День і місяць народження Станіслава Ігнація Віткевича (Віткація) – 24 лютого – став для нас фатально символічним. Сам письменник на стільки виразно бачив потворність і звироднілість російських окупантів, що не знайшов іншого виходу, як самогубство – 18 вересня 1939 року – серед озерної краси українського Полісся. Його творчість, як класика польської літератури ХХ століття, до цього часу не була відома широкому загалу українських читачів, і те, що перша книжка в перекладі на українську мову з’явилася саме зараз,  теж має певний символізм.

Роман «Прощання з осінню» – другий написаний і перший прижиттєво опублікований прозовий твір Станіслава Ігнація Віткевича – відносно близький до класичних зразків світової романістики, де дослідження філософських та суспільних ідей виростає з традиційного демонстрування еволюційних змін особистості у розповіді, яку здійснює усюдисущий наратор. Будучи, в основі своїй, романом реалістично-психологічним, хоча нерідко схиляється до гротескної диспропорції елементів конвенційного літературного твору, «Прощання з осінню» пов’язує ідеї і образи візуальним, драматичним способом. Уникаючи «перевантаження», твір зберігає сенсаційність і напруженість характерів для того роду наративних структур, які автор використовує і пародіює. Як зауважив віткацолог Даніель Ч. Ґерульд, «живі комічні сцени і техніка жвавого сценарію роблять «Прощання з осінню» найбільш яскравим і кінематографічним романом Віткація». 

Основною темою роману, за словами самого Станіслава Ігнація Віткевича, є переживання компанії «здегенерованих» людей минулого на тлі механізації життя. Філософські і тілесні пошуки цих екзистенційно ненасичених людей відбуваються на першому плані; водночас, застарілий суспільний лад, який і створив тих «зайвих» людей, зазнає руйнування кількома все більш радикальними революціями. Оскільки дія роману відбувається у невизначених місці і часі, його можна назвати катастрофічною антиутопією, хоча, в порівнянні зі схожими літературними творами, переймається більше останніми днями «старого порядку», ніж стерильною досконалістю автоматизованого майбутнього.

Головними героями в «Прощанні з осінню» виступає звична для творів Віткація четвірка осіб: розчарований нереалізований митець, його невинне справжнє кохання, фатальна демонічна жінка і потворний деспот-революціонер. Другорядні постаті – колекція денді з різних країн, збоченці-аристократи, напівбожевільні митці і шукачі спасіння – надзвичайно різнопланові щодо психіки та ідеології. Однак, всіх їх єднає спільне зацікавлення і одержимість, навіть якщо їхні реакції індивідуальні і кардинально протилежні. Віткацій навмисне творить групу духовно споріднених протагоністів з одного покоління і однієї верстви населення, зі спільною – в прямому і переносному сенсі – мовою, бо це – мова того самого занепадницького світу і того самого відчаю. 

Головний герой «Прощання з осінню» – Атаназій Базакбаль – найвичерпніший зразок нереалізованого митця, який не може знайти свого призначення в загниваючому суспільстві. «Дуже незаможній, двадцятикількалітній, гарно збудований і незвично пристойний брюнет» Атаназій – зайва людина, без минулого і майбутнього – ніяк не може визначитися ким є, постійно сумнівається у власній ідентичності. Маючи задатки і талант митця, Атаназій знає, що ніколи не стане справжнім митцем, до кінця днів своїх буде безплідним дилетантом, нездатним вибрати між різнорідними здібностями. Цінність його життя полягає, власне, на невизначеності – завжди балансує на межі і відчуває, що будь-якої миті може вийти за межі. Потреба віднайти підстави для подальшого існування в цьому дегенеративному світі – основна проблема Атаназія та інших персонажів роману. 

«Використовуючи техніку Стендаля, котрий аналізує Жюльєна Сореля через його суперечливі почуття до пані де Реналь і Матильди де Ла-Моль, – пише Даніель Ч. Ґерульд – Віткацій помістив свого героя у схожу еротичну ситуацію, поміж героїнями з протилежними характерами. Роздвоєння особистості найвиразніше проявляється в його стосунках з цими жінками – нареченою і справжнім коханням Зосею Ослабендзькою, та великою пристрастю героя – демонічною Гелею Берц». Почуття Атаназія до Зосі ніжні й духовні, частково, – через її положення в суспільстві та гроші, які дають можливість Атаназію залишити адвокатську практику і забезпечують комфортне існування. До Гелі відчуває інтелектуальне тяжіння і якесь патологічне прагнення. Жодна з них не може цілком задовільнити усі потреби Атаназія, тому він мріє про поєднання їхніх рис в одній жінці, намагається реалізувати це, залишаючись подвійним коханцем. У свою чергу, і Зося, і Геля, маючи почуття до Атаназія, мріють, щоб його доповнив якийсь інший чоловік. 

Дві кардинально протилежні особистості. Білява, чуттєва Зося – цілком недосвідчена і непристосована – належить до родовитої шляхти, спокійно мешкає з матір’ю в заміській віллі, де самотужки вивчає медицину, хоче обдарувати Атаназія ніжними почуттями і маєтком, щоб він міг провадити сите міщанське життя. На противагу їй, енергійна рудоволоса Геля Берц – єдина дочка казково багатого єврейського банкіра – повна орієнтальної чарівності, неймовірно приваблива навіть для збоченців-антисемітів. Освічена, блискуча, надмірна в усьому, одержима своєю національною приналежністю, Геля нудиться серед розкоші, страждає через брак сенсу життя. Задля тамування метафізичного голоду і заповнення внутрішньої порожнечі, яка її переслідує, вдається до всіх можливих наркотиків (в прямому і переносному значенні), шукає відповіді в різних філософських теоріях, релігії (зокрема, в католицизмі), містиці Сходу, комунізмі, оргіях. В найбільш нестерпні, на її думку, моменти випробовує долю, намагаючись звести рахунки з життям – маленький червоний браунінг завжди лежить на нічному столику. Сама лише згадка про можливе самогубство дочки змушує старого Берца виконувати будь-які її забаганки, навіть вимогу переходу від релігії предків у католицьку віру. Як художник, Віткацій змальовує світ навколо Гелі (інтер’єр, одяг, колір волосся, бразильського пітона) в усіх відтінках червоного, позначаючи в такий спосіб її характер і спосіб існування. Для Атаназія Геля є втіленням дивності буття і «метафізичної потворності егоїзму». Вона ж дивиться на Атаназія як хижак на здобич. 

Дія починається з того, що Атаназій, прагнучи перевірити свої надмірні почуття до нареченої, йде в палац Берців, аби зрадити їй із Гелею. Брутальність, з якою головний герой поводить себе, призводить до конфлікту і поєдинку на пістолетах із Азаліном Препудрехом – молодим перським аристократом, міжнародним денді, нареченим Гелі. «В цій іронічній любовні трагікомедії Віткацій піддає майстерному аналізу несподівані перепади мислення і суперечливі вчинки, що виникають із перверсійної психопатології, як підґрунтя поведінки всіх персонажів «Прощання з осінню» (Даніель Ч. Ґерульд). Перше прощання з осінню відбувається перед поєдинком – зустріччю зі смертю. Це переживання важливе і для самого наратора. Загалом, власні переконання і погляди на занепад старого світу письменник передає через псевдофілософську розмову, яка відбувається між приятелями в лікарняній палаті, де лежить поранений під час поєдинку Атаназій. Тематика диспуту демонструє групову свідомість і її ставлення до політичної, суспільної і психологічної атмосфери того часу. Піддаючи сумніву навіть власний катастрофізм, головний герой бачить єдиний шлях до втечі саме в інтелекті, а не в наркотиках, запропонованих графом Логойським – аристократом-декадентом, збоченцем і наркоманом. Сучасній людині бракує примітивної сили, – переконаний Атаназій – аби тішитися життям, на зразок справжніх людей із давніх часів. Суперечливі дискусії відбуваються протягом усієї сюжетної лінії «Прощання з осінню». 

Поза спільними обговореннями сучасного і майбутнього, найретельніше аналізує погіршення справ суспільства ще один головний герой роману – керівник і комуністичний теоретик, майбутній диктатор – Саетан Темпе. Колишній морський офіцер і поет, він, як і його приятель-антагоніст Атаназій Базакбаль, не зміг реалізувати себе в мистецтві, а тому голосно висловлює зневагу до прекрасного і до згасаючого класу інтелектуалів. Вважаючи наповнений шлунок єдиним щастям, Саетан вбачає в мистецтві банальну розвагу для безплідних естетичних євнухів,  яка спочатку має стати засобом пропаганди, а потім зникнути назавжди. Людські ж істоти, згідно його переконань, мусять повернутися до рівня примітивного стада, з якого вийшли, щоб провадити апатичне існування, не знаючи жодних вищих прагнень. Отримавши повноваження, Саетан-диктатор успішно втілює свої ідеї в життя засобами терору. 

Відчуваючи загрозу в «нівелістичних» революціях, збройних сутичках на вулицях столиці, які пророкують тимчасовість усього, що ще залишилося від старого світу, депресивне товариство вирушає в гори, де на розкішній віллі Берців продовжує своє безсенсовне існування. З’їжджають на лижах, нудьгують, і продовжують екзистенційні пошуки в контроверсійних розмовах. На тлі загальної тілесної і духовної розпусти, недозрілий до подолання інтелектом суспільної єресі, Атаназій кидається з вершин філософського пізнання у прірву ганебних вчинків, одним з яких є випадкове вбивство шведського тренера з лижного спорту. Напруженість у стосунках і почуттях наростає з неймовірною швидкістю.

Своєрідний страх викликає в Атаназія вагітність молодої дружини, адже потяг до поміркованого самознищення диктує йому потворну візію долі майбутньої дитини: живучи в деформованому світі, його син приречений стати або ще більшим збоченцем, або опортуністом найгіршого ґатунку. 

Кульмінація відбувається несподівано: побачивши чоловіка в обіймах Гелі, Зося здійснює самогубство; Азалін Препудрех стріляє у зрадливу дружину, важко ранить її і потрапляє до в’язниці. Ідеально білий сніг порівнюється з білими кристалами кокаїну, п’ятдесят грамів якого Атаназій, про всяк випадок, тримає в кишені – це символ холодності і яловості, що пронизують усе суспільство на стадії близького занепаду. Несподівана присутність смерті швидко поширюється, докорінно змінюючи кожного з товариства, саме тоді, коли в столиці відбувається третя і остання революція, котра остаточно переформатує державний устрій, підпорядкує особисте колективному, замінить метафізику етикою.

Пригноблений почуттям вини і відчаю, через трагедію, яку спричинив, Атаназій швидко занурюється в патологічні стосунки з Гелею, проте, ніщо не полегшує його страждань. Врешті, йдучи на зустріч своїй долі, погоджується вирушити в тропічну подорож. (Ці розділи «Прощання з осінню» перегукуються з подіями, які мали місце в житті самого Віткація, хоча в передмові автор завбачливо попереджає, що його роман – не біографічний і будь-які співпадіння з реальними подіями – випадкові). Чарівність тропіків, містицизм екзотичних практик, різноманітні наркотики і еротичні надмірності не можуть полегшити метафізичних страждань, ані заповнити бездонної порожнечі, яка роздирає як Атаназія, так і Гелю. Обоє з шаленою швидкістю рухаються до індивідуального пекла. Вона шукає задоволення в буддистських та індуїстських ритуалах; він не витримує власної екзистенційної самотності, як і становища бідного «альфонсика», – утікає, щоб повернутися на батьківщину, зробити ще одну спробу  знайти своє місце в новому бездуховному суспільстві, служити революції, присвятити себе справі, в яку не вірить. 

Опис нового життя під владою нівелістів (останній розділ «Прощання з осінню») – єдине у творчості Віткація уявлення про майбутнє механізоване суспільство, візія мурашиної цивілізації, позбавленої кольорів і фантазії. Автор подає сіру картину спотвореного революцією існування: загальне приниження і пригноблення, зневіра, підміна понять, загальна тупість, страх перед неминучим покаранням, рутинність щоденної праці. Страхітливі жорна безособової бюрократії розмелюють людську психіку, роблячи з людей старосвітське бидло, а не ретельно змащених роботів. Три революції збирають своє жниво: все навколо перебуває на стадії розпаду – навколо руїни, відсутній будь-який рух. Нагадуючи постреволюційну росію, інтуїтивно створена Віткацієм картина нівелістичного світу пригнічує монотонністю і застоєм, яловістю і безнадійністю. «Скрізь довідки, підписи, печатки, нагляд, перевірки, балаканина...» – як бачимо, письменник у цьому плані проявив неймовірний дар яснобачення.

Вражений нудьгою і потворністю суворо систематизованого  існування, псевдобуржуазний інтелектуал і нігіліст Атаназій намагається знайти філософське виправдання революції, пишучи трактат про «трансцидентальні основи суспільної механізації»; сподівається, шляхом пропозиції свого magnum opus Саетанові Темпе, знайти краще місце – ближче до ідеологічного центру. Врешті, ошелешений герой отримує кімнату в комуналці і восьмигодинну працю банального службовця, яка полягає в переписуванні на друкарській машинці безглуздих документів, харчовий пайок, а також – право їздити на роботу і з роботи в муніципальному транспорті. Таємна інтимна зустріч Атаназія з колишньою приятелькою Ґіною Беер – теперішньою секретаркою і коханою диктатора Темпе – на цвинтарі символізує духовну близькість живих до мертвих, безвольність живих трупів, з яких складається нівелістичне суспільство. Атаназій розуміє, що приходить пора звести рахунки з життям, дивиться на себе з великої дистанції. Після важкої застуди має скерування в санаторій того самого гірського містечка, де рік тому товариство невдах мешкало на віллі Берців, і яке тепер перейменоване на честь диктатора – Темпопіль (натяк на радянську дійсність). Перебуваючи в стані «існування в неіснуванні», двадцятидев’ятирічний герой шукає місце в осінньому татранському лісі, щоб, нарешті, поставити крапку, але велика доза кокаїну і кумедний випадок з ведмедицею стають для нього прозрінням: він мусить повернутися і переконати Саетана Темпе, що всі засоби сучасного суспільного ладу потрібно використати проти процесу механізації. Атаназій усвідомлює, нарешті, власне покликання: довести людству, що матеріалістичний соціалізм веде до автоматизації, перетворення суспільства на примітивний мурашник, знищує мистецтво, релігію і філософію... Проте, – не судилося. Друге і останнє прощання з осінню відбувається вночі, в лісі, на польсько-ліптовському кордоні. Командир з дивною для Татр (зауважує наратор) російською говіркою наказує вартовим розстріляти гіпотетичного шпигуна. Кулі прошивають тіло Атаназія, але, разом із болем, він відчуває полегшення і теплі земні обійми єдиної коханої Зосі. «Ну, на одну зайву людину стало менше на світі...» – звучать, як підсумок, слова одного з членів розстрільної команди. В епілозі, розповідаючи про долю, яка спіткала кожного з товариства «занепадників», автор констатує: «Так, краще, що деякі загинули, а особливо Атаназій. Жити, будучи нездатним ані до життя, ані до смерті; із усвідомленням мізерності і нікчемності своїх ідей; не кохаючи нікого і ніким не коханим; бути цілком самотнім в нескінченному, безглуздому (сенс тут є суб’єктивною річчю) всесвіті – це просто жахливо».

Віткацій закінчив роботу над написанням роману 24 серпня 1926 року. Попри свою жанровість, «Прощання з осінню» має структуру драматичного твору, а також персонажів-відповідників у авторських п’єсах, але, завдяки глибокому психологічному аналізу, Віткацій, який вважав роман «не Чистою Формою», зумів створити справжню прозову перлину польської літератури ХХ століття. 

На завершення хочемо сказати, що розвиток світового літературного процесу, як єдності множинного, на глобальному рівні був би неможливим без літератур національних, які в певний період створювали нові форми, мали значний вплив на трансформацію традиційної тематики. В цьому аспекті аванґард так званого міжвоєнного періоду, як одна з течій європейського мистецтва, завдячує своїм поступом, у тому числі, літературі польській, хоча, ця література, через катастрофи, що обрамлювали історичний процес, не мала належних умов для широкої популяризації. Однак, безперечно, творчість класиків польського аванґарду – Вітольда Ґомбровича, Бруно Шульца, Станіслава Ігнація Віткевича – не залишилася непоміченою і продовжує здобувати популярність, переступивши через обмежені часові рамки. Справа за читачами і дослідниками.

(В статті використані цитати з монографії: Daniel C.Gerould. Stanisław Ignacy Witkiewicz jako pisarz. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy 1981. – 470 s.)