Життя минає. Буття триває. Війна не змінює людей. Вона просто різко і сиренно зриває маски, – із м’ясом, до кісток, до душевної суті. І той, кого юрба на підленький заклик книжників та фарисеїв ще вчора розпинала за гріхи вільні та невільні чи просто за талант, успіх, біловоронячу інакшість-оригінальність.., сьогодні стає героєм, а вчорашні герої-розпинателі, запінено-заслинені «борці» за справедливість («диявол починається з піни на устах янгола, який бореться за справедливість») − стають бісами та іншою нечистю. Закономірно.

Творити текст під час війни завжди було нелегко: від рукописних окопних листів солдатів до своїх рідних, сучасних смсок до тих же листів лише у формі вірша. 

Писати про тексти та життєтексти тих, хто пише про війну, – ще окремішніший дискурс, який має таку ж давню традицію, як сама писемність і війна: від воєнного фольклору, плачу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім», заклинання волхвів перед боєм і оплакування загиблих після бою, рекрутських пісень наших предків, новітніх воєнних пісень на вулицях міст України та світу, які творять самі воїни, їх близькі по крові та по духу люди.

Але кожна пісня спочатку була віршем.

Тому за 2022-2023 роки мені довелося бути співавтором багатьох поетичних антологій, кілька із них зарубіжні, дво- а то й тримовні, як-от: «Пісня над обелісками: Вірші різнонаціональних поетів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни / Упоряд. Павлюк І. З., Григораш Д. С. – К.: Фенікс, 2006. – 568 с.», «Весна озброєна: Антологія воєнної лірики. – К.: «Ліра-К», 2022. – 302 с.», «Досвід війни: українські голоси. Проєкт соціальної дії. – К.: Саміт-книга, 2022. – 292 с.», «Поезія без укриття: Антологія. Упорядник Надія Гармазій. – Брустури: Дискурсус, 2022. – 240 с.», «Поміж повітряних тривог: антологія воєнної лірики. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2023. – 124 с.», «Нескорена Україна.Альманах. – Житомир: Вид. ПП «Рута», 2022. – 120 с.», «Нескорена Україна. Альманах. Книга друга. – Житомир: Вид. ПП «Рута», 2023. – 120 с.», «Виявляється, ти був у підвалі Маріупольського театру, Боже!: Збірник поезії. Українсько-грузинський білінгвальний буклет в оригіналі та перекладі. «It turns out, you were in the basement of Mariupol theatre, God!». – Sulakauri-Publishing, 2023. – 142 c.», публікацій віршів, статей, інтерв’ю у США, Великобританії, Польщі, Китаї...

І ось зараз висококласний поет, журналіст, громадський діяч Михайло Жайворон упорядкував оцю двомовну (українсько-угорську) поетичну антологію, яку зініціювала Фундація української книги в Угорщині (керівник проєкту Уляна Княгинецька) і де представлено по одному твору наших поетів та їх біографії, перекладач угорською – Tімеа Тімко.

* * *

У цій динамічній антології представлено чоловічий та жіночий духовно-практичний досвід війни, погляд із самого її пекельного епіцентру (Буча, Маріуполь...) та із-за вимушеної еміграції (Хорватія, Італія, Йорданія, Польща...), Волинь, Львів, Київ, Запоріжжя, Житомир, Суми... 

Ця війна розкидала тіла поетів у просторі, як осколки ракети під час вибуху, але, мов кривава лінза, сконцентрувала наші душі – на болях війни.

Тому добре, що упорядники угорсько-української Антології (особлива подяка сусідам по планеті – угорцям) зазначають місце перебування автора чи місце написання автором вірша, як файно, що подані короткі біографічні довідки авторів, адже матричний міф кожного поета складений із його біографії, тексту і фотографії, без якої, врешті, можна, обійтися – як і зроблено: Інтернет переповнений фотографіями відомих поетів..

* * *

Уважно провідчувши вірші Антології, наважуся констатувати: тут багато многоіпостасного Бога з його священною свитою, бісів (чортів та іншої нечисті), лайки, реальної метафізики та алхімії, патріотизму, батьківської, материнської, братерської ніжності, любові, ненависті, «море-крові-купа-м’яса»... 

Тобто... à la guerre comme à la guerre (на війні, як на війні). 

Є тут, на словесно-логосній війні, природно, й імітація катарсису. Але це людське. Колективна свідомість завжди схильна до інерцій, а поети – теж люде... Як і Христос та апостоли Його.

Акопунктурно і за алфавітом загалом відомих мені авторів процитую зауважене поетичне – як магічний сплав несумісних енергій, виразно калейдоскопічних і спільнопотокових одночасно:

– ця весняна гроза – 

так Господь розміновує небо, – 

сплавлює поганські та християнські сенси Анна Багряна.

– вийшли із Маріуполя, 

а Маріуполь із них не вийшов… 

вижила Буча, 

а в Бучі не вижили… 

їхали в Запоріжжя, 

а з’їхали з глузду… 

суууука!!! – лірично-трагічно лається із Запоріжжя трепетна Оксана Бевзюк.

– Найстрашніша річ – теплий шарфик моєї евакуації,

––––––––––––

Лежу собі, думаю: чим будуть пахнути їм роками –

Жінкам окупантів – привезені з наших осель трофеї... – Юлія Бережко-Камінська, яка пережила пекло бомбардування.

– Синочку, поглянь, як барвисто крокує весна,

Як тягнуться квіти до сонця обнятись неначе,

Як цвітом чекає тебе абрикоса рясна...

Та тільки синочок не бачить, не бачить, не бачить... – читаємо у Вікторії Бричкової-Бірюкової.

Про Тараса Шевченка як воїна пише із Сум Олександр Вертіль: 

Перед ними, сірими потворами,

Що дивились жерлами на світ…

Все одно ж:

                  «Борітеся – поборете!» –

Канонадно вічний заповіт.

«Ми вже не атеїсти, Отче наш, нині та повсякчас», – читаємо у вірші «Буча» Богдани Гайворонської із м. Кам’янець-Подільський, а її мама – Ганна Гайворонська – місцем сили по-антеївськи фіксує батьківщинний степ:

Попіл. Полум’я. Дим війни. 

Далечінь дощова між нами… 

Ти до себе, мій степе, міцніше припни 

полиновими вітрами. 

Від імені убитого воїна пише вірш-звертання до мами Василь Головецький, де є рядки:

Мамо, я убитий в Ірпені

У бою під обстрілом ворожим,

І тому прости, прости мені,

Що уже приїхати не зможу!

«Чорна сука старої печалі / припадає мені до колін…», – екзистенційні переживання від війни вкладає у емоційно демонологічну метафору-формулу Любов Голота, рядки якої ніби продовжують уже біло-кров’яні шуми крил мечоносних «янгола Києва», «янгола Харкова», «янгола Львова», яких явила нам в Антології Яна Демчук.

До Бога, архетипної символіки, знаків, кодів, де і космологія Чумацького Шляху, і фольклорні плачі-заклинання, звертаються наступні автори антології – Ольга Дунас («Коли закінчиться війна / І заясніє перемога, / Я вийду в поле край села, / Заговорю плачем до Бога»); Олена Євтєєва («Як дихати Богу, коли сходить кров’ю калина? / Коли у дерев від сирен не мина сивина? / Коли на розп’ятті на всіх роздоріжжях – Вкраїна / і повзає світом нескарана чорна вина?»); сам упорядник Антології Михайло Жайворон, у якого козацькі степи протистоять «двоголовому орлу на шевронах рабів»; Анатолій Кичинський – про кров («Найчастіше поети / Її заримовують словом «любов». / Найсвятіші слова / про любов до Вітчизни / на війні  / пишуться Нею»); Василь Клічак – про втрату друга на війні («А перед тим молитва «Отче наш». / І чоловіча стримана напруга. / Ніким тут не ведеться репортаж. / Лишень пече вогнем відсутність друга»); Наталія Ковалик («десь там вгорі, в космічних небесах, / Великий Віз губив свої колеса / і закривавлений Чумацький Шлях / тонув на глибині нічного плеса…»); про кохання пише Василь Ковтун («Коли колиски стануть повні вщерть / І душі щастям сповняться до краю – / Я промовчу, що бачив власну смерть, / Та розповім, як я тебе кохаю»); натуралістична жесть війни із магією числа 200 у жіночному егрегорі вірша Світлани Короненко із рядками «І мама у смартфоні плаче, / І цифра «двісті» вже означить / Не суму двох доданків в школі, / А тіло молоде і кволе»...

Про брата, Господа, кохання в окопах, «залишки ілюзій зі сходу», взаємовтрати мами і дитини, бісів та ангелів на війні, «Бога у вишиванці», навіть смакування кавою на війні пишуть Віктор Крупка, Василь Кузан, Сергій Лазо, Ліна Ланська («Як дитя заколисує вбите / Божевільна від горя вдова»), Олена Мельник:

Одягни мені, мамо, так хочу –

Мене Бог у виши́ванці прийме. 

І моліться, моліться щоночі,

Відпусти мене, мамо, з обіймів.

Особлива довіра, природно, до автора збірки документальної поезії «Вірші з окопу», бійця-добровольця 114 бригади територіальної оборони Петра Маги, який у вірші «302 хвилини» пише про стосунки на віні сина і мами, яка 

довго ще молилася смиренно

За рід, за мир, за неньку Україну,

Щоб кожна Мама слухала щоденно

Найкращий в світі ніжний голос Сина…

До артезіанських глибин національної міфологічної пісні жіночно, мов кринична журавка за живою водою, дістає Ірина Зелененька її віршем «Вдягнися в сорочку» із пронизливими буквами-іскрами: 

Болітиме серце й земля стугонітиме 

Доном, Десною, Дніпром, аж до Криму, 

вдягнися у чорно-смолисту сорочку, 

занизану білим. Всі прадіди встануть, 

підперши для тебе й твого материнства 

цей світ голосами, списами, плечима. 

І тут же чоловічий код вишитої хрестиком сорочки-кульчуги від Юрія Коваліва:

Попіл на землю сиву

Сиплеться звідусіль.

...в розпуці Божого гніву

Приховано Божий біль. 

Дух Кобзаря для допомоги народу нашому викликає Наталія Мрака у своєму вірші «Великий Льох»; у вірші Лани Нікітенко 

Зітхає Спас, стікає кров’ю колос... 

І мед гірчить сльозою-полином... 

Земля моя – сточитаний Псалом 

Несе Творцю молитву в повен голос. 

Драматично-історіографічні паралелі із попередніми війнами на землі нашій малює логосом Станіслав Новицький:

земля 41-го 

земля 22-го 

вмирає 

і ожива у тобі.

Сам аз грішний «в черзі стояв, / Щоби здати кров / Для хлопців наших, дівчат», «щоб я своїм віршем / Від Смерті / Мій край затулив»...

Трагічна драматургія війни оприявлена у вірші Тетяни Пишнюк в образі бездомної дівчинки: «Дівчинко з ключиком у руці, / В платтячку голубому, / Як же сказати, пташинко мала, / Що в тебе немає вже дому?»; у діалозі між російським та українським солдатами, діди яких колись воювали разом проти спільного ворога: «Як таке сталось, Ваня? / Ми ж мерзли в однім окопі / Я – з Києва, ти – з Рязані, / Ми гнали фашизм з Європи» – у Володимира Присяжнюка; в олюдненні Бога, навіть у вдяганні Його у вишиванку – у Тані П’янкової: «Бог видихає чорним. Люто шнурує берці / І підіймає зброю…»; Артема Сенчила: «Герой почистить кулемет / І ляже спати до світанку. / І зніме Бог бронежилет. / І знов одягне вишиванку»; Михайла Сидоржевського: «ніби милостивий Господь / уперше зійде на цю землю, / щоб благословити її»; Наталки Фурси: «А ти кажеш Богу: прости, я переписую Твій завіт – / тим мечем, що Ти його Каїну показав»... 

По-жіночому, лонно переживає війну Юлія Сільчук: «Війна – в мені. Шістсот і сорок діб»; по-жіночому жорстко – Адель Станіславська: «ти був українським солдатом / у пеклі на полі бою / і поряд із лютим матом / звитягу творив любов´ю».  

Піснею на очах наших, які бачать цей світ крізь лінзу сльози, стає вірш Богдана Томенчука із рядками:

Згорбився місяця півсилует, 

Всілися круки на браму. 

Вишийте, мамо, бронежилет. 

Чорним по чорному, мамо. 

...ритмічні рядки Наталі Шевченко:

Я геть не сплю – і десь блукає ранок,

А зайда-ніч розгойдує човни…

Мені болять відкриті Ваші рани,

Спливають кров’ю зорі крижані. 

...Євгенії Юрченко:

Оберегом, янголом, світлом, радістю...

І надійним плечем, і для ворога відсіччю.

Бережи від лихого себе і від марного...

Наше завтра настане, країна вистоїть.

Література війни, як бачимо, диференційно подібна до літератури для дітей: твори для дітей, які пишуть діти, твори для дітей, які пишуть дорослі; тобто – твори про війну написані самими учасниками війни, твори про війну очевидців війни і різні субподіли: література, творена безпосередньо в окопах, література післявоєнного часу із відповідними жанровими презентаціями: в окопах – загалом короткі літературні форми: вірші, прозові флешки, новелки тощо, адже у пекельному стресі боїв не напишеш повість, роман, п’єсу... Ці великі літературні форми учасники та очевидці війни творитимуть уже після завершення війни, постфактум...

* * *

А наразі маємо ще одну міжнародну поетичну Антологію – нашу історію емоцій, яка допоможе нам і нашим нащадкам бути з Богом, тому зостатися людьми попри все і вся... 

І нехай наші вірші, розміщені тут і перекладені угорською мовою, стануть «їжаками» (загородження у вигляді об´ємних зірок з металу, ніжні знизу і колючі зверху одночасно) проти Зла.