Надія на прийдешню радість

Від цієї поетичної збірки віє…надією, адже її обкладинка зустрічає читача білосніжним лебедем із розпростертими крильми на тлі похмурих небес. Незвичність ілюстрації спонукає до думки, що ця біла містична птаха захищає – тримає небо над Україною. Насправді все так і є, адже у тонкому і незримому світі, який довкола нас, разом з нами співіснує достоту сакральних енергетичних образів, котрі стоять в обороні нашого духовного переддення. Тим більше, що лебідь – символ відродження, чистоти, цнотливості, гордої самотності, благородства, мудрості, пророчих здібностей, поезії й мужності, досконалості. Цей «святий птах» наділений незвичайно чистою і величною красою, в якій поєднуються сила і ніжність, пристрасть і духовність, вірність і жертовність. До слова, найвище божество індуїзму Брахма їде верхи на лебеді. І як тут не згадати знаменитий рядок про «лебедине знамено» незабутнього тернопільського поета Ярослава Павуляка. То ж недарма лебідь вважається птахом поетів.  

     Відкривається збірка розділом із промовистою назвою «Окрилені і світлом, і любов’ю». Це важливий посил у наше тривожне сьогодення – своєрідна предтеча і знакове благословення тим, кому присвячені вірші у другому розділі «Пісні про війну». Справді,  перший розділ пронизаний винятковою духовною енергією слова, яка дарує надію на прийдешню радість майбутньої Перемоги у війні над північним ворогом. А ще, і що надзвичайно важливо – підсилює читальника у вірі, у любові до світу( «Дай, Боже, всім нам любові!»), пробуджує в ньому (у ній) внутрішнє невидиме для фізичних очей духовне світло, без якого існування людини як такої – неможливе. Бо якщо воно відсутнє (завмерло), тоді прокидається темінь і стає внутрішнім володарем. Чутлива інтуїція поетеси Вікторії Бондаренко вдається до духовних наративів, тому майже у кожному поетичному творі вона щиро звертається у проханні до вищих сил: «О, Матір Божа! Діво Чиста!/ Пошли Господню благодать!» («Що принесе сьогодні день?»); «І Матінка Божа нас гріє./ І з нами любов назавжди./ Ми кличем сьогодні: «Надіє!/ Ти зможеш усіх нас спасти!» («Свято Покрови»); «Тримаю ікону і тихо молюсь…/ До Божого Сина чолом доторкнусь./ О, Боже Єдиний, нам миру пошли,/ Молитву мою Ти почуй і прийми!» («Молитва за мир»). Поетична молитва-звернення поетеси до Творця проявляється у різних іпостасях. Він у неї Єдиний, Могутній, Всевишній. Вона йому ревно молиться і сміливо промовляє: «За всіх я смиренно молю» («Молитва») та «І буду я молитись Богу/ І за любов, і за дорогу» («Літаки»). У цих поетичних рядках вчувається екзистенційна напруга буття. У своїй уяві поетеса злітає до небесних хором, аби звідти благати про добрий світ без війни: «О, Боже, збережи єдину/ Соборну вільну Україну!». Та оскільки ніщо людське нам не чуже, і коли в душі поселяється розпач… «О, Боже! Боже! Де ти зараз?» («Чи я втомилась?», «Коли закінчиться війна?»), тоді  у ліричному персонажеві несподівано пробуджується «чаклунка» і тоді вона відчуває « Божу ласку кожну ніч і кожний день». Погодьтесь, яку силу має слово і як багато важить, хто, коли і як його промовляє!  

Поділитись своїм щастям

А ще авторка, яка суголосна із ліричним героєм у всіх його настроєвих проявах, зізнається читачам, як важливо бути єдиним цілим із своєю «половинкою», бо саме це й визначає спільну і єдину життєву «ріку», з якої починаються і беруть витоки тисячі інших наступних «струмків і річечок» (мова про майбутні покоління) , формуючи рідну Вітчизну . Тож після прочитаного ще глибше розумієш авторську фразу «Окрилені і світлом, і любов’ю». Бо лише там, де в осерді духовна цілісність, там завжди панують світло і любов – значеннєвий підмурівок у формуванні морально-духовної особистості. 

Поезії Вікторії Бондаренко притаманна емпатія, яка співзвучна і моєму світобаченню. Здатність розуміти емоційний стан інших і співпереживати їм (а пані Вікторія ще ж і співачка!) – під силу не кожному. «Я пильно буду берегти серця/ Від суму, від печалі і страждання» – йдеться у завершальному рядку вірша «Загострюються щирі почуття». Так написати може тільки той (у даному випадку мова про авторку вже згаданої книжки), у кого відкрите серце, хто за щастя має можливість «тішитися світом, /Любити землю сонечком зігріту», «Я серцем відчуваю/ І пташкою злітаю». «Я поділюся з тобою/ Щастям своїм людським./ І ти, як і я, з любов’ю/ Поділишся щастям своїм» зізнається поетеса у «Щасті» і мені на думку відразу спадає тернопільська письменниця Ганна Назарків, епіграфом творчості якої є програмний вірш «Я поділюсь краплинкою тепла». Справді, хіба це не радість мати в царині літератури таких творців і таких рядків?

Ритмомелодика віршів, якщо порівнювати тематику першого і другого розділів, дуже контрастує між собою. Іншими словами це як день і ніч, як вдих і видих, як зима і весна. І це добре, бо, наповнившись (озброївшись як щитом) енергією світла, сприйнятливішими стають всі наступні болісні рядки про сьогоденну жаску війну, коли щодня «… оплакуємо тих/ Героїв наших мужніх і сміливих». Несподіваним стає образ чорного лебедя. Він раптово виринає у першій строфі вірша «Плаче небо» і ніби підсилює розуміння того, що ця війна не просто війна, а вічна боротьба світла і темряви, божественних і демонічних сил. Вона ніколи нікуди не зникала, вона матеріалізувалась на земному плані внаслідок «процвітання», в першу чергу, таких ворогів людини як жадібність, заздрість, гнів, осуд, непрощення, насилля. Натомість у вірші-посвяті рідному народові («Мій великий народе»), де поетеса прославляє наших безстрашних воїнів, звучить головна ідея всієї збірки: «Україна була, є і буде!». Голос надії у всепереможне майбуття лунає у поезіях «За вільну Україну», «Є і буде Україна», «Знайте усі», «Добро переможе», «Буде мир», «Ми міцні», «Нас не здолати», «Я вірю у вас», «За мир на всій землі». І радісною звісткою линуть завершальні рядки останньої строфи вже згаданої поезії: «Сонце наше засяяло в небі,/ І злякалась ворожа орда./ Білий лебідь летить, білий лебідь!/ Повертається мирна весна!». Образ цієї сакральної птахи з’являється ще раз у пісенній поезії «Білий лебідь» – як життєствердна і всеперемагаюча іпостась. І саме тут було б дуже доречним скористатись QR-кодом, який «протоптав би доріжку» і допоміг читачам послухати пісню «Білий лебідь» (і, власне, не одну її) у виконанні авторки Вікторії Бондаренко, пісенна творчість якої вже є в ютубі, на платформі для обміну відео. Це б ще більше оживило книгу, підсилило її поетичне звучання. 

Вустами і серцем поетеси

Чимало сучасних поетів звертається до теми війни. Не всім під силу у ці дні брати до рук «білий аркуш паперу», щоб ділитись з довколишнім світом своїм емоційним станом. Однак люди всі різні, а тим більше – творчі. Припускаю, що дехто з них почне писати про російсько-українську війну через років десять потому (за Василем Шклярем), багато пишуть вже зараз, не в змозі вгамовувати всередині себе пекучий біль від втрат і руйнувань, якими пронизана наша рідна країна. До таких належить і львівська поетеса Вікторія Бондаренко. Звісно, хотілось би згадувати про цю війну вже в минулому часі… Тим часом спадає на думку герой Еней з поеми Івана Котляревського «Енеїда». Розповідаючи про Троянську війну, у якій він брав участь, каже: «Animus meminisse horret! Як згадаю, душа тремтить від жаху!». Можливо згодом не всі наші сучасники, які опинились в епіцентрі воєнних дій, схочуть згадувати все, що їм довелось пережити, бо це буде не під силу. Але, щоб подібні страхіття більше ніколи не повторились, нащадки мають знати правду. Тому воєнна поезія – це символічний місток між сучасним (яке в цю мить, поки пишу, стає минулим) і майбутнім. Читаючи «Тримаєм усю ми планету,/ Рятуєм її від війни./ А ворог пускає ракету…/ Хіба це не бачите ви?» («Люди доброї волі»), відчуваю смисловий перегук із Симоненківським: «О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,/ В степах поклали голови свої, /Щоб більше нашу голубу планету/ Не шарпали розбійницькі бої». Моє читацьке серце суголосне із віршем «Тримайте єдність», у якому авторка закликає країни світу об’єднатись довкола «нашої біди», бо ж «стоїмо за цілий світ/ Проти агресора – Іуди,/ Щоб зберегти планети цвіт». На жаль, історія людства – це історія воєн. І допоки людство не дійде спільного висновку про те, що «Є лише одна раса – раса людства. Є тільки одна мова – мова серця. Є тільки одна релігія – релігія любові. Є тільки один Бог – і Він Всюдисущий» (за східною філософією), нічого, на жаль, не зміниться. А доносити цю вічну істину, як завжди, доводиться поетам. Дай Боже, щоб почули всі решта…

А наразі вустами і серцем поетеси Вікторії Бондаренко й собі звертаємось у «Молитві»до Творця: «Народе мій великий і красивий./ Сини найкращі йдуть сьогодні в бій./ Як ангели величні і всесильні./ Спаси їх, Боже, в небі й на землі!».