнити одне від одного, навіть, попри візуальну різність кольорів їхніх очей – добро і зло ж бо ніяк не диференціюються в українській політиці. Вона у нас -- всуціль поза-морально-категорійна, достоту, як у Ніцше. Більше того, ця «дурная тьотка» і «стєрва» (Расторгуєв) вже давно на постсовкових безмірах змутувала-трансформувалася у «мистецтво неможливого». Багатолітній сон нашого розуму віддзеркалює це «неможливе» у якійсь нетутешній, інстальованій в нас політрекламою, квантовій реальності: бандити сидять у тюрмах; для підприємців відкрите «єдине (незагратоване) вікно»; маємо потужну контрактну армію; російська мова стала другою державною; ми вступили до НАТО і Євросоюзу, одночасно об’єднавшись з Росією і Білоруссю у єдине «слов’янське ціле»; банки видають кредити без застави і повертають депозити без медичної довідки про необхідність складної операції на мозку, а найголовніше -- пенсіонерам вже компенсовано всі заощадження в Ощадбанку, і вони вже встигли придбати євронерухомість класу «А» в «Еліта-Центрі» або ж віддати чесним і богобоязким місіонерам Аделаджі й мільйонеру Флетчеру, щоб ті щомісячно доплачували їм до пенсії на гречку й на придбання майнових сертифікатів від приватизації загальнонародних ОПЗ чи «Укртелекому», або ж облігацій державної позики під ЄВРО 2012… Щойно це прочитавши, ви обурено-ненормативно вигукнете: «Маячня!!!» Маячня? Хіба? Це ж усе було слізно обіцяно нам тими, кого ми нещодавно обирали… Хіба не пам’ятаєте минуло-каденційних трансформерів на білбордах, лайтбоксах та в магічних інопланетних ящиках, що стоять майже в кожній українській оселі? Хіба забули їхні талмуди-програми? Напружте лишень пам’ять: «Десять кроків назустріч…», «Красива Батьківщина…», «Донецький прорив», «В Європу – разом з Росією»… Продовжувати? Та навіщо? Сказав же в свій час знавець симулякру, гіперреалізму і матриці, французький філософ Жан Бодрійяр: «Сучасні маси – це повний космічний холод, повний cool, повна анонімність, повна безвідповідальність… Мовчання маси подібне до мовчання тварин».  

Любі друзі, не тішмо себе ілюзією, що це не про нас. Згадаймо, лишень, чим закінчилася найграндіозніша демократична революція у Франції? Правильно, гільйотиною. А чим завершилася феноменальна для постсовкових країн помаранчева революція? Див. вище: трансформерами. І вони знову ведуть нас на заклання. Без програм і стратегій, бо не можемо їх розрізнити через їхню недолугу пустопорожність та однаковість. З химерними обіцянками для сопливих дітей, котрі роками шукають у старій, давно нечищеній пісочниці золото, а видобувають до рук, даруйте, лише собаче або котяче лайно…  І як не парадоксально, з огляду на власний гіркий досвід, нашим «свідомим» вибором є безальтернативні інвективи політрекламних медіа-сугесторів. Ми продовжуємо щиро вірити в те, що «кожен з нас буде почутим», «що газову мафію подолано», що «Вона» -- єдина, хто в цій країні працює і є дояркою з шостим сайзом бюсту; що кожен з нас може стати депутатом якої-небудь ради, лише подзвонивши по телефону; що після виборів ми одразу ж отримаємо сильного президента на кшталт Піночета; врешті-решт, що у фіналі зійдуться саме ті «двоє», а третій заздалегідь приречений на жалюгідне фіаско… І вся ця трансформерська маячня вже стала найреальнішою реалію нашого гойївського (чи вангогівського -- кому як подобається) мозку… Ось де карт-бланш для типу незаангажованих, незалежних, та з чітко випаленими партійними таврами на велемудрих лобах політекспертів: як при цьому не витягувати для злохованих виборців потрібного джокера, навіть не перетасувавши при цьому колоду? 

І, наприкінці, пропоную тест на здоровий глузд. Як ви гадаєте: чим відрізняється у нас політична реклама від комерційної? Як на мене, приблизно тим, що різнить тухлі яйця і політиків. Уявіть собі: ви заходите до супермаркету і купуєте десяток яєць, скажімо, ТМ «Від злої курки і доброго півня». Бо ж ці зла курка і добрий півень стали вашим медіа-супроводом у повсякденному житті. Ви їм безмежно довіряєте, бо вони – всюди. Аж ось уранці, збираючись підсмажити омлет, розбиваєте яйця і виплескуєте на пательню… нестерпну смердючу рідину. Яйця виявляються тухлими. Контрольне запитання тесту: чи придбаєте їх наступного разу, попри рекламну агресивність цих несумлінних пернатих? Відповідь очевидна. Якщо, звісно, володієте здоровим глуздом. ОК, а як щодо яєчні з наскрізь протухлих політиків? Тим паче, що ви напевне знаєте, під яким куполом вони протягом десятиліть злокалізовані, і на яких пагорбах безперервно тусуються і корупційно загнивають?

Відомий український письменник Іван Багряний назвав колись свою статтю «Між привидом і трупом», маючи на увазі майже безальтернативний вибір українського народу між комунізмом і фашизмом у роки Другої світової. Сьогодні ж український народ вперто намагаються переконати, що він рокований вибирати у політичному супермаркеті лише поміж … Снікерсом чи Марсом, врешті - між Кока чи Пепсі. Або ж у згіршому разі – між Байкалом чи Саянами. Бо так хочуть трансформери.