Це видання має всі підстави стати серед найпомітніших у найближчі роки, адже її поява справді на часі. Героїзм і незламність українського народу, опір якого спонукає світ збільшувати допомогу в запеклій боротьбі проти рашизму, кардинально вплинув на екзистенційну відмову громадян України від усього російського, спонукаючи до рекордного переходу на українську на службі, в роботі, соцмережах чи на вулиці, чим свідомо гортаємо трагічну сторінку колонізаційного минулого. Не забудьмо і про історичний саміт Європейської Ради у Брюсселі, який відкрив шлях переговорам про доленосний вступ України до ЄС. Чи вдалося відомій мовознавиці, ексзаступниці директора Інституту української мови НАН України та першій голові Національної комісії зі стандартів державної мови здійснити цю непроминальну навколосвітню подорож і не збитися з курсу, коли, здавалось би, ще десятиліття тому було не на часі творити успішну офіційну стратегію мови?

  Авторка, не приховуючи своїх намірів написати доступно про ключові події з життя української мови, які розгортали її шлях від виникнення до утвердження як державної та потенційної 25-ої офіційної в ЄС, насправді поставила складне завдання читачеві без фахової філологічної підготовки: «переосмислити гранд наратив жертви», «описати культурну історію мови в контексті епох, ідей і мовних практик», «побачити перемогу у вирі століть». За складними стилістичними конструкціями помітне приємне чтиво, яке дозволить опанувати дискурс важкого становлення української мови.

Апелюючи до британця Томаса Юнга, який запропонував термін «індоєвропейські мови», німця Франца Боппа, зобразивши основні мовні родини світу, вдаючись до тлумачення пуризму і диглосії, відкидаючи хибні гіпотези псевдонауковців і недоімперців, Орися Демська стоїть на боці теорії Юрія Шевельова та запропонованих ним візій, твердженнях і періодах життя української мови. Вона побачила цей маршрут від протоукраїнського (до середині ХІ століття), давньоукраїнського «золотого віку мови та письменства» Київської Русі (до кінця ХІV століття), середньоукраїнського (ХV-XVIII ст.) до сучасного (від «Енеїди» Івана Котляревського до наших днів) періодів, з чим важко не погодитись.

Біля джерел мови незламних і сильних людей стояв дивовижний простір народу на три мовних світи часів сильної християнської Київської держави: церковнослов’янський, давньокиївський, а також розмовні діалекти і міські койне. Віддаючи належне Кирилу і Мефодію, моравська місія яких передбачила нову «сакральну» мову та абетку, а також «структурної одноманітності», на яку покладали надії, не сталося, і цей висновок – позиція незабутнього очільника Інституту української мови НАН України, дослідника «Київських глаголичних листків», «Слова о полку Ігоревім», «Євсевієва Євангелія», творця українського правопису, закарпатця Василя Німчука. Поділ діалектів на міські та сільські, почасти збережений донині, - джерело багатства мови, її сили та незламності. Дякую за безцінні висновки своєму закарпатському родичеві по батьковій лінії.

Фатальний 1240 рік ознаменувався апогеєм князівських війн, політичним занепадом, отже, внутрішньою слабкістю, якої було достатньо для завоювання донедавна могутнього Києва Батиєм. Навіть «Руська правда» як перший правовий кодекс східної Європи не врятував країни від занепаду. Смертельний удар був настільки масштабним, що протягом наступних століть нам і не снилося колишнього розквіту, авторитету і місії на мапі світу. Свята Софія Київська бачила смерті і горе, а розпорошення мільйонів людей сягнуло Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського та Молдавського. Втім мова, зберігаючи пам’ять про авторитет влади в офіційних документах, залишалась основною для справочину і в нових реаліях. Виклики, витіснення, боротьба тривали в запеклій сутичці з часом.

Долаючи випробування історією, закорінена в діалекти, койне, говірки, арго і сленги, мова великого європейського народу починала розправляти плечі. Друкарський верстат Гутенберга, змінивши парадигму світу, перетворив спокійне життя континенту в інформаційну революцію часів Відродження і Реформації. Кирилиця в руках Фіоля зміцнила сакральні мови, забезпечивши надійний геополітичний прорив назустріч новим викликам і в умовах унійної тріади. Розвиток шкільництва, помітна роль церкви, поява нових перекладів мовою, ближчої до руської, вплине на утвердження староукраїнської мовної культури і в унікальному Пересопницькому Євангелії, яке, крім іншого, утвердило силу влади, світського життя і мови. Іван Огієнко, визначивши її провідну роль в добу українського Ренесансу, так написав про неї: «Значення Євангелії, як пам’ятки української мови, надзвичайно велике, - вона показує, що вже з середини XVI-го віку українська народня мова була майже такою, як і зараз. І справді, - словник, граматичні форми і складня Євангелії цілком народні».

В умовах континентального багатоголосся, поліфункційності та визначних сфер застосування «мова проста», будучи основою народнопісенної творчості,  збагачувалася стилями, словниковим запасом, багатством і культурою застосування. Її популярність стала очевидною у професійному та молодіжному середовищі Могилянської братської школи, Острозької школи-колегіуму, Львівської братської школи. Вона поставала над обставинами та спротивом, з-поміж мов сакральних, розмовних і ділових, поруч із латиною, грецькою, польською, литовською, їдишем і кримськотатарською, проте саме нею продовжували писати головні грамоти та законодавчі акти, читати проповіді та інші «ріжні читання». Хто, як не вона, постала перед Рубіконом Нового і Старого світів, зберігши дух свободи, шляхетності, влади?

На ці та інші питання Орися Демська відповідає і в наступних розділах, які, без перебільшення, читаються легко, з великим інтересом, та, як висловився В.Винниченко про нашу історію, «з бромом». Кілька століть лінгвоциду, про що науковиця писала у книзі «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду»,  давно стала настільною для багатьох, хто жахнувся його проявам і в часи Голодомору, і в добу «червоного терору», і на тимчасово окупованих територіях України. Картини жахів Батурина – заживо спаленої козацької столиці під «криваві реляції» пьотра і – це не з Босха, а з нашого недавнього минулого та, на жаль, сучасності, в якій російські дущогуби йдуть танками та гарматним м’ясом проти людяності трагічно відомими геноцидними кроками.

Методи заради знищення кордонів між державами, світоглядами, історією, цінностями, створюючи хворого франкенштейна з уламків асимільованих етносів, давно переросли трагедію дикунської навали. І саме тут село, походженням із якого свідомого дорікали не тільки моїм батькам, відіграло свою важливу роль у збереженні національної ідентичності. Втративши еліту, книжну мову та, найголовніше, автономію, Україна балансувала в буремному океані подій світового масштабу, і це вдавалось далеко не кожній нації. Авторка вдало написала про народження тієї сили, яка зберегла мову та утвердила її можливості в новій парадигмі буття, яку формували «Руська Трійця» і «п’ятірне гроно», «ВАПЛІТЕ» і «Гарт», Клуб творчої молоді, «СІЧ» і «Пролісок», «МУР» і «Слово», Іван Дзюба і Мирослав Маринович, Василь Стус і Микола Вінграновський, Ліна Костенко та Іван Драч, Іван Луцький і Юрій Косач, Василь Барка й Улас Самчук, В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко, Сергій Головатий та Ігор Юхновський, Михайло Косів та Ігор Осташ.

А тим часом потребують захисту поховання і могили Ярослава Мудрого та його Інгігерди, Рафаїла Заборовського і Арсенія Могилянського, Гавриїла Кременецького та Самуїла Миславського, Ієрофея Малицького і Серапіона Александровського Максима Парпури та Михайла Максимовича, Йосипа Каменецького та Миколи Цертелєва, Ізмаїла Срезневського і Опанаса Маркевича, Дмитра Пильчикова та Миколи Савича, Георгія Андрузького й Олександра Тулуба, потребують державної уваги питання збереження, нового прочитання і перекладів літописів, маловідомих стародруків, «Євангелія» та «Апостола», скіфського золота і трипільського дива. Всього, що в наших бібліотеках, так і в архівах світу. Великі будівничі держави, святі української церкви, реформатори державної мови та їх сучасники, хто створив граматику, перші словники, творив літературу, навчав молодь – пантеон духовних героїв нації. Така наша книга буття українського народу, яка пишеться вчинками, героїзмом і звитягою кожного захисника і захисниці. Словом, як і тими дослідженнями, котрі мусить прочитати та, безперечно, осмислити кожен. Це – наша історія!

Не вдаючись до популярного в давній літературі жанру переспіву книги Орисі Демської, яка, безперечно, заслуговує на уважне прочитання і тих розділів, в яких ретрансльовано мовні події ХХ – початку ХХІ століть, завершу цей допис словами цієї сміливої вченої: «Українська мова з’явилася на Сході Європи тоді, коли такі сильні мови як латина, старогрека, церковнослов’янь виразно домінували в мовному світі. Упродовж далеко не одного століття вона часто мала один з тисячі шансів вижити. Тільки сильний характер і воля до життя допомагали їй безпомилково обирати цей один-єдиний шанс. Вижити і відбутися. Залишити у минулому латину, старогреку і церковнослов’янь. Дійти до двадцять першого століття. Запланувати собі бути однією з двадцяти п’яти мов сучасного найпотужнішого геополітичного утворення світу – Європейського Союзу. Таку вправу може собі дозволити тільки мова з сильним характером, сформованим століттями».

Українська стане мовою ЄС, і шлях до європейської родини незворотній. Саме тому на часі готувати переклади книги Орисі Демської, як і її друге видання, котре відобразить перипетії в новітній історії з часу прийняття Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019). Додам головне: «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга» має бути на книжкових полицях очільників урядів та президентів країн вільного світу, дипломатів та інвесторів, які, вивчаючи мову вільних, нарешті збагнули парадокс великої нації, яка стоїть у першій лінії оборони Європи та всього світу.