Re:цензії

06.05.2024|18:19|Віктор Вербич

Рута Ружин - українська міс Марпл: екскурс у світ двох романів Надії Гуменюк

Гуменюк Надія. І дощ не змиє всі сліди: роман. - Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. – 240 с.

Гуменюк Надія. Тінь Командора: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного дозвілля», 2023. – 240 с.

Рута Ружин, головна героїня двох нових книг   Надії Гуменюк, має шанси стати українською  «родичкою»  Джейн Марпл (міс Марпл),  яка фігурує в детективних творах  Агати Крісті. Прагнення добитися справедливості, нестандартність мислення, дивовижна інтуїція у поєднанні з бездоганною логікою ріднить-поєднує обох персонажів. Хоч, безумовно, такі паралелі умовні. Та й  віком вони різні: українка  вперше   зустрічається з читачем ще до свого тридцятиліття, а  її англійська  «попередниця» - вже похилого віку (такою її сприймають і телеглядачі   серіалу  «Міс Марпл» в інтерпретації актриси  Джоан Гіксон). І ще один момент: хоч  в обох майстерно написаних  книгах  Надії Гуменюк розгадку напруженої   сюжетної  інтриги здебільшого неможливо передбачити до завершення прочитання, вони виходять за рамки   детективного жанру завдяки цілому спектру проблематики (передовсім психологічного, соціального, філософського, духовного, морального   плану).

І завдяки, й усупереч: початок 

Сама назва першого (за датою підписання до друку) роману, який розпочинається   з максими «Наприкінці життя людина зазвичай шкодує про дві речі: що мало любила і мало подорожувала», – заперечення  універсальної констатації  назвою  німецько-французького  фільму «І дощ змиває всі сліди» режисера Альфреда Форера. Як і переконання Артема Піщанського, персонажа книги «І дощ не змиє всі сліди». Він, ще залишаючись у стані алкогольного сп’яніння, після наїзду на Ярославу Житник, не сумнівається у своїй безкарності та  переконує дружину Тамілу: «…ось-ось почнеться дощ і змиє всі сліди».   Але  цим сподіванням начебто всемогутнього і безкарного магната районно-обласного масштабу не суджено збутися. І це станеться передовсім завдяки журналістці  Руті Ружин, яку ще зі студентської пори «прозвали університетською міс Марпл». Зрештою, такий «ярлик» її не ображав. Адже Рута, цікавлячись детективними історіями, «ніколи не була в захваті від Шерлока Голмса, їй більше  імпонувала вроджена інтуїція та блискуча  логіка міс Марпл, ніж його дедукція».  Тож дівчина  вирушає в село Олянівку підготувати публікацію і водночас провести своє розслідування  (до речі, вона має дві вищі освіти – і журналістську, й правничу) щодо  двох загадкових  смертей  – дівчинки Ілони Яремко та її матері Лідії. Просить допомоги в  Рути фейсбучний друг, читач її  публікацій, що замаскувався під ніком Свято (ним виявиться Святослав Житник): «Днями на сільському цвинтарі нашої Олянівки якісь бузувіри знищили кілька   надгробків, скинули хрести, потрощили оградки. А поряд з могилою дівчинки, яку похоронили два тижні тому, знайшли повішене тіло її нещасної матері – сільської фельдшерки. Офіційна версія районної поліції: жінка наклала на себе руки, бо не змогла пережити втрату єдиної  доньки.  Але в селі в це не дуже вірять. А ще подейкують, що напередодні хтось подарував  їй  старовинний перстень, і саме він начебто міг призвести до трагедії. Бо на церковній  дзвіниці бачили жінку в білому, вочевидь, ту саму панну із древнього замку, яка примандрувала до Олянівки  по свою каблучку. Надворі двадцять перше століття, а в деяких головах отакий-от містичний вінегрет… Може, приїдете, проведете своє розслідування? Журналістам, та ще й  таким, як Ви, скрізь двері відчинені…».       

 Автобіль, за кермом якого була сама  журналістка обласної газети, загрузне врешті, потрапивши у калабаню на Червоній горі. Це стало наче незрозумілою пересторогою. Тож «якби Рута була забобонною, то подумала б, що якісь потойбічні сили хочуть застерегти, не впустити сторонню особу в тиху патріархальну Олянівку, не допустити до її таємниць».  Та вона,  вольова, рішуча, успішна, не впадає у відчай, не допускає навіть думки про повернення назад. Дівчина залишається вірною своїм принципам, набутим і завдяки життєвому досвіду.  Адже «з п’ятнадцяти років Рута дає собі раду сама. Спочатку чотири роки в педагогічному училищі, тоді відразу університет, далі – журналістські дороги».

Саме у ці перші екстремальні хвилини на допомогу дівчині приходить начебто незнайомець,  який, виявиться згодом, навчався у тому ж університеті та  весь час жив платонічним коханням до неї. Вочевидь, це лише єдина сюжетна лінія, яку спроможний вслід  за авторкою   спрогнозувати  й читач як початкову  точку відліку  майбутнього спільного щастя і  Рути, й Святослав. У цьому випадку авторка нагадує конкретним  прикладом, що гендерний принцип «чоловік обирає ту, яка вже його обрала», може мати й винятки.  

Та все-таки увага читача сконцентрована передовсім на розслідуванні. Після наполягань провести   судмедекспертизу в крові Лізи Яремко виявляють   «кінську дозу агресивного медичного препарату класу А. Якщо точніше – цитутоксин… Ця підступна рослина з приємним запахом моркви росте по всій Україні, особливо ж на Поліссі… От хтось і приготував смертельний чай для Єлизавети Яремко... Та й отець Іван  також цикути  скуштував, тільки в меншій дозі – чи то він не допив свій чай, чи то в чаєві було стільки отрути, щоб лише приспати священника, бо ж він мав померти від чадного газу… Убивство, до того ж подвійне».  Правда, Святослав Житник вважатиме трагедію масштабнішою. Він скаже Руті:  «Помиляється цей дядько Причепа,  чи  то пак Прищепа… Якщо вдасться вийти на вбивцю Лізи, то розкриється не два, а три злочини. Ще один, найстрашніший, найжорстокіший, стався в нашій Олянівці п’ять років тому».  

Аби   визначитися зі своїми підозрами щодо причетних до низки злочинів, Руті доведеться дізнатися,  що являє насправді собою  приватна  психоневрологічна клініка «Зелений бір»,  де начебто намагалися допомогти одужати Ілонці й де зараз перебуває Таміла, нинішня дружина  місцевого олігарха Піщинського. Журналістка  влаштовується туди, пред’явивши паспорт і диплом випускниці педучилища, прибиральницею. Подумки, реагуючи на зневажливо-саркастичне  зауваження головного лікаря цього закладу Марка Боровського «Мітлі, знаєте, якось байдуже, яка освіта в її повелительки», відповідає: «Що ж, для доброї справи і встановлення істини можна й відьмою трохи побути». Хоча вже через кілька годин, довідавшись, хто насправді Рута, Піщинський поспіхом забирає дружину, аби передати естафету знущання з неї своєму начебто двірнику та садівнику. 

Дівчині вдасться врешті-решт розкрити всі злочини, скоєні в Олянівці або безпосередньо  однією людиною (точніше було б сказати нелюдом), або за участі його поплічників, серед  яких – і  «професійний» злочинець під кличкою Чугайстер, і головний лікар приватної психоневрологічної клініки Боровський.  А серед жертв  місцевого магната, який вважав себе вершителем доль,  – і Ярослава, сестра  Ярослава Житника, і сільська фельдшерка Ліза, і її донька Ілона, і  навіть батько  його дружини, і священник о. Іван,  і душпастирева  пасія Іванна.   При цьому він, маючи прикриття у владних кабінетах, постійно нарощуючи свої статки, грає з себе благодійника. 

Як відбулася така еволюція   внука колгоспного  підвізника кормів, сина агронома?  Він ще зі шкільної лави був одержимий  прагненням  стати успішним,  багатим, купатися в славі. Та синові плани, коли хлопець сприймався за гру в самодіяльному театрі  мало не юним сільським Аленом Делоном, відкоригував батько, розставляючи акценти щодо своєї шкали цінностей: «Пограв трохи – і досить… Але не     велике то діло – заучувати чужі тексти і бігати  по сцені за вказівкою режисера… Треба придумувати свої слова, давати власні команди, та так, щоб інші зі шкіри лізли, аби їх виконати. Якщо вже грати, то так, щоб вигравати». Як перший пункт на цьому шляху – подарований Артемові на двадцятиліття   тартак, де винищені у довколишніх лісах дерева перетворювалися у капітал для бізнесмена-початківця. Відтак до подальшого руху для здійснення побажань Піщинського  доклав рук перший тесть, директор овочевої бази. Артем став власником  першої крамниці. Він мав неабиякий підприємницький хист, не переймаючись моральними критеріями. Тож   «молодому Піщинському фортило в усьому, за що б він не брався, ніби  йому й справді підігравали якісь потойбічні сили. А хлопцеві ставало тісно, прагнув простору, відомості, визнання. Щоб підійматися вище і вище, вище і вище, як повчав колись тато, потрібно було щось змінити. Він поміняв дружину… Закоханості прокочувалися  його життям, як хвилі  над морською безоднею – одна спокійніше, інша бурхливіше, але всі вони з часом зникали, як  сліди на воді. Він не вмів по-іншому, не хотів по-іншому». Ця духовна сліпота, без  жодного морального орієнтира та  прихистку,  нездатність співпереживати, відчувати болі й страждання інших, вела до прірви. Коли, після святкування з нагоди відкриття своєї десятої крамниці,   Артем скоює напідпитку наїзд на Ярославу,  він не здатен навіть відчути власної провини. Піщинський,  своїми вчинками й помислами фактично бувши вірним вершителя пітьми, навіть докоряє Всевишньому. «Страшна, пекуча, неймовірна образа. Чому, Боже? Чому це сталося? Чому саме з ним?! Він же не хто-небудь, не якась дурна вівця з отари, а Артем Піщинський. Сама доля вибрала його серед тисяч інших, сірих лузерів та невдах, і зробила своїм улюбленцем… У  своїх сорок він досяг стільки… І ось ця дівка з маленького села, хай і його рідного, але ж глухого, забитого, потрапляє під колеса його позашляховика… Де вона тут узялася? Хто її підіслав, щоб зламати ЙОГО  життя?»

Але це  насправді було  падінням  у масці злету. З нездатністю, на відміну від «великих», зупинитися, не бути фатально  залежним від методики набуття першого мільйона.  Розплата за свій вибір.  Неухильний рух до остаточного краху, який зрештою засвідчить  самогубний постріл із пістолета наприкінці роману. Це існування -  розтягнуте в часі самогубство, нездатність жити, бути людиною, а не придатком до невидимої  машини накопичення.  Він, вважаючи, що людство ділиться на пастухів й овець, прискорено рухався до остаточного  власного краху.   

Якщо у совісті живе Бог, як образно висловлюються іноді  християнські душпастирі, то коли  її нема, годі й думати про якусь подобу добра. В Артема ж просинається совість, коли він спить. Його переслідує  видіння-марево  про замкнутий  простір, де доживала віку після аварії Ярослава Житник. «Ночами Артемові снилася клітка. Він сидів у ній і не міг вийти, хоч дверцята не були замкнені. Сталеві прути клітки перетворювалися на зміюк. Плазуни вигиналися, звивалися, наближали до обличчя блискучі голови, висовували язики, шипіли. Він бачив у їхніх круглих безвіїх очах дівчину, яка  помирала в цій клітці… Клітка стала його карою, його кармою,  його жахом. Він загнав у неї себе і не міг вибратися. Виходив  звідти лише тоді, коли напивався».  Зрештою, цей образ зміїного кубла  у підтексті може нагадувати й   про коло, яке оточує Піщанського, де і володарі владних кабінетів, і прокурор, і згадувані вище  головний лікар приватної психоневрологічної лікарні та  «вихований» в’язницею Филимон Чугай (Чугайстер), і навіть чоловік, який робив пропозицію Руті стати його дружиною, - адвокат Олександр (Алекс, Сашуня) Дубицький…   З кожним новим злочином, як би не покривали «Тьому» спільники по розвагах  та усвідомленню безкарності, він продовжує вбивати своє «я», втрачаючи все, що наповнює людське життя сенсом.  І серед тих непоправних наслідків – цілковита втрата здатності любити, плани повільного знищення   й  тієї, яка його найвідданіше  кохала, -  дружини Таміли. Навіть прокурор Гришковець, не вдаючись до моральних аспектів, як правник нагадує про запрограмованість такого фіналу, оскільки «непокаране зло, як запущена з  гори    грудка, котилося вниз, обростало  глиною, снігом, льодом, каміняччям, і    перетворювалося  на важку брилу, що підім’яла, розчавила, поховала під собою кілька життів і скалічила ще кілька». Тож опинившись у слідчому ізоляторі й розуміючи, що попри всі зв’язки,  суд не зможе відбілити його чорні діяння, Піщинський, скориставшись вимогою адвоката Дубицького начебто провести слідчий експеримент, потрапляє до вище згадуваної клітки, де під матрацом був захований пістолет. «Колись, п’ять років тому, Тьома Піщинський вагався – пристрелити жінку, яка лежала в цій клітці, щоб так не страждала, чи дати їй померти в страшних муках». Тепер він, не вагаючись, зводить рахунки зі своїм  життям. Адже, «він, Артем Піщинський, ніколи не ходив в овечій отарі – і в зграї зеків також ходити не буде».  

 

Роман  «І дощ не змиє всі сліди» - свідчення  ще однієї грані таланту Надії Гуменюк. У цій книзі, створеній за канонами детективного жанру, - художнє віддзеркалення сьогодення, сувора правда  без прив’язування  до   політико-ідеологічних  доктрин  чи релігійних віровчень, екскурс у глибини-космос душі людської.  Вона водночас  – актуалізація уваги на вкрай небезпечних, згубних соціальних тенденціях, які  ще в земному вияві перевтілюють  його в антипод. А ще – це унікальний світ, осяяний світлом любові, щомиттєвого добротворчого дива, нагадування про персональну  відповідальність за вибір життєвих пріоритетів, убивчу ціну за ігнорування  істинного. 

Ця книга – і вияв живучості української фольклорної традиції, що не дозволяє розчинитися в денаціоналізованому людському океані. Органічно вписуються як у мовлення   персонажів, так і в авторські розмірковування прислів’я, як-от: якби росли в роті гриби, то й до лісу не треба було б ходити; де вродився, там і знадобився; не сунь носа до чужого проса,  повертай голоблі  від чужих воріт;  надіявся дід на мід, та й без  обіду зостався; на колір і смак товариш  не всяк, на вітер надіятися – без мелива зостатися, багатому і чорти горох  молотять… А стільки   тут колоритних  образів, які  крізь призму зворушливого гумору  в монологах і діалогах  розтаємничують свою сутність, дарують, зігріваючи,   усмішку читачеві. Як, скажімо, у випадках  із вродженою вивідувачкою  бабою Лідою. До неї, жартуючи, звертається  Святослав: «Про всіх ви все знаєте, тітко Лідо. Треба буде сказати нашому голові громади, щоб вас дільничним поліціянтом призначив».  А відтак постає комічна сцена, коли «бабця хотіла виструнчитися», але вхопилася за поперек: «А колька б й ого вхопила, той радикуліт! Чим уже тільки не натирала спину, а він вчепився, як смола до спідниці, і гризе, і гризе, спиногриз проклятущий». Тож навіть так звані другорядні персонажі своїми вчинками та словами  - невіддільна та невипадкова  складова полотна доль, художнього світу роману.  До того ж  промовисті (почасти з елементом  несподіванки) істини-відкриття Надії Гуменюк так і просяться у записник: «Немає у чоловіка вірнішого приятеля, ніж кохана-жінка… Але немає в чоловіка страшнішого ворога, ніж жінка, яка дізналася, що її дурили, а над її коханням сміялися»; «Справжня любов виростає лише там, де є вірність, вдячність, повага, дружба, терпіння, співчуття. Якщо людина не знає цих базових почуттів, то й любов її ненадійна, бо не можна споруджувати будинок без фундаменту і на камені квіти не ростуть»; «…совість не залежить від статусу й посади, злочинність не має соціальної прив’язки». 

Текст роману «І дощ не змиє всі сліди» наче обрамлений  образом шляху. Спочатку, коли «дорога – єдина магія, якій Рута не здатна опиратися. І не важливо, яка саме… А ще дорога наповнює всеохопним відчуттям свободи і простору».  І наприкінці, після снігопаду,  у неділю, в день зимового святого Миколая, коли  Рута приїжджає в Олянівку і  сама доля розпочинає свій черговий літопис із чистого аркуша. Під знаком  дива, на яке сподівається Соломійка, прохаючи  в чудотворця  найріднішої людини.  «Ти тепер моя мама. Тебе ж Миколай мені подарував», - радіє дитинча. І Святослав, спершу  намагаючись приховати сльози щастя, рвучко притискає Руту до себе, дякує, зізнаючись: «А я знав, що ти приїдеш».  У сяйві любові, що єднає не лише Руту й Святослава, а, здається,  й  на означене святом село, і весь світ.  А ще – талантом авторки цього  твору, де, крізь неймовірно напружені колізії, стільки життєдайного світла для кожного, хто не розминеться зі світом цієї книги. Зі світом Рути Ружин, яка ще під час першого приїзду до Олянівки «відчувала себе частинкою вселенського огрому, маленькою, як мурашня, але невгамовною, неприкаяною, пульсуючою, що завжди чогось шукає, жадає близької, спорідненої душі й величезної, як  Всесвіт, любові».

«Сама Агата Крісті прийшла до міс Марпл»: продовження

«Тінь Командора» -  подальший екскурс у долю  Рути Ружин. Попри те, що в  її житті відбулися зміни (поєднала свою долю зі  Святославом і  стала матір’ю для   Соломійки),  Руті знову доводиться вписуватися в роль приватного детектива і в  цьому романі. Хоч за попереднє розслідування журналістці та водночас детективу на громадських  засадах  навіть не  подякували (ні в поліції, ні в редакції), а лаври слави дісталися колишньому однокурснику  Захару Савошу, якому достроково надали звання майора.  Однак, Рута  переконується у правоті  передбачення цього слідчого, що «їм самими небесами суджено йти в одній упряжці. От і ще раз дороги перетнулися. І, здається, їй знову не розійтися з колишнім однокурсником, аж доки не будуть розплутані всі вузлики дивних подій, що закрутилися-завертілися, як крутіж на Стиру, і так чи інак чогось підкрадаються до Рути». Правда, згодом, їй доведеться розчаруватися в своєму  студентському товаришеві  та відверто сказати йому: «Яким же бездушним, заформалізованим сухарем ти став,   Захаре». 

Героїня роману вкотре  усвідомлює,  що від подальших розслідувань не відмовиться,   коли до її  редакційного кабінету завітає архівістка Агата Христенко. «Це ж треба! Сама Агата Крісті прийшла до міс Марпл», - усміхнеться вона подумки. І гостя підтвердить: їй теж колись казали, що «Христенко англійською й буде Крісті», проте  «тої Христі не читала», оскільки її чтиво – історія». Жінка принесла до редакції лист-освідчення, написаний у Колимі кілька десятиліть тому чоловіком, який називає себе Командором. За припущенням жінки, можливо, цей текст адресований  її колишній сусідці, «дівчині, яку називали мона Анна». Але достеменно не знає, оскільки лист художнику  Андрієві Красицькому, який повернувся з неволі,   не вдалося   передати адресатці (в її будинку жили чужі люди), тож  після смерті митця  його син приніс цей аркушик до архіву. Й тепер Агата Христенко просить Руту опублікувати листа у сподіванні, що, можливо, таким чином  вдасться виявити ту, якій   він адресований.  І невдовзі справді приходить Анна Загорецька та  переконує, що Командор писав саме до неї. Рута записує інтерв’ю з цією жінкою. Але його, як і матеріали про нелюдську сутність і наслідки   боїв без правил у  клубі «Чорний Голіаф», диктофон, комп’ютер  викрадають невідомі. А відтак у власному будинку виявляють тіло вбитої Загорецької. Слідчі (зокрема й Захар Савош) припускають, що вбивця – Агата Христенко. З чим категорично не погоджується Рута. Вона, розмірковуючи, робить висновок, що «Христенко знає про минуле Загорецької. А саме воно, як підказує Руті інтуїція, якось вплинуло на теперішні події. Вона не знає, як саме, поки що не знає, усе це її вроджена чуйка, її логічні висновки, але архівістка Агата Христенко – це та ниточка, за яку варто смикнути, щоб клубочок почав розмотуватися».   

Звичайно, і цей багатоплановий роман має не лише захопливу детективну  складову. Зокрема він наче оживляє минувшину, акцентує на її суголоссі з сучасністю та майбуттям. І не лише  мандрами зі спогляданням і вслуханням в історії Коливанського (Клеванського) та Луцького замків,  уявним перебуванням на вуличці  «Директорії» у західному передмісті Луцька, де жили соратники Симона Петлюри…  Так Максим (Командор),   який проживає у  США, навіть у   привітальній  листівці з нагоди Дня Незалежності, попереджає: «…на  жаль, це ще не щасливий хепі-енд  в українській історії. Будуть тяжкі   випробування… Імперія щось готує проти України, готує  давно, ще відтоді, як тільки-но розпалася».   

А ще ця книга також звучить  щемом переживань і  глибинною філософською вдячністю за дар бути, жити. Рута, з волі авторки,  виявляє при цьому  тонке чуття слова та здатність образно мислити, творити.  Це  підтверджує й народжений під ранок хоку, який  стає ліричним ключем роману, вміщаючи в  собі  безмір світу земного й космічного   буття,  поєднання вічності та миттєвості, передосінню  світлу  тишу мелодії  часоплину:

Серпиками крил

Серпневу синю тишу

Серпокрильці жнуть.  

Хоча така  гармонічна ідилія – і настроєвий  контрастний фон  до метаморфоз у суспільстві.   Героїня «Тіні Командора» не може не бачити суворої правди життя, неоднозначних змін й у  «столиці»  Волині. Адже «Рута приїхала до Луцька, коли місто перебувало на піку українізації, тобто поверталося до свого  природного стану. Вулиці вже очистилися від тотальних  російськомовних написів та імперських знаків… Поєднання старовини й новітніх архітектурних стилів, висоток і середньовічних  таємничих підземель, маленьких затишних кав’ярень і просторих сучасних  офісів, храмів і мистецьких крамничок, охайних скверів і фонтанів надавало місту особливого шарму. Без галасливих натовпів, нервозного поспіху, по-домашньому затишне, розмірене й тепле, воно відразу стало для неї рідним. Дівчина полюбила його так, як тільки може полюбити п’ятнадцятирічна  романтична особа з невгамовною жагою життя». У цьому місті вона спершу навчатиметься в  педучилищі, а відтак  -   відразу на двох факультетах  (журналістики й правознавства) університету. Тут вона стане свідком  того, як «згодом  обличчя міста стало трохи змінюватися під чужим гримом: українські написи стрімко зникали, їх витискали, виштовхували, замінювали іноземні, здебільшого англомовні… Позичені слова, чужа яскрава реклама змінювали не лише настрій, а й пріоритети. Закривалися книгарні… Зате відкривалися нові банки, аптеки, питні заклади. А ще – гуманітарні крамниці… Якось непомітно, приховано, підпільно, назирці за зміною зовнішності вповзали  й чужі пороки. Учорашні рекетири стали скоробагатьками. Але адреналін неспокійних років із грабунками, «віджиманнями» й навіть перестрілками нагадував про себе, його треба було також чимось підживити чи замінити. Люди, не обтяжені мораллю, зате з набитими банкнотами кишенями, прагнули крутих розваг та видовищ». 

Такі реалії  з все відчутнішою вакханалією беззаконня – мало не «рай» для злочинного світу та постійний виклик для тих, хто хоче жити по-людськи. Це відчула Рута  безпосередньо  на собі, і коли  показово виламали  ґрати на вікні та викрали комп’ютер і диктофон, а після публікації її розвідки про клуб боїв без правил   вимагали  опублікувати спростування, а «на напишеш – шуруй із нашого города». Рута не написала «мнєнія наоборот», а підготувала ще різкіший матеріал. Але цю вже заплановану в номері публікацію    знімає редактор. Він  сприймає погрози як «привіт» від  бандюків і їхніх покровителів у правоохоронних і владних коридорах: «Прикриють нас – і підемо з торбами по світу. А може, й пристукнуть. І тоді підемо не по світу, а зі світу…Словом, це дуже ризикована гра й ми  в неї грати не будемо».

Та відтак  хмари ще більше згущуються над Рутою, яка ледь не гине у влаштованій автомобільній катастрофі. Проте вона не відмовляється від подальшого пошуку   істини, аби виявити  ініціаторів і виконавців злочинів. Вона відчуває, що ціла низка подій пов’язана між  собою. Тому й хоче зустрітися з Агатою, адже «інтуїція підказувала: щось об’єднувало цей ланцюжок подій, що відбулися впродовж кількох днів, щось пов’язувало. Й Агата Христенко – одна  з його ланок».  «Дивне пограбування редакції, бої без правил, «Чорний Голіаф», викрадення кликуна,   убивство Анни, ув’язнення Агати, автомобільна аварія, - роздумувала  «волинська міс Марпл». – Але чи складуться ці події  в якусь одну картину? Чи це тільки набір випадковостей…». 

На низку її запитань відповідає Агата, віднайдена ледь живою в  підземеллі Коливанського замку. Її життєпис – у монолозі, який зафіксовує  на диктофон Рута. «Як я могла вбити Анну? Ну самі подумайте, за  що й навіщо? - перепитує  Агата, пояснюючи після цього  мотивацію своїх подальших кроків. -  Хотілося примирення на старості… Була потреба висповідатися… Вона сама зателефонувала мені, сказала, що номер дали в редакції. Запросила до себе. Як я зраділа цьому запрошенню… Приїхала до неї – двері відчинені, в кімнаті – як після армагеддону, а посеред кімнати – мертва Анна».  Вона згадує, зізнаючись, що хотіла звершити свій  життєвий шлях черницею: «Мені хотілося втекти назад, хотілося повного усамітнення. Чомусь знову почало гнітити почуття провини. Я проговорилася, що в Максима є пістолет… Ненавмисне, але проговорилася.  Тільки порівняно недавно з Максимового листа дізналася, що за ним хтось стежив, отже, й підставу з пограбуванням організував, і про пістолет доніс… Отже, не моя то провина… Трохи попустило… Вітчима я не вбила, це просто випадковість, що він не здох. А от маму… Якщо матінка наклала на себе руки… А може, це вітчим помстився їй за те, що я його поранила? Сам вижив, а її життя забрав? Як не повертай – моя провина. Подумала: усі земні справи завершено, настав час і справді усамітнитися та звернутися до неба. Продала квартиру, забрала кота й     розпрощалася з містом. Майже всі дні я проводила в замку Чорторийських. Придивлялася, де можна розмістити келії,  божницю, кухні, трапезну».  

Натомість  доля Анни, яка була переконана, що,  «як доводить саме життя, нічого випадкового не буває», значною мірою розтаємничується в  письмових роздумах, зафіксованих у  шкільних зошитах, які виявив у сховку в  груші біля її хати Свят. Ці максими – й відображення до певної міри поглядів самої авторки, дзеркало і її розуміння справжніх  цінностей:  «Зрештою, кожен знаходить свою стежку до забуття та власну дорогу до істини»; «Неможливо змінити, повернути назад дві речі – річище ріки й течію життя»; «У житті має бути врівноваженість, хоча б хитка, тремка, проте врівноваженість між  гріхом і каяттям»; «Життя – це суміш жанрів. У моєму були казка, й елегія, і драма, і містифікація абсурду, й детектив. Бракувало хіба що мемуарів. Але на все свій час», «Усе має відбуватися  вчасно. Життя не прощає вагань». Ці  записи – й пояснення, чому «люто зненавиділа Агату»: думала, що та розповіла своєму вітчимові про пістолет Максима (насправді ракетницю,  виготовлену турецьким кустарем ще під час Першої світової війни,  привіз як сувенір його дід),  а це спричинило невідворотні події, що перекреслили всі сподівання й Анни, і її коханого.  «Потрясіння за потрясінням, депресія  за депресією, нестерпне почуття провини, що знищувало мене», - констатує вона, пояснюючи цим  невдалу спробу самогубства, коли піднялася до  Максимового телескопа й вистрибнула з мансарди. Анна намагається скористатися шансом на порозуміння з тією, кого вважала посестрою: «Щойно зателефонувала до Агати, запросила її до себе в гості. Нам давно треба було поговорити, дуже давно. А після цього листа, що потрапив до мене після кількох десятиліть, - просто неодмінно. Не Агатина провина (хай і мимовільна) у тому обшуку й арешті. І не моя. Не моя!  Із себе страшний тягар провини  скинула, але Агату так і не перепросила  за свої підозри. Розкидало нас життя врізнобіч, потім трохи наблизило  одну до одної, але не звело. Й ось така історія, такий шанс нарешті порозумітися».  
Своєрідним піком напруги у «Тіні Командора» стає викрадення Софійки. Рута, чи не вперше,  – у відчаї.  «О,  як вона тепер розуміє Анну й Агату! Як усвідомлює, чому подруги розійшлися, чому  так каралися кожна наодинці, чому не склалися їхні долі. Але провина насправді виявилася не їхньою. Тобто частково могла бути і їхньою, але той, хто облаштував обшуки й арешт, давно вже знав про хлопців усе, щоб засадити їх і вислужитися самому. А вона, Рута, таки винна. Не треба було слухати  Захара… Він передусім слідчий, у нього на першому місці мисливський азарт гончого, а вона мама, тож мала подумати про те, які будуть наслідки для дитини. Боже, прости! Урятуй Соломійку!» 

Чи випадкове звернення Рути, яка опинилася  в моральному глухому куті, звернення до Бога? Це орієнтир її майбутньої еволюції чи просто типове хапання за рятівну соломинку у критичній ситуації? На ці та інші запитання можна бути почасти  отримати  відповідь, якщо  історія української міс Марпл матиме продовження.  Наразі ж  це материнське  Рутине благання, напевне, таки  було почуте, й дівчинка, ув’язнена в новобудові  посеред лісу, зуміє втекти. 

Тож врешті-решт  нитка розмотаного клубка злочинів приведе до однієї людини  - Стаса  Маслюкова, сина безбатченка Івана Найди, якого титулували у злочинному світі Князем, адже його родовим лігвом  був  Коливанський замок. Згодом у сиротинці «няні жартома називали його князем і пророкували славу: усе-таки в замкових «палатах» народився». Нащадка того, хто після вбивства міліціонера забере його паспорт, влаштується наглядачем  у в’язницю та  чинитиме  свої злочини під  іменем і прізвищем    убитого. Стас  у Росії  з Маслюка стане Маслюковим, а відтак  з дочкою Анфісою  повернеться  на історичну Волинь,  «де народився, не вбивати чи грабувати. Уже натішився й одним, й другим...  Повернувся, щоб здійснити мрію свого батька, а віднедавна  й власну – збудувати замок… Замок   потрібен йому, синові кримінального авторитета  Князя,  щоб почуватися князем». І якщо  син  у злочинних намірах  і діяннях перевершив свого батька, то Анфіса мала шанси «переплюнути» їх обох, оскільки  ще й «піднялася» до  статусу агента російських спецслужб, яка мала   докласти зусиль до реалізації фантомної мрії зверхників залісся на болотах – знищення Української держави.

У «Тіні Командора», попри всі трагідраматичні   перипетії, торжествує справедливість. І це відбувається передовсім   завдяки головній героїні роману, яка  «не збиралася перевертати планету, змінювати цивілізацію, але знаходити правду могла. Бо блажен не тільки той, хто вірує, а й той, хто шукає істину».  Завдяки Руті, яка залишалася вірному своєму кредо: «Щаслива людина хоче, щоб усі навколо неї були щасливими».

Роман «Тінь Командора»  завершується на оптимістичному акорді. Рута окрилена надіями, сповнена  любов’ю, знаючи, що Святослав «буде поруч, навіть якщо весь світ раптом від мене відвернеться. І це те, що дає сили жити й бути щасливою». Вслухаючись-вдивляючись у часоплин у стилі свого   дивовижно-глибинного, мудрого та прозоро-світлого, лаконічного  хоку, знає, що «наступний приліт серпокрильців вони зустрічатимуть учотирьох, бо до сьомого дня народження тато з мамою подарують Соломійці братика чи сестричку». Рута, щойно переконавши  майора Захара Савоша купити для дружини  віри букет білих троянд – «символ вірного та вічного кохання» та не розминутися зі своїм щастям, розуміє, що від неї також чекатимуть  підтримки. У тому числі –  й тоді, коли  будуть безсилі допомоги правоохоронці, найдосвідченіші слідчі. Адже вона наче приречена на роль української міс Марпл – героїні  багатьох творів Агати Крісті.  Тож, вочевидь, у двох  романах  («І дощ не змиє всі сліди» та «Тінь Командора»)  її буття не вміститься,  воно матиме продовження  у наступних книгах Надії Гуменюк. Письменниці, чий талант, помножений на  працелюбність, надихає, навертає на шлях до істини тисячі й тисячі читачів.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.06.2024|13:55
Роман Макса Кідрука "Колонія" перекладуть польською
18.06.2024|19:14
Yakaboo підтримує ініціативу Join UP! Скористайтеся безкоштовними* перельотами для дітей з аутизмом!
16.06.2024|10:25
Закарпаття збагатилося повістями про драматичне кохання
12.06.2024|18:55
Олександр Михед презентував у Лондоні книжку "Позивний для Йова", перекладену англійською
10.06.2024|18:18
Не тільки про дикий Захід
10.06.2024|18:13
Оголошено конкурс на літературну премію ім. Б.-І.Антонича "Привітання життя"
23.05.2024|11:49
Завершується передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
19.05.2024|11:47
В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
19.05.2024|11:41
«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
19.05.2024|11:36
Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів


Партнери